ІСТОРІЇ З ПІВІМПЕРІАЛОМ І ЦУКЕРКАМИ

img_2905Уляна ВОЛІКОВСЬКА

“Коли Шевченко повернувся з Седнева, ми зустріли його давнього приятеля художника Михайла Сажина і незабаром оселилися всі разом на Хрещатику, на вулиці, яка називалася “Козине болото”, — писав у своїх спогадах український поет О. Афанасьєв-Чужбинський. Саме тут, недалечко від гамірного Майдану, на місці будинку Івана Житницького, нині знаходиться Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка, в якому трепетно бережуть дух Тараса… Кожна деталь оповідає про київський період життя і творчості поета. Тут привертають увагу цінні експонати — білий костюм, у якому він ходив улітку 1859-го, офорти з автографами, прижиттєві видання Шевченка з його особистими підписами, полотняна солдатська сорочка, в якій перебував на засланні…
Найбільший інтерес викликала кімната, в якій жив Тарас Шевченко. Робочий стіл, на якому панує художній безлад, — таке враження, що Тарас нещодавно за ним працював… Хаотично розкидані особисті речі поета — ручка із залізним пером, вороняче перо, монети, папери з нотатками, люлька зі слонової кістки, оздоблена сріблом, яку на Різдво подарував Шевченкові М. Костомаров. Завідувач музею Олена Сьомка розповідає, що тривалий час вважали, що Тарас Шевченко жив на мансарді, де була майстерня. Але потім були знайдені спогади російського журналіста Віктора Скочинського. “Він літнього дня завітав до Тараса і присів, щоб відпочити від спеки. Шевченко також відпочивав на дивані. У цей час через відчинене вікно вони побачили, як проходив старенький жебрак із поводирем, просячи милостиню. Скочинський взяв зі столу дрібну монету і хотів було її вже подати, але Шевченко підхопився, взяв півімперіала (5 рублів) і подав жебракові. Помацавши монету, той зрозумів, що це дуже великі гроші, які він не міг прийняти, тому повернув їх… Але Шевченко взяв тоді дрібнішу монету і подав…” Завдяки цим спогадам стало зрозуміло, що кімната, вікна якої виходять на провулок, і належала Шевченку.
Присутність Тараса Шевченка відчувається і на мансарді у його майстерні, де панує творча атмосфера: пензлі, фарби, етюдник, маленький розкладний стільчик, з якими митець ходив малювати київські краєвиди… Саме тут Шевченко завершував ті роботи, які розпочинав на свіжому повітрі. Митець разом із художником Михайлом Сажиним, щодня вирушаючи малювати київські краєвиди, пагорби, церкви, мріяли створити альбом “Види Києва”.
А на вулиці, поблизу музею, похилилася стара-престара шовковиця, яка росла ще за часів Тараса Шевченка — тут це єдине дерево, що збереглося відтоді. Олена Сьомка розповіла, що торік була акція з урятування цього унікального дерева, яке реставрували.
Вирушаю у меморіальний будинок-музей “Хата на Пріорці”, де Шевченко прожив серед чужих людей і чужих речей свої останні дні у Києві. Нині хатинка з дерев’яними віконницями в оточенні сучасних забудов, а в 50-х роках ХІХ століття така будівля була типовою для київського передмістя. “Наш музей тримається на духовній аурі, а головний наш експонат — це сама хата, яка збереглася, і в ній триває життя. Музей не є джерелом знань, він є моментом екології душі, моментом вражень…”, — зустрічає мене берегиня цього світлого дому Надія Наумова.
У сінях ціп, серпи, рубанок, дерев’яні лавки, драбина, дерев’яне цеберко з коромислом… Перед очима виникає образ Тараса Шевченка, який любив умиватися біля криниці, власноруч витягаючи відро крижаної водиці… Заходжу до меморіальної кімнати, де зі світлини якось журливо дивиться 45-річний Тарас Шевченко. “Ця хата — не лише меморіальний будинок, де жив Шевченко, а й нездійсненна мрія поета, тому що саме таку хату (він навіть склав план) мріяв звести там, на Канівських горах, щоб нарешті переїхати туди й оселитися. І там дожити віку”, — продовжила розповідь Надія Наумова.
“Йшов та йшов — бачу хатка стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана та ще й садочком обросла, а на дворі дитячі сороченятка сушаться — рукавами махають — мене кличуть: я й зайшов!” — так пояснив візит до будинку його господині Варварі Пашковській, яка все життя пишалася, що в неї квартирував Тарас. І тут його сприйняли люди як простого “дядька Тараса”, якого частувала смачним борщем кухарка Федора.
Надія Наумова повідала дуже цікаві спогади місцевих мешканців, зокрема про перекази дитячого письменника Кузьми Гриба, який 1959 року, шукаючи старих людей, які могли чути про перебування Тараса Шевченка, натрапив на стареньку хатину, а в ній бабусю, яка розповіла, що її мама спілкувалася з Тарасом, що була присутня на “дитячому бенкеті”, який влаштував Шевченко для пріорської дітвори. “…вона підійшла до горбатої скрині, — писав у нарисі “Як відшукали шевченківський будинок на Вишгородській, 5” Кузьма Гриб, — відчинила її, і я побачив, що все деко знизу обліплене обгортками від цукерок, якими Тарас діток пригощав. Мати приліпила обгортки в скрині… А він дуже любив дітей, а в нього, казала мама, їх не було. Ото вони з усієї Пріорки приходили до нього, а він на базарі купляв їм цукерок. Та багато — завжди повне решето, щоб усім вистачило…”
Запитую Надію Наумову про шевченківського дуба на Білицькій горі, під яким Тарас спочивав… “Цей дуб занесено у Кадастр, він полікований нами і запломбований, — продовжила пані Надія. — У нас дуже багато акцій відбуваються біля цього дуба разом з Дитячим екологічним центром та Інститутом туризму, який тут, поряд, і ця екологічна стежка від шевченкового дуба до хати на Пріорці є частиною пішоходної екскурсії…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment