ЗНЕМАГАЛА БЕЗ УКРАЇНИ

vicheТетяна БОНДАРЕВСЬКА,
член НСЖУ,
с. Суха на Полтавщині

Невже, щоб відчути гордість за належність до певної нації, біль і смуток від страждань своєї Вітчизни, радість від почутого рідного слова, пісні, дотику до рідної землі, обов’язково їхати на чужину?
Проживаючи в місті Цхалтубо, що в західній Грузії, я вповні зрозуміла глибину своєї любові до України. Кожна клітинка мого тіла, кожен нерв пульсували по-українськи. Іще пройнялася симпатією до грузинів, які, як могли, протестували супроти зросійщення.
Візьму окремий випадок.
Заходжу до овочевого магазину на вулиці Зураба Церетелі. У просторому залі морква, картопля, буряки, капуста — горами. Якась росіянка копирсається в капустяній горі.
— Сколько это будет стоить?
— А чєго роєшся?
Мене настільки знітило грубе звернення здорованя-грузина до жінки, що втрутилася в розмову. Розпалилася так, що захищала оту білявку українською, примішуючи знані мною грузинські слова.
Продавець під мою тираду розпливався в усмішці.
— Хохлушка, — резюмував для себе.
А потім уже — до мене: “Вы чего хотели?”
Це було сказано приязно. Я змовкла. Підбирала борщовий набір овочів довго і спостерігала за продавцем. Та й тіні роздратування не помітила.
Проводжав мене господар із магазину доброзичливо і запитав:
— Давно в Цхалтубо?
— Три місяці.
— І вже стільки наших слів знаєш! А деякі росіяни народжуються, живуть на нашій землі і не вважають за потрібне знати нашу мову!
Ось у чому причина нелюбові до людей, що зневажають мову народу, гостинністю якого користуються. А то ще й насильно нав’язують свою культуру.
За вісім місяців мені вдалося досить непогано, як для спілкування на побутовому рівні, вивчити грузинську. Моїми добровільними вчителями були чотирирічні хлопчики Гія Джугелія і Сергійко Тимошенко. Я, завдячуючи їм, пізнавала Грузію. Вони із захопленням слухали мої розповіді про Україну. Гія познайомив мене зі своїми дідусем і бабусею. Дідусь Давид Зурабович — найстаріший із цхалтубських сванів, повідав мені, що в сиву давнину одна родина укрів, яку переслідували кочовики, прийшла на Закавказзя і схоронилася високо в горах. Та й осіли там. Нареклися з часом сванами.
Траплялися в моєму житті і прикрощі, хвилини розпачу та зневіри. Тоді йшла до річки і розмовляла з НЕЮ українською, співала ЇЙ своїх рідних, чутих від мами, бабусі, дядька пісень.
А якось у сварці між сусідами стала на захист старенької бабусі. І знову, в запалі не помітила, що мовлю рідною. Жінка, яка атакувала, заніміла. А потім: “То ти українка?” І це сказано чистою мовою мого краю. З болем і радістю.
Виявляється, вона уродженка Одеси. 1929 року батьки бабусі Каті, сім’я адмірала Волкова, намагалися емігрувати морським шляхом до Англії. Корабель потонув.
Катерина Волкова на той час уже мала свою сім’ю. І тому залишилася в Одесі. 1932 року народила сина. 20 грудня цього ж року її чоловіка — інженера кораблебудівельного заводу, за необачне слово забили на вулиці, як ворога. По тому голодувала з немовлям. Випадково зустріла колегу вбитого чоловіка, який розповів, що багато хто з їхнього оточення помандрував до Грузії. Там — не голодно. Прийшла додому, зібрала приховане золото: монети, чарки, прикраси. Взяла якісь пожитки і вирушила з малюком у невідомі краї. За дорогоцінності по дорозі вимінювала харчі, переважно гнилі буряки. Їла сирими. А семимісячного синочка поховала на узбіччі шляху неподалік Ростова-на-Дону. Ледь живою переступила кордон Грузії. Ішла подалі від замордованої голодомором України, доки вистачило сил. Очамчир, Самтреді… В усіх населених пунктах — продуктові крамниці. Люди зустрічали по-різному, переважно — гостинно. Особливо, коли дізнавалися, що з України. Зупинилася в прадавній столиці Імереті — Кутаїсі (Західна Грузія). За нею назирці брів батьків конюх Яків Макаров, з діда-прадіда п’яниця. Він кохав Катерину з юних літ і нині сподівався на взаємність…
То довга історія життя Катерини Дмитрівни Волкової, доньки адмірала Чорноморського флоту Дмитра Аполінарійовича Волкова. Життя, сповненого гіркотою.
Розмовляла з бабусею Катею і ловила себе на думці: 50 років проживання в Грузії глибоко в душі вона зберігала рідну мову. Як і я, раділа кожному почутому рідному слову. Вона говорила — її чоло прояснювалося, а очі промінилися одеським морем, українським небом, милим степом. Ох ті карі очі. Вони світилися таким щастям!
Наступна душевна зустріч відбулася в Кутаїсі. Їхала я на ринок. У підземці, в центрі міста, поперед мене йшли юнак і жінка, розмовляли полтавською говіркою. Жваво про щось сперечалися. А я вслухалася не в зміст, а в мелодійність мови і, ніби пришита, рухалася за тими двома. Нічого не помічала, лише слухала. Раптом ткнулася в груди хлопцеві: “Що ви хочете?” — запитав. Виявляється обоє давно помітили “переслідувачку”, сприйняли за шахрайку. В перші хвилини дивилися на мене колючо і недовірливо.
— Я з Полтавщини, з Кобеляк, — говорю. А по щоках — сльози.
Жінка усміхнулася маминою усмішкою: “І чого ж ото плакати? Ми з Решетилівки, курортники…”
Справді, чому було сльози пускати на волю. Цхалтубці мене оточили любов’ю та увагою, захищали за потреби, в усьому допомагали. Уже утворилося своєрідне свансько-українське земляцтво.
І все ж я знемагала без рідної України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment