Михайло Голубець: «У нас вмІють купувати, вмІють, вІдповІдно, І продаватисЯ»

Михайло Андрійович Голубець — доктор біологічних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, почесний директор Інституту екології Карпат НАН України, який очолював його упродовж 16 років. Після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту працював у Науково-дослідному інституті землеробства і тваринництва західних районів України, Державному природознавчому музеї НАН України, керівником Львівського відділення Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України, директором Інституту екології Карпат НАН України. Михайло Голубець — дійсний член НТШ. Народний депутат України (1990—1994), учасник Біловезької зустрічі глав держав Республіки Білорусь, РРФСР та України (1991).
Один із творців Львівської крайової організації народного Руху України (1989—1990), заступник голови Народної Ради у ВР України (1990—1994).
Отже, про те, що діється нині в Україні, розмовляємо з академіком, який чимало часу віддав громадсько-політичній праці, і може на політичні реалії подивитися очима досвідченого науковця з висоти свого 80-ліття.

— У розмові з письменником Богданом Смоляком Ви зізналися, що упродовж життя служили трьом категоріям Слова: слово спілкування в українському середовищі; слово в громадсько-політичному житті; слово науки. Котра з цих категорій Слова для Вас найголовніша?
— Усі три категорії надзвичайно актуальні. Однак тепер найважливіше — політична ситуація у державі. Бо від неї залежить і стан, і функціонування рідного слова і науки. Тим паче, що наука — визначна рушійна виробнича сила у світі.
— Чи допомогло б у налагодженні ситуації в Україні розумне національне слово наших науковців, виголошене перед народними депутатами чинної Верховної Ради?
— Цій Верховній Раді вже нічого не допоможе. Навіть відповідних слів не знайдеш, аби охарактеризувати діяльність більшості так званих народних депутатів. Найганебніше явище — тих 50 чи 100 роботів, що бігають уздовж рядів під диригування Чечетова і приймають важливі рішення в усіх сферах життєдіяльності країни. Наш національно-демократичний склад спримітизувався, став зрадницьким у національному питанні. І їм немає чого лекцій читати. Потрібна нова Верховна Рада. Передусім — інший закон для її обрання. Це проблема: врятувати Верховну Раду від страшної хронічної хвороби.
— Нещодавно в інтерв’ю Леонід Кравчук сказав, що ця Верховна Рада — шкідлива для України.
— Дуже розумно сказав. Але, на жаль, він не був тією особою, якою мав би бути президент України. Лише один факт чого вартий: його висловлювання, що якби він знав, що в незалежній Україні так підуть справи, дав би собі руку відрубати при підписанні Біловезьких угод. Довірена особа Суркіса. Його характер — більшовицький, ідеологічний — не змінився.
— А хто б мав бути тим президентом, який потрібен Україні?
— Тоді міг бути тільки Кравчук. Я не сказав, що непотрібного обрали. Але є інше. Відтоді і до сьогодні нація українська — занедбана, зруйнована, без досвіду патріотів-державотворців, які б мали навички, знали, як реалізувати будь-які питання державотворення.
— Де вони мали взятися, ті навички?
— У серці й мозку того діяча, який береться керувати державою. Перед виборами президента України 1991 року ми зібралися в приміщенні Спілки письменників. Було вирішено: висуваємо тільки одну кандидатуру. На другий день дізнаємося, що заяви подали і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл, і Ігор Юхновський… І не було жодної сили, щоб їх переконати: тільки один кандидат мав бути від національно-патріотичних сил.
Дуже активним лідером був В. Чорновіл — політик, трибун. Але керувати країною не так просто. Та й, врешті, амбітність… Я, будучи заступником голови Народної Ради, керував на одному із її засідань. Так-от, один із кандидатів у президенти каже: “Не буду більше займати постів у Народній Раді”. Якось вдалося стримати, щоб ця заява не потрапила в пресу. Інший кандидат пішов далі: завтра він викине з трибуни свій мандат і сяде писати спогади. Ледве вмовили його не робити цього з трибуни. А щодо Чорновола, — теж спрацювала амбітність. Коли Кравчук заявив, що хоче співпрацювати з Народним рухом, Чорновіл сказав: йдемо в опозицію.
— Що сказав би Іван Франко про нинішню ситуацію в Україні?
— Якби Франко побачив, що ми зробили з Україною, він би не витримав. Глибока руїна. Як можна не розуміти своєї національної ідеї, не вміти її реалізувати? Та хіба можна так себе ненавидіти?
Ми сьогодні настільки недолугі, безпорадні, продажні, що не можемо, не вміємо руйнувати планів наших ворогів. Треба було підтримати президента Ющенка. А не під впливом наших “доброзичливців” звести його до зневаження.
Пригадую, як свого часу повели себе Мороз і Тимошенко. Всю роботу вони вели на шкурну для себе вигоду, а не на користь Україні. Аж Ющенко мусив згодитися: вона — Прем’єр, Олександр Мороз — Голова ВР. Це було дуже шкідливо для країни.
— Аристотель закликав: “Живи просто — думай піднесено!”. У Вас так виходить?
— Не можу жити просто. Мене все хвилює — і в сфері політичній, і в сфері функціонування української мови, і в сфері науковій. Ніколи нічого не роблю спокійно. Є запал, є піднесення — має бути ефект. Без піднесення немає ефекту від діяльності. Як директор Інституту я завжди керувався правилом: енергія має бути використана, її не треба приховувати.
— 2004 року Оксана Пахльовська говорила: “Україна як держава практично не дбає про поширення об’єктивного знання про себе в Західній Європі”. А як нині?
— Треба було б дати визначення, що означає поняття “об’єктивне знання”. Якщо це та Україна, за яку вболіваємо, то певно, що вона у світі не так представлена. А взагалі люди, які цікавляться Україною і тим, що в ній діється, — знають про це, про ту Україну. Є багато центрів інформації. А як щось позитивне відбувається в Україні, — відразу починає працювати московська агентура…
— І доки це буде? Доки нас здаватимуть під опіку Москви?
— Доки не навчимося самі собі давати раду. Та й узагалі, чому хтось у Європі має думати про нас? Точніше — дбати. Європа перелякана Москвою від часів Наполеона. Москва — страшний територіальний, просторовий, інтелектуальний монстр, що має ідеологізований народ, який хмарою суне у той бік, куди йому вказують штиком. Монстр із ядерною зброєю. І на моральні засади йому байдуже.
— Ви говорили про “повільну полонізацію”. Хіба те, що робили з українським населенням поляки в Галичині у міжвоєнний період — можна назвати “повільною полонізацією”? Європейці начебто забороняли український університет, не давали місця праці, поки “не переписався на польське”, на етнічній українській території спалили понад 200 православних церков, у яких молилися українці. А так звана санація?
— Мусимо враховувати, що то є умовно європейська країна. Вона формувалася у колоніальних режимах — німецькому, російському, австро-угорському. Найбільший вплив на Польщу мала Росія. Народ, який був під впливом Росії, взяв собі її за приклад. Але як би там не було, — такого дикого руйнування, яке дозволяла собі більшовицька імперія, — не було. Хіба, може, англізація Північної Америки чи Ірландії.
— Чим для Вас є сучасна журналістика?
— Журналістика наша, на жаль, ще не виконує тієї функції, яку мала б виконувати у демократичному світі. У нас вміють купувати, вміють, відповідно, і продаватися. І не тільки в цій сфері. Чому? Бо багато людей живе бідно. А отже, не є незалежними і вільними. Як і преса. Журналіст мав би бути забезпечений, як це є в західному світі.
— Як Ви сприймаєте ініціативу Д. Медведєва про створення Договору колективної безпеки в Європі? Адже ми, якщо Європа послухає Росію, опиняємося, тобто вже опинилися, у сірій зоні.
— Це ще один крок, щоб відродити імперський авторитет Росії. І — друге: вклинитися в ЄС чи НАТО, щоб вдаватися там до деструктивної діяльності.
— А що, Захід не розуміє, що він робить?
— Всі вони — шкурники. Кожен дбає про своє. А ще й Франція та Німеччина мають свої специфічні зв’язки з Росією. І — страх. Я їх розумію. Але мені прикро, що вони так швидко “перевантажуються” у своїх відносинах з Росією. До речі, вони бояться України — вона для них завелика. Крім того, Україна занедбана, вона не може відстоювати свої інтереси. З нами укладають угоди, підписують проекти, роблять інвестиції. А оскільки уряди в Україні кардинально змінюються, — це нормальна реакція Заходу на нашу ситуацію.
— Чи правильно зробив Віктор Янукович, віддавши Обамі у квітні на саміті з ядерної безпеки наш “збагачений уран”?
— Та про що мова? Хіба уряд нині дбає про Україну? У нашій державі працює дві ідеології і дві потужні конфронтаційні сили: є націоналістичні, в доброму розумінні цього слова, сили, які дбають і працюють на українську державу, і є ворожі. Окупантська ідеологія. Україна ж була окупована Росією майже 350 років, була окупована й радянською владою. І було величезне вселення росіян на виморені голодом території. А російський люмпен втікав на шахти Донбасу… Тож нинішній уряд відображає їх програму.
— Коли Ви були народним депутатом, то знаходили час і на театри, і на концерти й музеї, висловлюючи тезу: “Бо ж було за плечима лише 60”. Тепер Ви відзначили 80-річчя. І як настрій? Чому тоді — лише 60?
— Я перестав рахувати роки. Ще трошки є здоров’я й сил для праці. Тільки після 70-ти почав усвідомлювати, що я — вже старшого віку. Тобто до цього я вважав себе молодим. Тим паче, що в мої 60 почалася нова епоха в Україні, в українській історії та й у моєму житті. Я пішов у Народний Рух. Це була нова політична молодість. Вже був доктором наук, членом-кореспондентом, мене обрали співголовою Руху. Це був запал, процес боротьби за свою справу, свою державу, свій народ. І тоді мої 60 років не грали жодної ролі.
— Багато хто зі студентської молоді заявляє: вчимо іноземну мову (мови), щоб виїхати з країни. Як Ви до цього ставитися?
— Абсолютно негативно.
— Що робити, щоб змінити ситуацію?
— Треба підтримувати духовність, свідомість, культуру українців, економіку країни. Треба, щоб в Україні витворилося демократичне середовище, комфортне для кожного.
— Це передусім мала б робити інтелігенція — пропагувати національний дух, виховувати…
— В Україні інтелігенція себе не проявила як мозок, інтелектуальна сила нації. У партіях, яких у нас аж 185, дуже мало інтелігентів. А є багато тих, хто служить лідерові, а лідери між собою сваряться. Тому важливим чинником є праця, вихід із рабства нашої інтелігенції.
— Вацлав Гавел, президент Чехословаччини, якось зізнався: “Я взяв на озброєння кредо Масарика: “Головне — не боятися і не красти”.
— У нас гасло Масарика здеформоване: “Не боятися красти”.
— Чи легко вдається формувати в Україні суспільство знань?
— Без суспільства знань нічого доброго на планеті не вийде. Усі природні системи саморегульовані, мають свою внутрішню пам’ять кібернетичну і свій регулятор. У системах соціальних (геосоціосистемах) є пам’ять інтелектуальна. Через той інтелект реалізуються всі види діяльності. На жаль, дехто з економістів вважає, що творити інтелектуальну пам’ять — надто коштовно. Але іншого шляху не дано, і Україні — теж, крім науки знань, і розумного керування.

Спілкувався
Богдан ЗалІзнЯк

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment