До 50-річчя Угорського повстання 1956 року
Броніслав Грищук,
м. Хмельницький
І чого воно так? Те, що сталося з тобою вчора чи позавчора, ти вже забув, а ось події півсотлітньої давності живуть і тьохкають у твоєму єстві.
…І звідки узявся в моїх Наркевичах той смаглявий красень Льоня Білий? У легкій синьо-сірій “бобочці”, шикарному темному капелюсі й у розкльошених, модних у повоєнну пору сукняних штанях. А може, той Льоня щойно відбув службу на флоті і надумав кинути якір у нашому робітничому селищі, де стільки вродливих студенток-практиканток з’їхалося на Наркевицький цукрозавод із усіх-усюд: Полтавщини, Полісся, Галичини, Білорусі й навіть із сонячної Куби (завершивши переробку власної вітчизняної сировини, себто буряків, наша цукроварня бралася за доведення до кондиції кубинського жовтого “піску” із цукрової тростини — до речі, класний самогон із отого заокеанського натурпродукту!). Тож відомому серцеїду Льоні Білому було з кого вибирати собі пару — отак підійде до дівочого гурту на танцях у заводському будинку культури, зблисне золотом коронки з-під тоненького вуса, щось мовить галантно-двозначне і… готово! Усенькі дівчата вже його. Він співав на сцені заводського клубу приємним тенорком під мій баянний супровід якусь пісеньку зі свого українського (“Чорнії брови, карії очі”, “Ой зійди, зійди, ясен місяцю”) або російського репертуару. Або якісь мадярські куплети вайлуватого сільського парубійка, невдатного залицяльника до юних дівчат-пейзанок… Гм… а яка то мелодія? Я ставлю на коліна свій розкішний кнопковий акордеон “Вельтмейстер”, розтягую міхи і… І, як у доармійській юності, програю перший куплет з усіма його синкопами, жвавим темпом чардашу…
Восени 1959 року я пішов до війська й відтоді про Льоню нічого не чув. Зате в авіаційному полку, де мені випало служити, був ще один фанат угорських чардашів — дніпропетровський танцівник Ілля Блох, середнього зросту, худий і меткий єврей, він навіть прихопив для чардашу із “гражданки” легкі чобітки з мініатюрними дзвіночками на халявах, білі штанці в облипку, нарядну камизельку із золотом гудзиків, галунів і сріблом єдвабних узорів на грудях.
Звісно, виконання чардашу передбачало участь жінки (або дівчини), одягненої в традиційну спідницю вогнистого кольору. Ах, як ті спіднички розвіваються, як ляскають халявка об халявку, достоту ніби шпорою об шпору! Оскільки ж у війську не завжди можна натрапити на жінку, здатну на мадярський танок, то Ілля Блох витанцьовував чардаш Монті в гордій самотності.
Тоді я, звісно, знав, що чардаш — угорський народний танок, проте не здогадувався, що назва його походить від угорського csardas — корчма, трактир і що, вперше з’явившись в Угорщині, він згодом поширився через циганські музичні ансамблі по сусідніх з Угорщиною країнах — Словаччині, Словенії, Хорватії, Моравії. Ні я, ні танцівник Блох тоді нічого не знали про походження цього танцю. Тим більше, що й у самій Угорщині оте походження пов’язується то з угорським музичним стилем вербункошем, поширеним в угорському війську в ХVІІІ ст., тож ніби бере свій початок чардаш від танцю гайдуків (сподіваюся, читачі знають, хто такі оті відчайдушні гайдуки — в Болгарії, Хорватії, Сербії та й, власне, Угорщині XV—XIX ст.). А якщо й досі сперечаються мадярські фахівці, то що вже говорити про Ізю Блоха, простого радянського солдатика, який самозабутньо витанцьовував угорський народний танець, ані на хвильку не замислюючись над його походженням або над тим фактом, що його, Іллю Блоха, призвали до війська у 1959-му, а не кількома роками раніше, — тож він не став завойовником, агресором, як тисячі радянських солдатів у 1956-му — тоді танками було придушено угорське народне повстання й підтримано багнетами щойно скроєну прорадянську владу Яноша Кадара (загалом мудрого чоловіка, якому теж не були чужі ідеї свободи, але він мусив очолити державу, щоб не допустити масового кровопролиття)…
Що не кажіть, а таки оберігав нас Господь, мене і Блоха, й усіх наших ровесників, офіцерів-льотчиків, не допустив до тяжкого гріха — нести свою “правду”, нав’язувати свій спосіб життя угорцям, чехам, полякам, ангольцям, а пізніше —афганцям (немає, либонь, материка, окремим народам якого ми б не несли свою правду, брутальну силу та своє бачення суспільного щастя й процвітання — на крові та згарищах). А були б ми, солдатики, на кілька років старші, неодмінно вторглися б у ту саму Угорщину, щоб навести там лад, щоб поставити на місце зарозумілих мадярів.
Доля нас милувала, однак не милувала наших старших братів. І молодших також — у Чехословаччині, приміром (я тоді вже був військовим кореспондентом, на власні очі бачив, як танкова Залізна дивізія, що дислокувалася тоді у Львові, за лічені години була завантажена на вагонні платформи, аби за кілька годин опинитися в Чехословаччині; услід за ними вирушили на службу в “братню країну” й військові журналісти, а з ними — мій приятель майор Аркадій Пінчук). І дітей наших не милувала доля — в Афганістані, Чечні, на Балканах…
Зупинюся побіжно лише на Угорщині. Ще й досі перед моїми очима бугряться синьо-рожеві рубці на животі й грудях парубка із сусіднього з Наркевичами села Юхимівців — сліди осколочних ран, отриманих ним у Будапешті в 1956-му. Хлопець демобілізувався, повернувся додому, відтоді щоліта смажився під сонечком на наркевицькому ставку. Казав, ті осколочні сліди ще й досі щемлять, надто ж перед дощем, добре, що живий додому повернувся — були й такі, що не повернулися, хоча про це заборонялося говорити (!)
Тоді, 1956 року, в Угорщині точилася справжня війна між радянськими військами (можна не сумніватися, що українців у радянських військах було найбільше) і волелюбними угорцями. Тоді упродовж 23 жовтня — 31 грудня 1956-го загинуло 2652 угорських патріотів і було поранено 19 226. А ось втрати Радянської Армії, за офіційними даними: 660 убитих, 51 зник безвісти, 1540 поранених. Якщо, звичайно, можна вірити цим радянським офіційним даним. Маршал Г. Жуков “за подавление венгерского контрреволюционного мятежа” отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу, голова Комітету держбезпеки СРСР Іван Сєров — орден Кутузова І-го ступеня.
Після 10 листопада до середини грудня повстанські робітничі ради продовжували свою роботу, незрідка виходили на прямі переговори з командуванням радянських частин. Але вже 19 грудня 1956 року органи державної безпеки розігнали робітничі ради й заарештували їхніх лідерів. Спецслужби Угорщини та їхні радянські колеги заарештували близько 5000 угорців (846 відправлено в радянські тюрми, а вони, як відомо, найгуманніші, найкращі у світі). Прем’єр-міністра Імре Надя та членів його уряду виманили з посольства Югославії, де вони переховувалися, і віддали під варту на території Румунії. Над ними відбувся суд. Імре Надь та колишній міністр оборони Пал Малетер були засуджені до страти за звинуваченням у державній зраді. Імре Надя повісили 16 червня 1958 року. Загалом було страчено близько 350 людей, десятки тисяч засуджено. Однак до 1963 року всіх учасників повстання амністував і звільнив уряд Яноша Кадара. А після падіння соціалістичного режиму Імре Надь і Пал Малетер були урочисто перепоховані в липні 1989 року. Від цього часу Імре Надь є національним героєм Угорщини. І, завважте, в Угорщині ні колишнім комуністам (членам робітничої партії), ні лібералам у голову не прийде позбавити людину цього високого звання. Як це сталося зі Степаном Бандерою у нас… Господи, напоум людей, щоб вони нарешті збагнули: з історії негоже виривати сторінки. Як і негоже ставити пам’ятники своїм учорашнім катам.
Звісно ж, придушення іноземними військами угорського народного повстання 1956 року аж ніяк не єдине в історії “братерської дружби” двох народів. Досить лише пригадати революційні події в Парижі 1848 року. Полум’я французької революції миттєво перекинулося на Угорщину, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Повстання мадярів тоді очолив знаменитий національний поет Шандор Петефі, який для Угорщини означав те ж саме, що й Шевченко для України. “Советский энциклопедический словарь” подає статтю про цього поета, але жодного слова про його загибель у бою угорських повстанців із російськими козаками царської армії генерала Паскевича.
Отож про Чардаш. Створив його італійський скрипаль, композитор і диригент Вітторіо Монті. Серед творів Монті були балети, оперети, інструментальні й вокальні п’єси. Однак до нашого часу успішно дожив лише один його твір — “Чардаш”, невелика салонна п’єса, створена на основі угорських танцювальних мелодій. У наш еклектичний час на яких тільки інструментах не виконують цей танок — на скрипці, мандоліні, акордеоні, фортепіано, російській балалайці, негритянському банджо, домрі, корнеті, саксофоні, кларнеті, тромбоні…
А тепер про народ, який подарував світу чардаш. Народ, не схожий на жоден інший етнос Європи. Якщо османське ярмо за сотні літ зоставило глибокий слід у культурі Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії, то Угорщини цей вплив майже не торкнувся. На мій, звісно ж, дилетантський погляд.
То де ж він тут узявся, в центрі Західної Європи, на кордоні з Балканами, Італією, закарпатською Україною, Румунією?.. Предки угорців — войовничі напівкочовики-скотарі, прабатьківщиною яких вважають землі на схід від Уралу. Мені важко повірити, що колишні азійські кочовики зуміли подарувати світу європейський чардаш. Хоч розумію, який карколомний шлях пройшли ті кочовики крізь тисячоліття, якої тільки крові не намішано впродовж цього часу (може, саме тому так природно люди різних національностей сприйняли мелодію чардашу як свою, рідну).
А скільки тої крові було пролито в азійських степах і пустелях, на просторах слов’янських, трансильванських, німецьких… Приблизно в І тис. н. е. угорці перекочували в басейн Ками, пізніше — в причорноморські й приазовські степи й перебували під владою хозарів і протобулгар. Мадярський союз становив сім власне угорських племен і три союзні етнічні хазарські роди, що відкололися від Хозарії, під назвою кавари. 896 року під проводом Арпада і Курсана угорці заволоділи Панонією і згодом зайняли нинішні землі східної Австрії та південної Словаччини. Вони здійснювали набіги на Західну Європу. Боєздатнішими й жорстокішими з ворогами в мадярських військах були хозарські загони каварів. У зв’язку з ними, як відлуння тодішніх часів, у легендах і казках багатьох європейських народів описуються страшні огри — людоїди, велетні, жорстокі й нещадні.
Із плином часу (Х—ХІ століття) прибулі угорці асимілювали місцеве населення (зокрема слов’ян) і, запозичивши чимало з їхньої культури, перейшли на осіле проживання. Утворилася Угорська держава, яка за свою історію мала різні розміри. Отже, поволі сформувалася угорська нація.
Погляньте, читачу, на цю фотографію. Чи помітите ви в обличчях танцівників хоч якісь азійські риси? І скільки ж тої території в сучасній Угорщині? Приблизно Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Житомирська області разом узяті. Ну ще, може, трішки Буковини. Ото й уся Угорщина. А її музику, літературу, її токайське вино знає весь світ. Ще є чудове червоне вино, що зветься “Чардаш”. Колись, ще в молодості, у львівських кав’ярнях я його куштував немало.
А що ж угорська мова? Вона належить до фінно-угорської групи уральської мовної родини (сім’ї) й має одинадцять діалектів! Але ж ця мова увібрала в себе стільки слов’янських слів, стільки тюркізмів, стільки латинських, німецьких запозичень, що спілкування представників сучасних угорських народів рідними мовами цілковито неможливе? Ох, що це я, справді! Намагаюся підважити таку брилу! Ще, чого доброго, надірвуся.
Я ніколи, на превеликий свій жаль, не був в Угорщині. Лише проїжджав нею потягом, по дорозі із Бєлграда до Чопа. Вночі їхав, тож не міг помилуватися угорськими краєвидами. Не бував я в Угорщині. А от пригадаю мелодію чардашу Монті… Й здається мені: був я там, був!
Награю на своєму “Вельтмейстері” повільну вступну частину знаменитого “Чардаша” Вітторіо Монті. І ввижається мені Льоня Білий, який змахує своїм капелюхом, й Ілля Блох поляскує халявками танцювальних чобітків і пальцями піднесених угору рук… Отак: середнім до великого — ляск, ляск, ляск…
