ГОВОРИТИ СЬОГОДНІ

Річка в степу. Фото Олеся Дмитренка

Любов ГОЛОТА

14 березня Віктор Янукович наказав урядовцям регулювати ціни на борошно та бензин в Україні. Якщо спримітивізувати цей “посил во благо народу”, то він означає, що кожен із нас ще може сподіватися на шматок хліба і пересування країною, хоча й не на далекі відстані. На фоні японської катастрофи — природно-стихійної і техногенної — це не так і мало. Але, коли вслухатися в коментарі зарубіжних спеціалістів, які все частіше порівнюють японську трагедію з Чорнобилем, що за двадцять п’ять років аж ніяк не став меншою загрозою не лише українцям, а й світовій спільноті, то навіть стрімка весна не додає оптимізму: ми живемо в бідній, неблагополучній країні. І наш Чорнобиль страшніший, ніж аварії на японських атомних станціях. Японський прем’єр-міністр звернувся до своїх громадян із закликом об’єднатися і гідно протистояти біді, що випала їм і їхній країні, аби за кілька важких років зліквідувати її наслідки, повернути Японію на ті позиції, які вона утримувала ще кілька днів перед тим, коли хвилі цунамі і здвиги землетрусу не залишили тисячам тисяч нічого з ознак благополуччя і стабільності, вибудовуваних японцями від часів Другої світової… Нічого, крім сили духу. Крім відчуття причетності до національної і державної спільноти. Від усвідомлення власної відповідальності за існування Японії — наперекір стихіям і трагічним втратам у власних родинах. Я не порівнюю Україну з Японією. Це було б занадто. Але я порівнюю ті, квітнево-травневі дні 1986 року, коли в Чорнобилі вибухнув реактор, і сьогоднішні, березневі 2011-го, коли другий і четвертий блоки Фукусіми-1 викинули перші порції радіоактивного водню. Одразу ж було оголошено про створення 20-тикілометрової зони і евакуацію 500 тисяч населення. Інформаційна відкритість японської влади зробила їхню нуклеарну катастрофу проблемою всього світу в режимі он-лайн. А ми, українці, тоді, — в травні 1986 року! — дивилися по телевізору бадьорі репортажі про те, як в Макарівському районі колгоспники рвуть зелену цибулю для киян і слухали запевнення міністра охорони здоров’я про нашу абсолютну безпеку…
Нині відомо, що саме в ті дні від радіаційного опромінення загинуло 50 чорнобильців. Згодом до них додалося ще 200 тисяч людей. Це — смертники нашої катастрофи. Скільки уражених страждальців в Україні жило і живе нині? — Цифри щороку змінюються. Незабаром ми їх почуємо — до двадцятип’ятиріччя чорнобильської техногенної аварії готують всесвітню конференцію. Підозрюю, що одна із її тем — що нині робити із накриттям-саркофагом, який уже майже нічого не накриває. Там, біля укриття, випромінювання — 20 рентгенів на годину. Які показники лічильників на даху — знають спеціалісти. Ті, які працюють за дві-три тисячі гривень місячної зарплати, ті, які могли б просвітити наше суспільство, що ігри “з мирним атомом” і бездумний технічний прогрес однозначно не приводять до щастя і благоденствія.  Після нашої трагедії Японія однією з перших допомагала Україні,  нині Україна заявила про готовність надати допомогу японським спеціалістам, але поки що, крім подяки посольства, Японія ніяк не зреагувала на запропоновану допомогу.
Всім серцем бажаючи японцям здолати їхню біду, вчитуючись у коментарі вчених, які припускають, що землетрус в Японії викликала взаємодія накопиченої в недрах Землі напруги та сила тяжіння нині максимально наближеного до нашої планети  Місяця, а також критичної маси інших чинників, які сейсмологи пояснити сьогодні не можуть, думаю — хай пробачать мені читачі деяку містичність — про те, чи здатні ми, українці, протистояти так само стоїчно й організовано нашій техногенній катастрофі, яка нікуди не поділася? Чи розуміємо, що існує та сила, яка в одну мить стирає зарозумілі людські заміри протистояти Богові і Природі, наперекір їм будувати — чи то нові атомні станції чи нові країни, не будуючи і не укріпляючи дух людини, не зміцнюючи божистість її природи. Можливо, термін “духовний Чорнобиль” у нас з’явився саме тому, що “цивілізація” і “культура” поняття ідентичні?  Все більше переконуюсь, що традиція сильніша у своїй випробуваній віками простоті від блиску й грому авангардистських витівок зірок-одноденок третього тисячоліття. “Хліб і видовища” добрі для нестабільного, розхитаного суспільства, яке ставить насиченість товарами вище від любові й духовного здоров’я. Але ж для вічних цінностей вони не більше, ніж пил. Який, так само як і пил радіоактивний, людське буття руйнує немилосердно, перетворюючи суще покоління на, даруйте, гусінь, що об’їдає вічне древо роду, нації, народу.
І якщо суспільство позбавлене людей, які здатні бачити й озвучувати цивілізаційні загрози, що над ним нависають, то воно поволі стає приреченим. У своєму виступі на творчому вечорі в київському театрі  Франка Ліна Костенко сказала про те, що Україна втрачає — втратила? — свою гуманітарну ауру. Їй щедро аплодували, серед присутніх було чимало політиків, які позиціонують себе з українською владою в Україні. Але чи почули?
Жодна із політичних сил в Україні не опирається в своїй діяльності на цивілізаційні українські здобутки. В їхніх програмах — щедрі обіцянки економічних перемог сьогодні, завтра, завжди, а культура, освіта — біжучим рядком, мовляв, є вони в Україні, де на одного громадянина чверть віку тому припадало майже двадцять виданих книг, а сьогодні — заледве півтори, і це при тому, що населення зменшилося на сім мільйонів! Освіта ж сьогодні — це міністр Табачник і його, м’яко кажучи, ризиковані реформи, далекі від магістральних шляхів світового освітянства. Студентські пікети і демонстрації, заяви, нищівні дослідження його писань і кар’єрно-політичних дрейфувань — вже не волання в пустелі, а биття лобом у глумливу владну стіну, яка їх не почує, бо не слухає. Більше того, ми наче зміцнюємо цю одіозну фігуру, міфологізуємо її: мовляв, хто проти Табачника — той проти влади, проти Януковича. Наразі — ми за освіченість власних дітей і професійну підготовку спеціалістів, за українську науку, яка також здала свої позиції. Хіба українська влада мала б противитися цим устремлінням і студентів, і академіків? Хіба нічого не важить голос академіка Івана Дзюби, його досвід і його інтелект у нашому суспільстві?  Хіба здевальвовано те, що проявляється як генокод, цвіт нації у цій постаті? Невже владні вуха  наглухо заліплені воском чи владі просто вигідно мати ось такого собі Табачника, на якого можна списувати все, що має антиукраїнські урядові прояви сьогодні, а Президент у нас — добрий і хороший?
Останнє підтвердження — лист письменника Василя Шкляра, автора роману “Залишинець. Чорний ворон”, якого Шевченківський комітет 17-ма голосами визнав лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка нинішнього року. Нагороду і рішення Комітету мав легімітизувати Указ Президента. Натомість в мережі майже одночасно з’явився Указ, в якому ім’я номінанта з літератури відсутнє, і його лист, який може прочитати, крім Президента, кожен охочий: “Хочу засвідчити Вам свою повагу і прошу Вас урахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії перенесення нагородження до звільнення з посади Д. Табачника…”
Очевидно, думає наївно громадськість, Президент між Шклярем і Табачником вибрав Табачника. Тим часом, проблема вибору навіть не стояла, про що свідчить відсутність імені В. Шкляра в Указі та мовчання Голови Комітету Бориса Олійника. Нема в цьому документі й рядка про те, що “Він отримає цю премію, коли для цього настане час”, як заспокоювала розбурхану громадськість Ганна Герман. Хіба можна бути лауреатом “по умолчанию” і хіба може бути мир після бойових операцій “по принуждению к миру”? Чому поява вартісного художнього твору в Україні супроводжується чимось подібним до бойових операцій із політичними звинуваченнями і вироками самоорганізованих трибуналів? Чому читачеві, глядачеві, виборцеві, врешті-решт, “впарюють” те, що приходить у гуманітарний простір зі скандалом, вискакує на підмостки напівпристойних презентацій чи з теле-шоу, половина з учасників якого давно вже потребують психіатричної допомоги? Чому найманці-ведучі, хитро поблискуючи очицями з-під окулярів і покусуючи вуса, дозволяють собі глумитися над національними святинями? Хіба українські ведучі не здатні виокремити актуальні проблеми нашого суспільства, озвучити й розкрити їх без глумління, ницих скандалів і лексики, що внесена до словників сленгу й арго? Чужомовні й чужодушні, вони й покликані для того, аби руйнувати оту гуманітарну ауру, яка кожну націю оберігає від державних катастроф.
Ми давно втратили свій інформаційний простір, наш духовний простір тяжкохворий, а суспільство насильно розділене й роздерте, роз’єднане перед тими викликами та бідами, які пред’являє йому природа, соціум, світова спільнота.  Хіба це не є тими чинниками,  які приводять до зсуву материкових пластів культури?
Українці поза власною цивілізацією, суспільство поза культурою. Чи почує воно отой заклик “об’єднатися і перемогти духовний Чорнобиль”? Не пробив ще урочий час для громадян України, які небайдужі до власної землі, долі, держави, у яких все впорядку із самоідентифікацією і українськістю? Знову ждати кращих часів? Чи примусити владу говорити про національні проблеми вже сьогодні та об’єднувати націю для їх вирішення негайно?
Нам дароване асоціативне мислення, ми можемо порівнювати речі, які, здається, порівнювати не можна: він відбувся, отой тектонічний зсув, оте відхилення духовної вісі, які поставили кожного з українців на грань духовного виживання. Духовні вартості не обмежиш, як ціну на хліб чи бензин. Тому їх девальвують. Лауреати Шевченківської премії звернулися до Президента із проханням про зустріч. Не впевнена, що вона відбудеться в тому форматі, який потрібен для національного театру, кінематографа, книговидання, музейної справи, українознавства. Не обійти питання церковного розколу і наступу “русского мира”. Навряд чи можна промовчати про Національний музей-заповідник у Каневі і нав’язуване наймасовішими телеканалами ставлення до Тараса Шевченка. Врешті, про відсутність українського телебачення і животіння теле- та радіоканалів “Культура”. Про двомовність, яка втілюється зі швидкістю пожежі. То має бути відверта і болюча розмова, де нічого — крім правди. І відкладати її “до кращих часів” не випадає. Говорити і діяти треба сьогодні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment