УРОКИ ВЕЛИКИХ РОКОВИН

img_3459За кілька днів до великого Шевченкового ювілею — 150-ліття з часу його смерті — мені було запропоновано виступити на урочисто-траурних заходах, які мали відбутися в день пам’яті Генія, 10 березня, на Тарасовій горі. Прийнявши пропозицію, обдумував тези майбутнього виступу, гортав Шевченкові і про Шевченка книги. Тоді і зробив для себе певне відкриття — знайшов у недавно виданому збірнику “Шевченкознавчих студій” Сергія Єфремова, видатного науковця-літературознавця, академіка, близько 20 публікацій про відзначення роковин Тараса Шевченка — і дня народження, і дня пам’яті — на початку минулого століття, в роках 1900–1917-му. Перечитуючи ті статті С. Єфремова, зауважив, як гостро перегукуються численні спостереження й судження академіка з нашим часом, зі справою пошанування Тараса Григоровича і в день його народження, і в день його смерті.
Зізнаюся, що відверто скомпілював свій виступ із цитувань праць Сергія Єфремова, а також іще одного достойника — Василя Доманицького, звісно, сказавши про це і вклинивши поміж цитат власні ремарки “на злобу дня”.
Нижче всі ті цитати вміщую, але трохи розширюю власне “втручання” поміж них, скориставшись враженнями з цьогорічного, ювілейного дня пам’яті Шевченка на Тарасовій горі. Отже, — виступ, цитати і ремарки…

Володимир ПОЛІЩУК,
доктор філологічних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького,
м. Черкаси

Шановна врочисто-траурна громадо! Саме сьогодні минає 150 літ із часу, відколи скінчив свій земний шлях Геній України Тарас Шевченко. І зовсім скоро мине стільки ж, як його прах покоїться на цій, певно, найвищій для всього світового українства горі.
Із 1861 року 10 березня для українців — день пам’яті Шевченка, і день цей за півтора століття, можна сказати, набув справжньої історичної ваги, склав дуже цікаву і промовисту сторінку різногранної Шевченкіани.
Я у своєму виступі зупинюся на судженнях двох вельми авторитетних шевченкознавців, близьких земляків Тараса Григоровича, народжених у колишньому Звенигородському повіті, — Сергія Єфремова і Василя Доманицького. Перший із них — автор більше 100 шевченкознавчих праць і статей, у т. ч. фундаментальних, а Доманицький — перший глибокий шевченкознавець-текстолог і впорядник першого наукового сформованого “Кобзаря”. Казатиму я про конкретне, актуальне саме тут і сьогодні: як ці два великі достойники писали про “великі роковини” — про день пам’яті Шевченка. Я й побудую свій виступ переважно у вигляді цитат із Єфремова і Доманицького, запропонувавши Вам, шановна громадо, проводити паралелі й асоціативно мислити на тему “колись” і “тепер”, звісно, зробивши необхідні корекції на сто з лишком літ, які минули від часу писань згаданих Шевченкових земляків.
28 лютого 1907 року Василь Доманицький у статті “Наші обов’язки до пам’яті великого поета” (газета “Рада”) написав: “Культурність нації в значній мірі виявляється в тому, як шанує нація своїх найкращих синів, апостолів правди і науки, діячів національного відродження. Коли прикласти цю міру до нас, то невелика честь і похвала нам випаде…”.
За десять літ після сказаного В. Доманицьким Сергій Єфремов узагальнив, що “річниця смерті Шевченка є щорічним підбиттям підсумків національної роботи, культурним святом, яке дає привід оглянутись на пройдений шлях, підрахувати досягнуті результати і поділитись надіями щодо майбутнього. Ряд “роковин” починаючи з року, що настав за роком смерті поета, являє собою ніби ряд етапів, пройдених українським рухом, і їх крива, можливо, послужить у свій час цікавою історією українського відродження”. Хоча б ремарка до сказаного: хіба не показові фактичні заборони за комуністичних часів відзначення дня перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі? А церковно-конфесійні заборони й міліцейське побоїще у травні 1991-го року? На іншому смисловому полюсі — щорічні велелюдні маніфестації 10 березня і 22 травня в роки незалежності, організація яких щодалі більше навіває тривогу, сум, обурення…
“26 лютого, день смерті Шевченка (за старим стилем — В. П.), — пише в іншій статті С. Єфремов, — з давнього часу був великим днем для нас, символом нашого національного відродження. В сей день прихильні до народу українці згадували першого великого борця за права народні “незлим, тихим, словом”, знаходячи в цьому національному святі і віру в живу силу ідей поетових, і надію на кращу будущину серед тяжких обставин сучасного життя”.
Привертають увагу й ті рядки зі статті С. Єфремова “Ножі в Шевченковій могилі” (1908), у яких повідано про зародження традицій “великих роковин”: “Надзвичайний і бучний похорон Шевченка, оті торжественні проводи його спершу з Петербурга на Україну, а далі з Києва до Канева, де на Чернечій горі наш Кобзар знайшов затишний куточок вічного спочинку, — викликали свого часу, як відомо, велике зворушення в народі. …Навіть саму могилу зроблено святим місцем, і прості люди розібрали з неї землю на ліки від усякої слабості …”. Але ще більша мотивація уваги до роковин Шевченка в історії та, що дедалі глибше “виясняється велика вага Шевченка в історії людства, його безмірна заслуга перед цим світом: він став одним із проводирів до кращих днів великого народу, що потроху оживає і певне, ще скаже своє слово, покладе свою “лепту” в скарбницю загальнолюдської культури”.
Навдивовиж актуальними, певно, універсальними є й інші уроки Шевченкових роковин, хоч мають вони вже понад вікову історію. Їх змістова площина — і моральна, й організаційна. У статті “Шевченкові дні та “безперервні танці” (1908) С. Єфремов пише ніби і про наш час: “Роковини… зробились тепер явними маніфестаціями національного життя нашого, в яких бере участь сила народу.
І разом з тим вони втратили багато на щирості й безпосередності. На прилюдних, часто пишно улаштованих вечірках та концертах нема вже того побожного відношення до пам’яті Шевченка, зате багато єсть такого, чого не хотілось би на цьому світі бачити. Та це й не дивно: беруть у святі участь не тільки такі люди, що для них Шевченко служить національним прапором, а й такі, що холодно й байдуже ставляться і до самого поета, і до тих ідей, що зв’язані міцно з його іменем… Звідси й повстають такі випадки, які глибоко обурюють людей з побожними почуваннями до Шевченка”. Чи треба щось тут витлумачувати? Приклади кожен добере сам, на цій високій горі пробуваючи й переглянувши експозиції музею, з яких майже вихолощено національний дух.
Я майже щороку брав участь у відзначенні роковин Шевченка в тих чи інших “варіаціях”, і в селі, і в місті. У Черкасах — то вже понад чверть віку. Зовсім не маю ностальгії за комуністичною порою, та під враженнями стійкої тенденції на очевидне змістове і формальне виродження шевченківських пошанівних заходів (і це в Черкасах, столиці Шевченкового краю!) в незалежницькі роки, на вихолощення з них щирості, природності, самого Шевченкового духу й духу його поезії, мушу визнати, що “тоді” було все значно відповідальніше, організованіше, піднесеніше звісно, в контексті панівної ідеології). А в роки державності, за якимось страшним парадоксом, спостерігається ота деградація. Незалежно від того, яка (чия) була влада. Мені, щирому прихильникові ідеалів Помаранчевої революції (але не осіб, які скомпрометували чи зрадили ті ідеали), дуже прикро визнавати, що виродження в “помаранчеві” роки тільки прискорилися. Скрізь. Зокрема й на найвищій нашій вершині — Тарасовій горі.
Подивімось і подумаймо, кого ми вшановуємо там? Кому приділяється найбільша увага? Шевченкові? Та ні, перш за все найвищому чиновникові (або кільком) зі столиці. Всезагальна ієрархічна чиновницька метушня: де і як зустріти? Кого й куди вишикувати? Що, де, кому сказати? і т. д. Бо ж якщо десь у часі й просторі “прокол”, то чекай “генерального мордобитія” (читай “Сон” Шевченка). А Шевченко в цій метушні чекає й почекає, як і звідусіль зібрані, звезені люди. Незважаючи на погоду. Певно, Тарас Шевченко має бути щасливий від того, що високоповажний ім’ярек прийшов на його день народження чи на його могилу.
От і цього 10 березня, у 150-й рік пам’яті поета Ганна Герман на Тарасовій горі сказала, що Тарас Шевченко “радий” і “щасливий”, оглядаючи з високості Дніпро, Канів і всю Україну. Певно, він “радів” від російськомовної панахиди на його могилі, від майже цілковитої відсутності ЗМІ, від того, що в цей день на його могилі не пролунав його вірш, чи від тої “концертної програми” біля могили, далеко не завжди адекватної місцю й події…
І ще про одне з тієї ж морально-етичної площини. Коли ми всі гнівно обурювались зі всієї брутальної “бузинятини” щодо Шевченка, то певно, і не знали, що “відкриття” новоявленого київського “шевченкознавця” давно пропахли нафталінним духом і одержали цілком адекватні оцінки того ж Сергія Єфремова понад сто років тому. Оцінки ці мають глибокий, історично універсальний зміст. “Раз у раз, — пише вчений, — коло кожної великої людини ворушиться безліч всякої дрібноти, чіпляючись за голосне наймення, щоб разом, хоч контрабандою, прослизнути до “храму слави”. Та опріч цієї нешкодливої, хоч і вельми часом неприємної дрібноти, плазує тут чимало й простого людського гаду, що вже не про славу думає, а тільки використовує велике наймення для своєї нікчемної користі…” Більше того, у статті “Нечуваний ювілей” С. Єфремов іще конкретніше пише про хулителів Шевченка: “І от брудні люди, не розуміючи своєї справжньої в ювілейному поїзді ролі, з усієї сили клопочуться… Нема тієї дурниці, якої цими днями (ідеться про 1914-й рік — В. П.) не вилили б вони на Шевченка. Розпусник, “кощунник”, п’яниця, безграмотний, вигаданий, підроблений і т. ін., і      т. ін. — такі епітети сиплються на голову людини, що винна тільки в тім, що сто літ тому народилась. Чернеча нетерпимість, політичне фарисейство йде поруч з безпросвітним тупоумством — і щодень Божий викидають гуртом хулу на людину, якої нігтя не варті всі оті найпатріотичнішими чеснотами приоздоблені людці. …Забуття — така доля оцього людського сміття…”. У таких характеристиках настільки все зрозуміло й очевидно, що й коментувати не варто. Тим паче, що сам С. Єфремов у тій же “ювілейній” статті зазначив: “…І я скажу, що тріумф Шевченка був би неповний, коли б за його тріумфальним шануванням не бігла оця дика зграя брудних, придуркуватих та гунявих людей, що своїм огидним виглядом та безглуздим белькотінням тільки підносять ту повсюдну пошану, якою без начальницького наказу окрило ім’я геніального Кобзаря українського”.
Шевченкові роковини відзначали по-різному, залежно від суспільної атмосфери. Були й такі, про які С. Єфремов пише — “німі ювілеї”. То були переважно заборонені владою ювілеї. Слава Богу, нині про заборони не йдеться, а от про “німоту”, принаймні відносну, задуматися слід. Якщо за великим рахунком оцінювати цьогорічну “присутність” ювілейної шевченківської тематики в інформаційному просторі України, слова “німий ювілей” і не здадуться надто применшувальними. Спонукає до “німого ювілею” і практична бездіяльність у межах держави ювілейного шевченківського оргкомітету, фактична відсутність чіткого, прагматичного комплексу ювілейних заходів, зокрема до 200-ліття з дня народження Шевченка, яке майже незабаром.
Про що мовити, коли 10 березня, якраз у 150-літній день пам’яті Шевченка, національне (!?) радіо, починаючи мовлення о 5.30 і анонсуючи теми випуску новин, навіть не згадало, що той день — особливий, день пам’яті українського Генія. Зате одразу після короткого викладу новин “врізали” веселих, динамічних пісень… Та й пізніше того ж дня радіо- й телепростір України були явно не переобтяжені шевченківською тематикою й Шевченковим словом.
Як дещо фігурально розповідають очевидці, в роки підготовки до 200-ліття О. Пушкіна ледь не всі стовпи в Росії були обклеєні матеріалами, котрі нагадували росіянам про їхнього великого поета.
У нас же відчуваю й бачу стійку (глуху, мертвотну) тенденцію на замовчування, на відчуження Шевченка і його слова від народу.
Отож питання: що робити? Трохи підкоригувавши в часі слова      В. Доманицького, зазначу: “Усе громадянство загалом повинне доложити рук до того, щоб належно провести великі ювілеї Шевченка, “щоб тяжким соромом не впали на нас слова поетові, що вихопилися з болем із намученого його серця:
Для кого я пишу, для чого,
За що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона огня святого?”
І ще з С. Єфремова: “Минають роки, десятиліття, одходять покоління за поколіннями, а Великі Роковини смерті людини, геніального поета і невіджалуваного страстотерпця — все так же хвилюють серця людей, все так же притягують до себе увагу всього кращого за наших часів…
…Великі Роковини — це наше свято життя українського народу. Тим-то й притягає воно до себе все живе в Україні, тим-то ні смерть, ні інша темнота не мають сили над ним…
Великі Роковини — символ нашого відродження, життя і майбутності”.
Із такими словами важко не погодитися. Але так само важко заперечити й інше: чи псевдоукраїнська, чи відверто антиукраїнська влада щодалі цинічніше й очевидніше девальвує ті символи Великих Роковин, вихолощує з них живий дух і живе слово Шевченка. І не тільки, зауважимо, Шевченка. Бо такими ж очевидними символами українства є й Іван Франко, чий 150-літній ювілей минув без належної державної уваги, і Леся Українка, чиє 140-річчя та ж таки влада (вся “вертикаль”) помітила хіба “краєм ока” на державному рівні… А 140-річчя унікального Агатангела Кримського, а 170-літні ювілеї Нечуя-Левицького й Михайла Старицького… Зате погляньмо, як на загальнонаціональних каналах віншують чужих і своїх “зірок сучасності”, що їх раз по раз “честь имеют пригласить” із приводу одно-, три-, п’ятирічного якогось “ювілею”… От і справжня шкала цінностей влади в Україні. От і дуже болючі уроки Великих Роковин, які слід глибоко усвідомити всім нам, українцям, і діяльно взятися за ґрунтовне виправлення ситуації, взятися всією свідомою громадою. А Шевченків 200-літній ювілей має стати всім нам спонукою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment