ЖИТТЯ БЕЗ «ГЕППІЕНДА»

Лілія Максименко. Перо Маат. — “Ярославів Вал”, 2010

Марія КУЧЕРЕНКО

“Перо Маат” — зовсім крихітна за форматом книжечка з екзотичною назвою (Маат — єгипетська богиня правди й гармонії) і викличною обкладинкою (відвертий образ жіночої оголеної душі пензля Сальвадора Далі), котру, як пояснила сама авторка Лілія Максименко, зручно читати в транспорті — шалений ритм життя спонукає саме до такого способу читання. Чи не через свій “непоказний” формат ця книжка так і не увійшла до короткого списку претендентів на “Книгу року Бі-Бі-Сі”, загубившись поміж поважних, обсягових творів.
Не можу погодитися з письменницею: “Перо Маат” — не “дорожнє чтиво”, її можна читати тільки наодинці, тільки цілком абстрагувавшись від навколишнього світу. Дивні відчуття залишає ця книжка по собі: якоїсь болісної незахищеності, душевної оголеності, що часом межує із садо-мазо. Такий собі відкритий масаж серця…
Жорстка, не по-жіночому сувора проза, часом жахлива у своїй правді життя, карбовано-лаконічна, здатна-таки по-справжньому діткнути за живе… Сама письменниця зізнається: “Письменник рятує й себе інколи, можливо, навіть від божевілля, бо накопичується дуже багато драматичного. А якщо не накопичилось, тоді писати не треба”. Проте критична маса людського страждання так і не спричиняє вибуху. Навіть найлютіші терзання виливаються у життєві констатації, і саме ота незбагненна розміреність, той позірний спокій заганяють у душу зашпори, як від лютого морозу.
“Немає в світі нічого більш негігієнічного за саме життя”, — стверджував Томас Манн. Однак персонажі Лілії Максименко не звикли нарікати — життя таке, як є, і хочеш того чи ні — мусиш борсатися у його нечистотах. Бо кожен по-своєму, якщо не зрозумів, то відчув жорстоку істину: світ для самотньої душі герметичний.
Часом життєві колізії героїв “Перо Маат” — це пережите самою письменницею особисто. Мабуть, тому її проза настільки художньо переконлива, що інколи дивуєшся — Господи, чи не про мене це…
Одна з таких історій — історія боротьби безіменної героїні з оповідання “Перо Маат” за свою нелегку любов, у якій вгадується доля самої письменниці. Калейдоскопічність композиції. Калейдоскопічність доль, де кожна доля окремо — мов ті кольорові скельця в нехитрому іграшковому калейдоскопі: один струс — і зовсім випадковий візерунок. І справді, чому такий жорстокий збіг обставин: випадкова зупинка в придорожньому селі, випадковий напад місцевого п’янички, тяжке чоловікове поранення, і довгі місяці, роки боротьби за життя… На всьому печать випадковості — доля жменею скелець складається у випадковий візерунок. Вельми скупими й водночас дивовижно точними штрихами — рваними, короткими, пульсуючими реченнями — письменниця передає душевний стан своєї героїні, бездонність її горя: “Опустилася навколішки. Узяла його за голову. Відчула, як руки прилипли до волосся. Почуттів не було. Жодних. І нічого не було”. А далі — “немає в світі нічого більш негігієнічного за саме життя”… Далі — життя, жахливе в своїй оголеності, у своєму крайньому натуралізмі, аж дивно стане — як знайшла у нім прихисток любов? Життя — “сморід нещастя… яким тхне, наче від бомжа брудною білизною”. Життя — духовний лепрозорій — від твоєї біди тримаються на відстані, як від зарази, що передається повітрям, а ти повторюєш, з дня у день, як мантру: “Із цим треба навчитися жити”. І тільки Любов здатна на фантастичний прорив із цього фаталізму, із цієї духовної герметичності.
Письменниця акцентує увагу на побутових деталях, які, проте, для головної героїні не є деталями, а щоденним життям із його відчайдушним борсанням, боротьбою за право на життя і любов у суспільстві, де нічим дихати, як динозаврам за доби мезозою. Та й попри перемогу над смертю нема в цій історії класичного “геппіенда”, сама письменниця вкладає в це калічене слово добрячу жменю іронії: “А тепер можна було б і про геппіенд, який розтягнувся на кілька років. У ньому було чимало жахів (читай перший розділ цього опусу, в якому про те, що пенсія по догляду за тяжкохворим, який потребує постійного догляду, в державі нашій не дотягує і до п’яти гривень на місяць). Проте… чи не досить?” І справді, душі, вкрай виснаженій боротьбою за виживання, д о с и т ь, їй так мало, виявляється, потрібно.
Фінал цієї жорстокої історії вражає до глибини душі: людина, вкрай понівечена у двобої зі смертю, попри біль, дибуляє до моря, відлякуючи відпочивальників жахливими рубцями від пролежнів; один іноземець, який спостерігатиме збоку за цією подиву гідною жагою життя, підійде до сміливця і на знак поваги мовчки потисне руку… “Хто це?” — спитають діти. “Доля, — відповім…”. Тож яка частка випадковості у людській долі, і чому той візерунок у калейдоскопі вічності складається так, а не інакше? І чи така вже то закономірність, фатальна даність, як здається на перший погляд?
Не пригадую більш вражаючої історії любові з усіх читаних за останні десять років. Можливо, лише реальні, пронизливі історії кохання на тлі колимської мерзлоти в романі Євгенії Гінзбург “Крутий маршрут” могла б поставити в один ряд із цією людською трагедією, так зворушливо-правдиво розказаною Лілією Максименко.
Здається, письменниця досягає такої художньої сили тільки тому, що нічого їй і не потрібно було вигадувати — все те пережите нею, вистраждане, пропущене крізь її власне серце. Однак решта новел — “Портфелівна”, “А на ранок — убила…”, “У патологоанатома — весілля” — одразу розвіюють такі думки. Коли читаєш ці новели, на думку спадає письменницька формула Екзюпері — “треба вчитися не писати, а бачити”. Так, Лілія Максименко має дуже важливу здатність вростати в чужу долю, вміння докопуватися до чужої підсвідомості, відчути найтонші порухи іншої душі.
По-стефаниківськи “коротко, сильно і страшно” зображує вона сучасне (яке нетутешнє в цьому смисловому контексті слово) українське село — знелюднене, “горем похрещене”, занурене у тягучий безпросвіток, однак якимось дивом уціліле — і лише хрести й хрести при дорогах, стільки наставлено, що й врізатися вантажівкою справа нехитра. (“Хрести ті напередодні президентських виборів вишиковували Україною, вшановуючи численні голодомори, які під корінь стинали, та так і не викорчували селянського, наче хрін живучого, люду”.) А на тлі цієї суворої української “пасторалі”, поданої одним скупим і водночас філігранним штрихом — “у передчутті снігу сиротіли занедбані поля”, — розгортається трагедія батька: він поспішає у райцентрівський морг за тілом сина, який, скитаючись у пошуках роботи, знайшов свою смерть на діоксиновій фабриці; проте так і не судилося йому довезти Ігорка до Кам’янки — не витримало по дорозі батьківське серце. І знову — жодних емоційних авторських сплесків, сама констатація, неймовірно страшна у своїй правді. Як, зрештою, і в оповіданні “Портфелівна” — пронизливій історії людської душі, нікому не цікавої, ніким не почутої. Хоч головну героїню, просту, натруджену за життя селянку, і звати Сімою (по-сусідськи — Портфелівною), однак здасться, що це вже образ не жінки, а Самотності, яка сперлася на ціпок над самісінькою прірвою небуття. Це філософія людського згасання, простіше — старості, яка, здається, змирилася з усім, навіть із власною непотрібністю, і в образі відвернулася від світу, як від остогидлої стіни.
“Перо Маат” — перша книжка Лілії Максименко, проте можна з цілковитим правом стверджувати: українська література поповнилася правдивим талантом. Це не просто книжка про українське буття — це зір, звернений у простір людської душі, відвертої у своїх прозріннях. І відвертість ця — як виклик власній безпорадності перед життям.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment