ЗЕМЛЯ I МОВА ВІКТОРА ЧАБАНЕНКА

chab“Мені пощастило. Я народився і тривалий час мешкав біля Великого Лугу, пройшов багатьма його дорогами і стежками, купався в його чистих водах, бродив у його росяних травах, милувався його дивною красою — і все бачене, відчуте й пережите міцно вкарбувалося в моїй пам’яті й досі бентежить душу. Особливо — у снах, коли знову стаю дитинно-юним й опиняюся в обіймах навіки втраченого раю, на священній землі моїх пращурів”.

Костянтин СУШКО,
член НСПУ, лауреат премії імені Івана Франка, м. Запоріжжя

Звісно, що йдеться про плавні у Дніпровому пониззі — знамениту Гілею — знищену більшовицькими перетворювачами природи протягом 1952—1955 років, але кому належать ці рядки? Щось нібито довженківське відлунює в них, але ж Олександр Петрович родом із Сумщини…
Читаємо далі: “Передчуваючи загрозу, за кілька днів до розливу із плавнів у прибережні байраки, яри та балки починала тікати всяка звірина (вовки, лисиці, тхори, дикі коти, пацюки й інші створіння), а для риби наступала благодатна пора: за водою з Дніпра, Кінської та Базавлука виходила на широкі простори маса коропів, щук, сомів, краснопірки, лящів, окунів, тараньки. Раділи свіжому припливу й лини та карасі, що розкошували в озерах і лиманах”.
Хто ж то? Своєю розлогістю оповідь наближається до манери Адріана Кащенка, але тут вона, мовби по-сучасному, стрункіша, а в багатьох місцях навіть експресивніша, як, приміром, ось у цьому абзаці: “Я страшенно любив слухати плач баяна і дівочі пісні, що доносилися з далекого водяного підсоння до наших єлизаветинських круч. Якоюсь тугою чи то за колишнім щастям, чи то в передчутті близької напасті звучали вони і змушували замислюватися над людською долею, над минущою суєтністю життя та вічним супокоєм”.
Це — Віктор Антонович Чабаненко, наш сучасник, котрий народився за сорок чотири роки після з’яви на світ нашого геніального кінорежисера і письменника, і за сімдесят дев’ять — після народин видатного українського етнографа. А свою розповідь я почав цитуванням саме нарису “Великий Луг у моїй пам’яті” (Незабутнє і незабутні. — Запоріжжя, 2009. — 153 с.) через те, що в багатющому літературно-дослідницькому доробку В. Чабаненка тема Базавлуцьких і Кінських плавнів займає, на мій погляд, особливе, якщо не головне місце. Свідчення тому — історико-топонімічний словник “Великий Луг Запорозький” (1999), а надто — фундаментальна науково-публіцистична розповідь “Українська Атлантида” (2006), не кажучи вже про значну добірку поетичних творів на цю тему. Ціла лісова країна, площею понад тисячу квадратних кілометрів у середині ХХ століття стала дном штучного моря, тобто фактично вона зникла з лиця Землі, тож єдино Вікторові Чабаненку весь світ має завдячувати тим, що пам’ять про жорстоко знищений унікальний природний осередок збереглася. І не лише в емоційних обрисах-образах, а насамперед у зафіксованому переліку та в описах двох із лишком тисяч(!) топографічних об’єктів, що колись складали саме єство Лугу. А на доважок до цього дослідник видав ще один історико-топонімічний словник — “Порожистий Дніпро” (2008), яким зафіксував пам’ять про зниклі Дніпрові пороги.
На перший погляд може здатися, що краєзнавчі екскурси доктора філологічних наук, професора, многолітнього завідувача кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького Національного університету — таке собі приватне захоплення, спричинене дитячими та юнацькими спогадами, але це зовсім не так. Ностальгійні сплески цілком могли вичерпатися тим же циклом віршів, або, скажімо, кількома ліричними нарисами, а тут — колосальний дослідницький набуток. У цьому переконуєшся, звертаючись до історико-топонімічного словника “Великий Луг Запорозький”, де відомості про зниклі топооб’єкти не вичерпуються двома-трьома реченнями, а нерідко розгортаються ледь не цілими нарисами, кожен із яких гранично насичений історичними, лінгвістичними, ботанічними, зоологічними і, звісно ж, етнографічними фактами. Либонь, працюючи над словником, автор відчував, як тісно йому в рамках суто наукового жанру, адже стільки всього — і чисто чуттєвого, і фактологічного — пов’язаного із загибеллю казкової Гілеї, просилося на люди, тож невипадково невдовзі узявся за публіцистичне осмислення і розширення теми Лугу, за результатами п’яти років напруженої праці, явивши вже згадувану “Українську Атлантиду”!
І все ж, попри беззаперечну, насамперед наукову, спрямованість згаданих видань, дехто може зауважити, що професор-лінгвіст, схоже, займається не зовсім своєю справою. Мовляв, яким би помітним не був мовознавчий прошарок у “лугових” розвідках В. Чабаненка, він не спроможний стати визначальним, основоположним у цьому напрямку, бо напрямок той об’ємніший, а зміст його — і глибший, і ширший. Адже так? Жодних заперечень. І тут, гадаю, настав час сказати про те, заради чого я і вдався до цих нотаток. Аніскільки не ігноруючи систему суфіксів-префіксів-флексій разом із омонімами-синонімами-антонімами і, зазначу, що перша значуща для професора Чабаненка робота мала вигляд ошатної збірки легенд і переказів. Називалася вона “Савур-могила” і, завдяки видавництву “Дніпро”, вийшла друком 1990 року, а тому наклад її склав давно забуті 150 000 примірників! Автори тодішніх відгуків цілком справедливо відзначали подієвий характер появи на вітчизняних книжкових обріях згаданого видання, і підстав для цього було достатньо. І все ж, зважаючи на значний обсяг зібраних народних перлин, їх чіткої тематичної класифікації та високого рівня опрацювання, без належної уваги лишилося те, що я назвав би географічним фактором: місцем виникнення легенд і переказів, поданих у “Савур-могилі”, є Нижня Наддніпрянщина. А як на мене, саме це складає ледь не головне достоїнство видання, оскільки досі збирачі тамтешнього фольклору обмежувалися записами лише пісень, дум, казок, загадок, прислів’їв та приказок. Подейкували навіть, що легенд і переказів нижньонаддніпрянського походження взагалі нібито не існує. Аж тут — “Савур-могила”, яка вмістила між своїми цупкими обкладинками мало не три сотні фольклорних творів, що народилися в межах сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської та частково Донецької областей.
Тим часом доктор філології просувається далі шляхом фольклористичних пошуків, у результаті чого одна за одною виходять книжки “Сестра орлів” (1991), “Мудре слово” (1992), “Гартоване слово” (1995), в яких до переказів і легенд додаються прислів’я та приказки, а також постійні порівняння в говірках усе тієї ж Нижньої Наддніпрянщини. Сюди ж, за суто, так би мовити, фаховою тематикою, слід додати словник “Прізвиськ Нижньої Наддніпрянщини” у двох книгах із серії “Пам’ятки мовної культури Нижньої Наддніпрянщини” (2005). Жодних сумнів: усе це найкраще свідчить про значні здобутки В. Чабаненка саме на головній, профільній, ниві його занять, якщо не звертати увагу на те, що коїться на супутньому напрямку. А тут… Коли розглядати лише невеличкі збірочки оригінальних поезій і перекладів “Собор душі моєї” (1998) та “У вічному двобої” (2000), навіть укупі з добірною поетичною книжкою “Січ духовна” (2007), то умовного балансу у творчих уподобаннях професора філології усе це начебто не порушує, але ж далі… “Славістичні студії” (2003), “Суголосся” (2004), “За покликом сумління” (2008), “Незабутнє і незабутні” (2009), “Літературознавчі й літературно-критичні спроби” (2009), “Народознавчі роботи” (2010) — статті, нариси, рецензії, відгуки, анотації, нова підбірка поетичних перекладів, літературознавчі розвідки, — усе це затято перешкоджає зробити висновок про однозначний характер творчих уподобань Віктора Чабаненка. Так, захистивши дисертацію “Говірки долини річки Кінської”, він спершу став кандидатом філологічних наук, а згодом, дослідивши “мовленнєву експресію та актуальні питання української лінгвостилістики” — доктором тих же наук, проте манівцями кабінетного вченого не пішов, бо ніколи ними не ходив! Готуючи одну за одною, спершу десятки, затим сотні, чисто мовознавчих статей, тобто, перебуваючи на службі у його величності Слова, у Мови, науковець ніколи не забував про праоснову, на якій виникло Слово, про Землю.
Земля і Мова — живий, нероз’ємний зв’язок цих двох іпостасей, на яких ґрунтується Нація, — і є поясненням аж ніяк не роздвоєності, а навпаки — плідної багатовекторності творчих уподобань доктора філологічних наук, професора Віктора Чабаненка. Особисто мені (залюбки зізнаюсь!) це дуже до вподоби, оскільки, переконаний: будь-який науковець, хто б то не був — математик, хімік, кібернетик, мистецтвознавець тощо — лише тоді має право вважатися справжнім служителем науки, коли паралельно з плеканням своєї, так би мовити, базової спеціальності, він не лише побіжно цікавиться, а й глибоко переймається долею рідної Землі: її історією та здоров’ям. Ось звідки в Чабаненка активна, дієва пам’ять про Великий Луг Запорозький, про Дніпрові пороги; ось звідки його надзвичайно загострена цікавість до всього мовного розмаїття (фольклору, людських імен і прізвиськ, назв річок, озер, балок, ярів, урочищ, гаїв, могил тощо), що зумовлене особливостями рідного краю; ось звідки глибина і проникливість у словах, якими професіональний, академічний учений, аж ніяк не академічно, а просто, щиро, проникливо і зворушливо повідує нам про красу, яку знищила людська необачність. Вчитаймося, і, може, разом із журою, що охопить наші серця через втрату краси, якої не вернеш, ми відчуємо рішучу готовність захистити ту красу, яка ще жива: “Коли глянеш, було, на сіножаті з високого берега, душу охоплювала якась умиротвореність, радість за людську працю і Божу щедрість. Куди не кинь оком, скрізь по луках стоять, немов прадавні богатирські шоломи, високі копиці, а між ними зеленіє-яриться отава. Пригасаюче сонце пізнього літа досушує останні покоси — і від них пахне медом, вітрами й умерлими квітами, віє тугою за минулим буянням весни. І досі перед моїм зором стоїть ця чарівна картина, і досі я вчуваю ті щемливі запахи рідної землі, і досі тужу за втраченою навіки красою…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment