Іван СЛОБОДЯН,
заступник голови Львівського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Кожен думай, що на Тобі
мільйонів стан стоїть
Що за долю мільйонів мусиш
дати Ти одвіт.
І. Франко
Уперше за 70 років вшанували на офіційному рівні в Україні львівських українців, засуджених комуністичним режимом у Процесі 59-ти.
Вшановували в музеї “Тюрма на Лонцького”, де провели екуменічний молебень та виступили голова Львівської обласної державної адміністрації М. Цимбалюк, голова обласної ради О. Панкевич, відомий громадський діяч, колишній політичний в’язень цієї тюрми І. Калинець, єдина жива учасниця Процесу 59-ти, Оля Попадин, історики, студенти.
Процес 59-ти (інша назва — “Процес другої екзекутиви ОУН”) — політичний процес, який відбувся 15—18 січня 1941 року у Львові в приміщенні обласного управління НКВС (вул. Пелчинського—Дзержинського, а тепер Вітовського). Тоді перед радянським судом постали 59 молодих українців, переважно студентів Львівських вищих навчальних закладів (серед них 13 студентів Львівського університету, 8 — медичного інституту, 4 — політехнічного інституту, 3 — педагогічного інституту та 11 учнів Львівських шкіл 8—10 класів). Їх звинувачували у приналежності до Організації українських націоналістів (ОУН) та в антирадянській діяльності.
Процес 59-ти був закритим. Нікого з громадськості й родичів підсудних до зали суду не допустили. Проте сам суд був показовим. Суд відбувався після того, як у вересні 1939 року Червона армія зайняла Західну Україну. За той порівняно короткий період радянська влада провела погром усього до тогочасного зорганізованого українського громадського й політичного життя західних областей. Легальні політичні партії самоліквідувалися. У результаті заборони владою припинили свою діяльність наукові, культурні, жіночі, молодіжні організації, зникли десятки пресових видань, українських кооперативів, а діячів тих установ здебільшого заарештували чи заслали.
Єдиною зорганізованою політичною силою залишалася тоді в Західній Україні політична формація ОУН. Вона вже в умовах польської окупації діяла нелегально, отже, і в новій більшовицькій дійсності діяла далі в підпіллі. Зрозуміло, що, розправившись із легальними українськими організаціями, більшовики вирішили зосередити свої удари на ОУН. Більшовики поставили собі за мету показати безперспективність будь-якого опору новій владі.
Суд над молоддю радянська влада зробила показовим. Слідство тривало чотири місяці, а це був час катувань, терору, залякування і постійного приниження людської гідності (про це правдиво і страшно описала в книзі “Процес 59” (видавництво “Сучасність”, 1970 рік, США) учасниця цього процесу Люба Комар-Прокоп). Характерною особливістю суду була нівеляція прав і свобод громадян, підпорядкування судових органів влади та процедури здійснення судочинства органам НКВС. Відкритий суд мав завдання залякати і деморалізувати галичан, які вороже ставилися до радянської влади. Тому керівництво НКВС відмовилося від звичної практики винесення вироків позасудовими органами державного управління (ОСО — особоє совєщаніє (тройка).
Але підсудні трималися гідно, не визнали себе винними, не покаялися, а заявляли в залі суду, що вони непримиренні вороги радянської влади і борці за незалежну Україну. Про це свідчать і архівні документи, і розповіді самих учасників процесу.
“Прокурор Харитонов, характеризуючи підсудних та їхню діяльність, здебільшого кричав, лаявся, вимахував руками, показував на нас як на злочинців, пінився з люті. Я перестала слухати його вигуки, його непристойну лайку на нашу адресу. Це дуже вражало у цій елегантній ясно освітленій залі та у присутності десятків молодих і виснажених, але опанованих у своїй гідності підсудних. Нарешті прокурор зупинився. Він переможно поглянув на залю і вимагав 42 названим учасникам кари смерті і 17-ом 10 років ув’язнення. Після промови прокурора голова суду дав слово оборонцям. Першим промовляв галицький адвокат Роман Криштальський. У розпалі своєї промови щодо характеристики умов, в яких виростала молодь, що виховувалася у патріотичному дусі та готовності служити своєму народові, він зайшов так далеко, що в певний момент, вказуючи рукою на нас, викрикнув: “Та це ж цвіт української молоді”. Він, мабуть, забув, що цей процес українських патріотів проходить не в Польщі”. (Люба Комар Процес 59-и “Сучасність”, 1990 рік).
Судове засідання засудило за ст. 54-2 та 54-11 Івана Максиміва, Миколу Вовка, Миколу Матвійчука, Михайла Думанського, Костя-Арпада Березовського, Семена Сороковського, Богдана-Лева Єдинорога, Юрія Костишина, Тараса Коцюбу, Богдана Куницького, Олега Левицького, Станіслава Нирку, Степана Тесляка, Дмитра Слюзара, Ольгу Волошину, Володимиру Ковалик, Марту Грицай, Дарію Коверко, Ірину Пік, Наталку Винників, Михайла Пакуляка, Романа Горбаля, Романа Дяківа, Богдана Гончарука, Романа-Мар’яна Береста, Миколу Гошка, Андрія Матвійчука, Петра Думанського, Степана Думанського, Людвігу Малащак, Петра Клака, Теодозія Крупу, Богдана Грицалюка (17 років), Михайла Пецуха, Володимира Комара, Любу Комар, Ірину Зубач, Олену Столяр, Михайла Данилевича, Дмитра Клячківського, Ганну Бондар та Петра Шенгера до розстрілу, всього 42 особи (31 чоловік та 11 дівчат).
Софія Клак, Марія Наконечна (15 років), Орест Булка, Степан Онуферко, Мирослав Гаврилишин, Богдан Старка, Михайло Чарковський (16 років), Григорій Жидик, Галя Ставарська, Ганна Кохман, Олена Матла, Стефанія Притуляк, Ірина Безпалько, Ольга Попадин, Ліда-Оксана Світлик, Наталка Шухевич, Марія-Ангеліна Матківська отримали по 10 років ІТЛ та по 5 років обмеження в правах (17 осіб).
Із 42 засуджених на смерть помилували 10 дівчат та 11 хлопців (заходи у справі помилування в Москві робили видатні українські громадяни, зокрема академік Кирило Студинський).
Тих, кому смертну кару замінили на 10 років ув’язнення, вивезли з тюрми Львова у перший день війни 22 червня 1941 року до тюрми в Бердичеві (11 хлопців та 5 дівчат). У перші дні липня, коли до Бердичева наближався фронт, енкаведисти підпалили тюрму і закидали її гранатами. Щоб вирватися з палаючої тюрми, хлопці розбили двері камер і вибігли в коридор, а потім на тюремне подвір’я. Енкаведисти, що там залягли, обстріляли їх скорострільним вогнем, у результаті чого було вбито Олега Левицького та Михайла Пецуха. Іншим пощастило втекти.
Згодом із тієї “Бердичівської групи” загинули під час Другої світової війни четверо осіб: 1942 року гестапівці замордували у в’язниці в Берліні Гальку Столяр, а восени того ж року німці розстріляли у Бабиному Яру, під Києвом, Тальку Винників — обох за членство в ОУН. Дмитро Клячківський, один із організаторів УПА та її перший головний командир, загинув у бою з більшовиками 12 листопада 1945 року. Загинув у бою з більшовиками і старшина УПА Богдан Куницький.
— Як зуміла ця молодь, яка виховувалася в зовсім іншому світі, пройти гідно і через неймовірно жорстокі тортури слідства, й самий судовий процес, протягом якого 42 рази прозвучало слово “розстріл”, зокрема, це стосувалося 11 дівчат, наймолодшій з яких було лише 17 років? Що тримало їх на світі протягом довгих років виживання в таборах ГУЛАГу?
— Моя мама, Слободян Ліда, тоді Комар, не проходила офіційно через Процес 59-ти, оскільки ні один з учасників процесу не виказав про її приналежність до молодіжної сітки ОУН. Однак через те, що в процесі, як учасники, проходили її старша сестра Люба Комар та брат Володимир Комар, які 18 січня були засуджені до смертної кари, а Ліда проживала разом із ними на орендованій квартирі, то і її “тройкой” ОСО засудили на 5 років в’язниці і 5 років висилки.
Ліду Комар із посестрами Галею Ставарською, Наталею Шухевич, Лідою Світлик та Орисею Безпалько ще перед початком нападу Гітлера на СРСР відправили у пересильну тюрму м. Харкова, звідки вони пішки колоною йшли до Куп’янська. По боках — на конях озброєні совєцькі охранники “Шаг влєво — шаг вправо счітається побєг, стрєляєм без прєдупрєждєнія”. Назустріч колоні йшла жінка з відром помідорів. Одна із ув’язнених попросила помідора. Жінка подала. Коротка черга і ув’язнена, мов підкошена, впала на землю. Жінка стала як вкопана, а тоді вхопила відро й сипнула помідорами на колону, кому пощастило, той зловив, але більшість впало на землю і їх втоптували в болото люди, яким совєцька влада відмовила в праві бути людьми. Це лише один з епізодів, які я малим чув від посестер у 60-х роках, коли до нас вони приїжджали з Джесказгану (Орися Безпалько), Нальчика (Наталя Шухевич), Нової Каховки (Ліда Світлик), Збоїщ (Галя Ставарська-Бобко).
Як вони пройшли сталінське пекло та ще в найстрашніший час, коли на фронті солдати не мали що їсти, коли життя людини не вартувало для сталінської влади нічого, — що їх вберегло?
Перш за все — віра в Бога, щира і чиста. Ще один почутий епізод. Табірний величезний барак у безкраїй тайзі за Уралом. Крики, лайка, шум, гам і раптом: “Тіше шалави — западєнкі моляться”, і в тиші всі, навіть невіруючі, вслухалися в молитву дівчат і так було протягом усіх страшних років.
Безмежна любов до України та людська гідність. Саме це спонукало Ліду Комар та Галю Ставарську, незважаючи на вовчі паспорти, за якими заборонялося жити в Західній Україні та запроваджувалася ціла низка обмежень, повернутися до Львова, знайти можливість отримати інший чистий паспорт і ще (про це я довідався лише тоді, коли мама була смертельно хвора і до нас прийшла пані Леся Вуйцик) брати активну участь у боротьбі УПА. Оскільки Ліда Комар у таборах навчилася роботи медичної сестри, то її попросили доглядати поранених і хворих бійців УПА в криївці десь біля Глинян. І вона таким чином врятувала двох братів пані Лесі Вуйцик. Отже, пройшовши пекло таборів, ці молоді дівчата і надалі залишалися безстрашними борцями.
І величезне прагнення до знань. Більшість засуджених, що вижили в боротьбі 40—50-х років, здобули вищу освіту, незважаючи на перешкоди тогочасної держави, і навчили своїх дітей цінувати знання та освіту. Зокрема всі діти Ліди Комар (Слободян) здобули вищу освіту, захистили кандидатські дисертації з різних галузей: Петро — теоретична фізика, Василь — історія, Галя — біологія, Іван — технічні науки.
І ще одне — учасники процесу виховували своїх дітей свідомими патріотами та гідними громадянами. Ми знали всі небезпеки й ризики та своїх ворогів і виховувалися, зокрема, на таких словах:
“Не заколисуй ненависті силу…
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Коли впаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст”.
Василь Симоненко
“Курдському Братові”
P. S. Донині невідоме місце поховання страчених борців за волю України. Вічна Слава Героям!
І сьогодні знову заарештовують у незалежній Україні учасників патріотичних організацій і всіх інакодумців, усіх, хто в опозиції до діючої влади, адже протягом 70-ти років будь-яка приналежність до свідомого українства жорстоко переслідувалася, а їхні кати отримували нагороди від чужої держави. І сьогодні дають славу і пільги тим, хто знищував український визвольний рух. Ніхто не покаявся і далі славлять Леніна—Сталіна та їхню комуно-шовіністичну ідеологію. І це в незалежній Україні! Історія України, її герої, пам’ятні дати чужі для більшості керівного складу Українського уряду. А нелюбов і ненависть до України засвідчив характерний вислів сержанта “про телячую мову” — це типове для всіх, які відчувають себе окупантами на нашій землі (а це діти і внуки 500-тисячної армії збирачів зерна у селян та будівників совєтської влади в Україні). Встановлення пам’ятників катам України Сталіну і Катерині ІІ не злочин і нікого за це не переслідують, а патріотичні вчинки і участь у громадських організаціях стало злочином.
