ЧИ АДЕКВАТНО САМОМУ ШЕВЧЕНКУ?

img_3618
Фрагмент експозиції в музеї Т. Шевченка в Каневі. Фото Олеся Дмитренка

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Шевченка

У кожній цивілізованій країні (а під цивілізованістю варто розуміти орієнтованість державної політики на утвердження національної історії, мистецтва, одне слово, “гуманітарної аури нації”) місце поховання найвизначніших письменників є місцем духовного паломництва. Духовність у цьому контексті означає можливість відчути момент емоційного піднесення над дійсністю абсурду, звільнення від психологічної втоми і катарсисне очищення від доторку до чогось вищого.
Місце пам’яті — це культурно-історична святиня, яка дає можливість нації пізнати себе. Для українців таким місцем, безперечно, є Канів. Шевченківський Канів. Музей-заповідник “Могила Т. Г. Шевченка”. Повернення до себе тут відбувається саме через долучення до діалогу з національною історією, через утвердження в собі національної гідності. Т. Шевченко — не просто “великий поет, революціонер-демократ”, як зазначено на плиті біля місця перепоховання, а й людина, яка витворила Україну у слові. До Шевченка України як політичного простору не існувало. Художні твори стали простором національної самоідентифікації для багатьох прийдешніх поколінь. У такому разі яким має бути державний, національний заповідник, який оберігає серце одного з найвизначніших українських мислителів?
Мені доводилося бувати в Стретфорді-на-Ейвоні в Церкві Св. Трійці, де покоїться В. Шекспір. Мені також випало бувати в останньому прихистку видатного шотландського поета Р. Бернза. Якими є ці місця пам’яті у Великій Британії? Що сьогодні вони дають британцям і мільйонам відвідувачів із усього світу? Чому мільйони “культурницьких паломників” прагнуть будь-що потрапити сюди?
Зрозуміло, що місце пам’яті — це певний географічний простір, на якому сконцентровано те, що може допомогти усвідомити історію й час митця, його життя і світогляд, усвідомити, в який спосіб художнє слово стало поштовхом до національного оновлення, відродження, до утвердження національної гідності. Насправді, шлях до великого починається з розуміння малих і простих речей. Місце пам’яті — це автентичний калейдоскоп життя людини, якій судилося бути реформатором, творцем національної самототожності. Шевченко обрав українську мову, ідентифікуючи себе з Україною (Украйною, Вкраїною). На той час важко було говорити про українців, бо передовсім треба було окреслити межі “свого” національного простору. Була імперія, але імперська ідентичність для Шевченка стала неприйнятною, порожньою ідеологемою, в якій захлиналася національна свобода історичного вибору.
Якою сьогодні має бути дорога до Шевченка? Мабуть, адекватною самому Шевченку. А що можна нині побачити в Канівському заповіднику? Якою є експозиція в Музеї, що має допомогти нам віднайти Шевченкову Вкраїну? Новий формат “Шевченка” в Каневі вражає технологічною піротехнікою, але тут стало дуже мало Шевченка.
У чому полягає справжня велич митця? У здатності бачити дрібниці рентгенівським зором. Шевченко бачив світ в унікальний спосіб, і, як сьогодні переконують мистецтвознавці, ця унікальність виявляється, зокрема, в його малярських роботах. Маленькі “портрети-медальйони”, які малював Т. Шевченко, — це майстерне відтворення внутрішнього життя людини в усій психологічній палітрі (в мініатюрних роботах Шевченка — десятки відтінків). Геній бачив дрібниці, а тому світ його фантазії незбагненний, розмаїтий. Чи можна передати цю антикварну точність мистецького ока, якщо збільшити первісно мініатюрні роботи в десятки разів? Одразу виникає інший Шевченко, неохопний, монументальний, не настільки точний до дрібниць. Зрештою, теперішня експозиція навіть і не вказує, яким є масштаб збільшення. Ба більше: на теперішній експозиції взагалі можна знайти мінімальну кількість пояснень до експонатів. Або відвідувачі мають знати абсолютно все, або ж ця експозиція не допомагає відвідувачам наблизитися до Шевченка. Радше, поет має сприйматися як канонізований, гіпертрофований символ, монументальна ікона. Чим не продовження традиції радянського монументалізму?
Комп’ютерні технології, звичайно, — це по-сучасному. Різноманітні інсталяції, скажімо, прикрашають Британський національний музей у Лондоні. Проте інсталяції мають бути не просто витвором технологій, а й також містити концепцію, співмірну з творчим генієм Шевченка. Чи можна в одному залі виставляти поряд із графікою фотороботи? І, зрештою, чи ставили собі організатори нового “формату” для Шевченка, що вони хочуть сказати своїм відвідувачам, які прийшли в гості до Шевченка? Що і Шевченко може бути симулякром? Що автентичність, родинність, теплота від справжності більше не можуть допомогти у вивченні Шевченка? Потрібно оцифрувати митця, зробити множинні копії, які мерехтітимуть перед очима відвідувачів хаотично й непродумано? А чи є в Шевченка непродуманість як світоглядна чи ще якась категорія? Шевченко гранично точний і правдивий. Новітня виставка, послуговуючись надсучасними інсталяціями, зовсім забула про те, що місце пам’яті немислиме без автентики. В експозиції порушено історичний принцип, відображено далеко не всі періоди в житті Шевченка. В жодному залі немає чогось такого природного, щоб допомогло сприйняти кобзарську сутність поета. Чи можна уявити Париж без Ейфелевої вежі? Чи можна уявити світогляд Шекспіра без перебування в тому будиночку, де він народився, не маючи знань про місце народження та його батьків? А в нас, у Каневі, Шевченкова експозиція постає як муляж, за яким немає змістового наповнення. Перед нами мерехтять картинки без підписів, ми не бачимо автентичних речей із часу самого Шевченка. А книга відгуків перетворилася на книгу скарг, ніби в дешевій забігайлівці. Відвідувачі залишають не слова вдячності, а енергетику розпачу й нерозуміння. Для чого породжувати атмосферу неприйняття? Чи Шевченко має бути символом роз’єднання?
Звичайно, людину ХХІ століття у філософії визначають як суб’єкта без історії та без свого дому. Але чи варто й Україні долучатися до цієї сумної статистики? В будиночку Бернза можна відчути родинну, теплу атмосферу. Таку саму теплу атмосферу в “Шевченковій хаті” в Каневі можна було відчути колись… А тепер на вас дивитимуться величезні автопортрети й портрети без підписів, але вони можуть так і залишитися просто монументальними гігантами, за якими відвідувачам не вдасться розгледіти специфіку шевченківської душі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment