П(Р)ОЧИТАННЯ АПОСТОЛА ТАРАСА В КИЄВІ

img_2826І то треба ж було такому статися — приїхали до нас у гості родичі, з далекої Росії. Кілька років не були на Батьківщині. І захотілося їм пройтись-проїхатись у Києві Шевченковими місцями. Як з’ясувалося, у Києві із 1200 туристичних фірм не знайшлося жодної, яка б провела нам таку екскурсію. Довелося самому стати і гідом, і екскурсантом.

Микола ЦИМБАЛЮК

— Напевно, немає жодного народу в світі, де б з такою шаною і побожністю ставилися до свого поета. Колись в українських родинах його “Кобзар” завжди лежав на покуті під образами поруч Біблії чи Євангелії. Цю книгу батьки нерідко додавали до посагу нареченої, синові, що одружувався — у спадок як найкоштовніший скарб. Із дня виходу першого видання “Кобзаря”, 1840 року, і понині наклади його творів сягають кількадесят мільйонів. Не помилюсь, якщо скажу: по кілька примірників на родину. Впродовж історії кожна влада чи політична сила не могла оминути його Слова, намагалася використати в своїх інтересах. Його любили й ненавиділи в усі часи. Любило все чесне, розумне, благородне незалежно від національності. Ненавиділи моральні виродки. Останніх, слава Богу, одиниці. На жаль, Миколи І і Дубельти сьогодні не перевелися. Вони не тільки за кремлівськими мурами, а й у нас, у Києві. Вони знову при владі: сидять у парламенті, міністерських кріслах. Сьогодні вони як злодії, застукані на гарячому, істерично верещать про “націоналізм”, “український фашизм”, намагаються відвернути увагу від себе, — не втримався я, висловлюючи гостям наболіле.
Вислизнувши з суцільного потоку іномарок, за мостом Патона звертаємо на паралельний Столичному шосе в’їзд до Видубицького монастиря. На узбіччі встигаю кинути погляд на білборд із рекламою ресторану “Монастирська трапезна”.
Здається, саме тут, з цього місця, і малював Шевченко свій офорт “Видубицький монастир”. Тоді дніпрова вода доходила до самої гори. Було це 1844 року, під час першого його повернення в Україну після тринадцятирічної розлуки.
— Знаєте, — розказую далі своїм супутникам, — мені зрозуміле та близьке його почуття повернення на батьківщину. Замолоду мені всього два роки довелося бути за межами України. Пам’ятаю, уже повертаючись, як тільки потяг перетнув кордон — це було в Чопі, — в душі творилося щось неймовірне: хотілося впасти навколішки на рідну землю і цілувати її.
Як тут не згадати поетове з його “Гайдамаків”:
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну —
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Незадовго до від’їзду в листі до Г. Тарновського він писав: “Я… чортзна-що! Не то роблю, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох, якби-то можна було мені приїхати до солов’я… (тобто під кінець травня)”. Вже тоді у нього виникла ідея видавати “Живописну Україну” — серії малюнків із текстівками. Картини славного минулого, народного побуту, чарівної вкраїнської природи мали примусити людей думати, пробудити їх національну пам’ять, гідність. О, скільки тих славних сторінок! І воскресали в його уяві облога Буші, і руйнування Меншиковим Батурина, побиття Виговським москалів під Конотопом, і перемоги “за волю і віру” Хмельницького…
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Московський тракт, що пролягав через Чернігів, Бровари, упирався в Дніпро. Навскоси від Видубичів, поблизу нинішнього моста Патона, була переправа. У долі Тараса вона, як межовий стовп — далеко позаду, за хутором Михайлівським, Московщина, попереду, правіше, через Неводницькі ворота, в’їзд до серця України, а лівіше — один із найстаріших духовних центрів.
Видубицький монастир виник у другій половині ХІ століття на місці “видибання” дерев’яного ідола — бога Перуна. Наші предки вважали його володарем блискавок і грому, покровителем воїнів. Із прийняттям християнства князь велів скинути його в Дніпро. Але він виплив біля підніжжя гори, де зараз зливається з небом голуба маківка собору Юрія Переможця — Архистратига Михаїла.
Крізь монастирську браму простуємо далі. Під стінами храму могили. Біля одної зупиняємося. Тут поховано великого українця-педагога Костянтина Ушинського, який на десять років пізніше Шевченка народився і помер (1824—1871). Як і поет, він не любив оте “болото” з його духом — Петербург, і лише наприкінці життя йому вдалося вирватися звідти і оселитись у Києві, на Тарасівській вулиці. І той — вчорашній кріпак, і той — дворянин за одне виступали — за право свого народу вчитися рідною мовою.
Заходимо в церкву.
— Хатітє купіть свєчі? — запобігливо і смиренно запитує торговка.
Ставимо свічки, молимося. “Тарасе, Тарасе…”.
— Давайте зайдемо в ресторан, пообідаємо, — пропонують гості, вийшовши надвір. — Цікаво ж, на рекламному щиті написано, що в “Монастирській трапезній” усі страви освячені.
У сінцях тісненько. У вітринах, під склом, археологічна експозиція, напевно, викопані під час тутешніх розкопок люльки, панагії, хрестики, пощерблені амфори. На стінах простенькі олійні пейзажики. Шевченкового офорта (копії, звичайно) серед них нема.
— Це у вас копії, чи оригінали, — перепитую у дебелих хлопців за стійкою роздягалки.
— Оріґінали… Что єщо ви хатітє? — нетерпеливо і непривітно кидає один із них.
Вибачившись, ми гуртом із траурним настроєм виходимо. Якось усім одразу розхотілося обідати.
Наступною у нашому маршруті — Аскольдова могила. За літописом, на цьому місці 882 р. князь Олег підступно вбив перших відомих руських князів Аскольда і Діра. Одного з них нібито було тут поховано. На місці дерев’яної 1810 р. збудовано цегляну церкву-ротонду. За совітських часів її перетворили на парковий павільйон. Зараз тут тривають ремонтно-опоряджувальні роботи. У Свято-Миколаївському храмі, який передано греко-католицький громаді, править священик о. Ігор.
— Увечері ми відслужимо панахиду по нашому пророкові — Тарасові Шевченку, — розповів отець Ігор. — Потім усю ніч, із 9 на 10 березня, в храмовому будинку (за сто метрів звідси) читатимемо “Кобзаря”…
“Як акафіст”, — майнула думка.
— А ще ми хочемо поставити хреста на тому місці, — продовжував він, — де Шевченко стояв і малював “Аскольдову могилу”.     І взагалі, на цьому місці кожна п’ядь землі — священна.
Він сказав істинну правду. Здавна тут було міське, потім військове кладовище. У цій землі знайшов свій спочинок прах молодих захисників Української Народної Республіки — героїв Крут. Тут було поховано нащадка старовинного козацького роду Василя Тарновського, мецената, колекціонера, засновника Музею українських старожитностей у Чернігові. Завдяки йому збереглося багато шевченкових матеріалів.
На цих кручах Дніпрових, як і по всій Україні, воля наша
Кров’ю вона умивалась!
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу.
По Парковій дорозі ми спускаємося до Хрещатика, підіймаємося по Трьохсвятительській до Олександрівського костелу, збудованого у стилі класицизму. Він мало не ровесник поета — його будівництво розпочали 1817 р. Таке враження, ніби Шевченко малював його зовсім недавно — настільки час не зітер характерні риси класицизму цього католицького храму. Чого не скажеш тепер про дух у цих стінах. Колись
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели…
Шевченко неодноразово звертався до теми українсько-польського розбрату. В “Єретику” гостро засудив аморальність римського папства, яке спотворило християнську любов до ближнього. У “Гайдамаках”, інших віршах покладає вину за розпалювання ворожнечі на католиків-єзуїтів. Хоча й православ’я він не милує: московських попів не любив не менше, ніж ксьондзів. Душа його не сприймала похмурого рабського духу “візантійщини”, підсиленого азійським фанатизмом. Це була не та релігія вольнолюбивих козацьких предків — після підпорядкування (після смерті Богдана Хмельницького) Київської митрополії Московському патріархату. Живий дух віри почав зникати, демократизм Церкви поглинає бюрократична централізація. Московська церква вироджується у войовничий придаток царської корони Російської імперії.
І царі
Самі собі побудували
Храми, кумирні, олтарі,
Раби німії поклонялись.
Оглянувши відновлений Михайлівський монастир, мимо відлитого у бронзі символу “хахлацької” неповноцінності — пам’ятника Проні Прокопівні й Голохвастову, спускаємося на Поділ. Тут, на розі вулиць Костянтинівської і Хоревої, в будинку Дворянського училища Шевченко, тоді вже “вільним художником”, вдруге зустрівся з П. Кулішем. За твердженням О. Кониського, саме тоді у дружніх, відвертих розмовах виникла ідея створення Кирило-Мефодіївського братства. Поезія поета спрацювала як детонатор. За словами Куліша, нові твори Шевченка “здалися йому якимсь відкриттям з неба”. Перед ним був уже “не кобзар, а національний пророк”. Таке ж приголомшливе враження справила поезія і на М. Костомарова, який був неординарною, високоінтелектуальною особистістю… За матеріалами слідства Тарас Шевченко нібито не належав до членів братства. Але дивує те, що його було покарано найжорстокіше. Гадаю, річ тут не тільки в особистій образі вінценосних….
А потім у нас був Вишгород. Приїхали, подивилися… Згадали його акварель, змальовану з тутешніх руїн колись величного Межигірського монастиря, де останній кошовий отаман Січі Запорозької Калнишевський збудував Петропавловську церкву. Згадали Шевченкові слова з листа до Кухаренка, що був він “і в Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був і все плакав, бачучи, як сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями; бодай вони переказилися”.
Повертаючись назад у місто, зупиняємося на Поштовій площі перед відбудованою церквою Різдва Христова. Шпиль дзвіниці чимось нагадав нам петербурзьку Петропавлівську фортецю, де карались, мучились, але не каялась українські козаки і їхні гетьмани, не один Полуботок, не один Калнишевський. Під час перепоховання навіть тут, на рідній землі, довелося звертатися за дозволом до генерал-губернатора, а потім до митрополита, щоб відспівати Тарасів прах.
Року Божого 1861-го, 7 травня, київська молодь, студенти, впрягшись в похоронні дроги, самотужки везли труну свого апостола-пророка до пароплава. За ними — майже весь університет, професура і сила-силенна публіки. Були тут всі — і українці, і поляки, і росіяни, і серби. Вся набережна була запруджена народом. Йшли кілометрів з п’ять, до того перевозу біля Видубичів –
…до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную,
щоб “переплисти, перенести і славу святую — молодую, безвічную”.
Сьогодні навіть звідти до нас долітає його пристрасне:
Молюсь, господи, внуши їм
Уст моїх глаголи…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment