ДЕ Ж ДИСКИ ДОВЖЕНКІВСЬКИХ ШЕДЕВРІВ?

34Олександра Довженка — поруч із Сергієм Ейзенштейном — вважають класиком світового кінематографа, переглядають у кіношколах, клубах, на фестивалях. Тому показ дев’яти реставрованих творів режисера — в лютому, у кінотеатрі “Київ” — мав стати святом для столичної публіки.
Мені довелося (за власний кошт) переглянути всі представлені картини в малому залі “Сінематека” (місць на сто). Окрім документального фільму “Олександр Довженко. Роздуми після життя” (1992 р., 20 хв.). Склалося враження, що навіть для досвідченого глядача рівень творчості Класика залишається таємницею.
Після слів вдячності Міністерству культури України — замовнику реставрації цих фільмів — та організаторам компаніям IBS та “Іллєнко фільм” — хочеться запитати: чи будуть такі ж покази в інших містах України? Адже кінокартини оцифровано, а цифрові копії коштують не дорожче кіноплівки. Наступне питання: де диски зі спадщиною Довженка? Адже вони не надходили у вільний продаж (пощастило лише дипломатичним представництвам і деяким науковим установам). Єдиний вихід — “завантажити” копії тих дисків із мережі Інтернет?
А тепер кількома словами про кожен фільм ретроспективи й атмосферу в залі та кінотеатрі. “Ягідка кохання” (1926 р.) — чарівна комедія, ланцюжок смішних ситуацій, хоча йдеться про спробу позбутися незаконнонародженого немовляти. Публіка сміялася і навіть кілька разів згадала Чарлі Чапліна. “Сумка дипкур’єра” (1927 р.) цікава й акторською участю самого режисера в ролі кочегара. Тут Довженко сперечається з інспектором-нишпоркою. “Звенигора” (1927 р.) створена за участі сценаристів Юрія Тютюнника (генерал-хорунжого армії УНР) та Майка Йогансена, сценографа і декоратора професора Василя Кричевського. Переказати цей фільм майже неможливо: тут сучасність переплетена з міфологією.
“Арсенал” (1929 р.) — фільм про боротьбу за Київ у січні 1918 року. В залі було не більше 20 осіб. Чи ця картина “більшовицька”? Все ж тут погляд режисера-гуманіста. Подивіться хоча б на Амвросія Бучму в ролі німецького солдата. Під час перегляду трапилася “особлива подія”: жінка років шістдесяти запізнилася хвилин на двадцять і одразу… вийшла із зали з’ясовувати, де звук цього фільму. Німого фільму. Наступного дня той її співрозмовник, працівник кінотеатру, розказав мені: жінка вважала, що прийшла саме на “звукову версію” фільму. Додам, що запізнення глядачів — навіть на п’ятнадцять хвилин — було звичним під час Тижня кіно Довженка. Сеанси у будні дні починалися о 17 (чи 17:30) та 19 годині.
“Земля” (1930 р.) демонструвалася навіть декілька разів. Я був на другому плановому перегляді в малому залі (вільних місць майже не було). Фільм, поетичні кадри якого закарбовуються в пам’яті. Серед його глядачів у суботу був і поет Іван Драч. За кілька крісел перед поетом сидів юнак, який щоразу на драматичний момент реагував голосним “Ха-ха-ха!”. Наприклад, на фразу “Умираешь, Семен!”. Зал обурився і жартівник забрався геть… Спостеріг: обурення глядачів теж заважає перегляду, а дурносміх юнака — інформація до розуміння сучасної молоді.
Нарешті “Іван” (1932 р.) — перший звуковий фільм Довженка. Серед його композиторів — Борис Лятошинський. Картина відновлена надзвичайно неякісно: навіть із першого ряду було неможливо розібрати слова народної пісні, коли частина селян пішла полем у пролетарі, відокремившись від громади, а в одній із ключових сцен — закадрового голосу. До того ж під час перегляду фільму “Іван” у приміщенні кінотеатру тривала гамірна репетиція дівочого рок-гурту, присвячена презентації альманаху романтичних короткометражок.
Але повернімося до сеансу з фільмом “Іван”. Час від часу хтось із глядачів розмовляв по телефону. У фільмі є сцена, де виконроб пояснює причину травмування робітника: “Його вбила відсутність уваги!” А чи не “вбиває” кіноперегляд така поведінка глядачів? Стало нормою прийти із запізненням, базікати по телефону, шурхати обгортками від цукерок… Куди не кинь, елементарна невихованість, якщо не сказати гостріше.
Про фільми “Щорс” (1939 р.) і “Мічурін” (1948 р., кольоровий). Незважаючи на Сталінську премію Довженку за “Щорса”, фільм став сатирою на всіх: і на більшовиків, і на Петлюру… Відзначу лише транспаранти з написом “Хай живе громадянська війна!”, фразу Щорса “Да здравствует красный террор”, багатія з монетами в роті. У залі навколо мене сиділи четверо дівчат, які постійно реготали… Навіть тоді, коли “червоний” командир Боженко називав міста й кількість “покладених” там противників (чомусь особливо розбирало дівчат почуте про загиблих у Броварах!).
“Мічурін” може видатися чи не агіткою за Сталіна і тогочасний спосіб життя (інтернет-енциклопедія називає його “канонічним опусом”). Але фільм цей показує непідробний ентузіазм тих часів. Цінність таких документів епохи, гадаю, тільки зростає.
Насамкінець хочеться побажати читачам побачити й інші фільми Олександра Довженка, зокрема й “Визволення” — про “приєднання” Галичини 1939 року. Попередній його показ був у Києві 2009 року (за сприяння Польського інституту в Києві).

«ЮРІЯ ГОРЛІС-ГОРСЬКОГО» ПОКАЗАЛИ НА ВЕЛИКОМУ ЕКРАНІ

Нещодавно у київському Будинку кіно відбувся показ документального фільму “Юрій Горліс-Горський”. Торік, у грудні, цей двосерійний фільм продемонстровано на телеканалі “Культура”.
Кінострічку про Героя українського визвольного руху та відомого письменника створила група ентузіастів, серед яких Олександр Домбровський (режисер), письменник Роман Коваль (автор фільму), священик, заслужений артист України Петро Бойко (читець) та письменник Василь Шкляр.
Показ фільму здійняв ажіотаж.  У вступному слові Василь Шкляр назвав Горліса-Горського (Юрія Юрійовича Городянина-Лісовського) “батьком-отаманом цілих поколінь”, а Романа Коваля з Історичного клубу “Холодний Яр” — чоловіком, “котрий розорав ту холодноярську ниву найбільше”.  Петро Бойко додав, що розорано “ту непам’ять страшну” про десятки років визвольних змагань і їх героїв.
Майже годинна двосерійна стрічка вмістила фото- та кінодокументи про Армію УНР, історію створення роману “Холодний яр”, часи підпільної роботи в Києві, Вінниці, ув’язнення та перебування в психіатричній лікарні (через симулювання захворювання), втечу і подальший маршрут: Львів—Закарпаття—Румунія—Югославія—Фінляндія—Україна (повернувся 1942 р.)—Австрія—Німеччина… Про смерть героя сказано: названо зацікавлені в цьому сторони і особу, яка залишила свідчення-спогади. Зафільмоване спонукає глядача взятися за подальше ознайомлення з темою. Наприклад, цитується спогад одного з учасників подій про ідеальне ставлення німецької армії до населення окупованої України (хоча більшовики — теж окупанти).
Окремо відзначу увагу творців фільму до сучасності: бачимо вшанування пам’яті холодноярців, розповіді очевидців історичних подій.
Такі покази вкрай потрібні, до того ж вони викликають дискусії. Мені довелося поцікавитися думкою декого з глядачів. Зокрема про непрофесійність прийому, коли говорять чи виконують пісню на тлі картинки-пейзажу. У відповідь почув:
— А ви кіношник? Ні, так чого говорите, беріть камеру в руки та знімайте… Щось багато кагебістів розвелося на другому поверсі (ймовірно, натяк на Будинок кіно).
От так і поговорили. Хоча перед показом Василь Шкляр, автор роману “Залишенець”, попередив:
— Якщо є недоліки, не судіть суворо. Бо це від наших українських бідних бюджетів.
Можливо, це “ще не вечір”? Бо ж люди цікавляться фільмом. Серед глядачів було чимало інтелігенції. І не лише творчої. Це  тішить і вселяє надію.
Разом подолаємо оту непам’ять страшну?

МІНОСВІТИ ЗЕКОНОМИЛО НА КІНОКЛУБОВІ «МОГИЛЯНКИ»

Нещодавно відомий у Києві кіноклуб “Києво-Могилянської академії” розмістив у мережі Інтернет повідомлення про скорочення кінопоказів до одного на тиждень протягом першого кварталу (замість колишніх п’ятьох чи трьох). Причина — “безвідповідальне скорочення фінансування освіти урядом і вимушене рішення адміністрації університету про перехід на посилений режим економії електроенергії”. Кіноклуб критикує скорочення фінансування на освіту і закликав небайдужих долучатися до акцій протесту під гаслом “Не дамо їм економити на нас!”.
Ось як прокоментував “обрізання” кінопоказів у “Могилянці” Дмитро Кулібаба, який працював на посаді радника міністра освіти і науки України в 2008—2010 рр.:
— Цього року “Могилянка” справді недоотримала близько одного мільйона гривень. Така ситуація змушує керівництво Академії економити, зокрема й на електроенергії. Саме з цим пов’язана заборона проводити в Академії будь-які заходи після сьомої вечора. Студентське життя в корпусах “Могилянки” якраз у ці години починає вирувати. Очікуване скорочення в часі численних студентських вечірніх ініціатив, на які збирається обдарована молодь з усього міста, може суттєво послабити активність. На жаль, упереджене ставлення керівництва Міносвіти вчергове б’є по інтересах студентів і не тільки Києво-Могилянської академії. Неуважно читають наші можновладці класику української літератури, так би звернули увагу на пересторогу Івана Кочерги у “Свіччиному весіллі”.
Незважаючи на доступність відео та текстів у мережі Інтернет, кіноклуби потрібні. Бо вони дають можливість спілкуватися і студентам, і шанувальникам кіно різного віку. Не хочеться, щоб справдилась пересторога французького кінорежисера Лео Каракса: сучасна людина народилася, посиділа в Інтернеті та й… померла.

P. S. На 18 березня в кіноклубі НаУКМА (вул. Набережно-Хрещатицька, 27) заплановано перегляд фільму польського режисера Марека Томаша Павловського “Утікач” про Казімєжа Пєховського, організатора втечі з Освєнцима.

Кіноглядач і журналіст
Тарас КОВАЛЬСЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment