МОЛИТВА ПЕНЗЛЕМ

“Моя Україна” — таку назву має виставка народного художника України, професора Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, лауреата Шевченківської премії Феодосія ГУМЕНЮКА, що місяць тому відкрилася у Чернігові. А нещодавно у Києві, 1 березня, в Національному музеї літератури відкрилася ще одна його виставка — “Жива душа поетова святая…”, де представлені полотна митця за мотивами Кобзаря.

Микола ЦИМБАЛЮК

Того дня зал був вщерть заповнений: письменники, журналісти, колеги-художники, викладачі, чиновники і просто шанувальники його таланту. На відкритті тримали слово друзі художника, мистецтвознавці. До глибини душі зворушили гостей пісні, зокрема і на слова Шевченка, у виконанні Тараса Компаніченка. При цій нагоді не втримався від спогадів і Феодосій Гуменюк.
Колись він теж вчився грати на бандурі. Як тільки починав — “Взяв би я бандуру…”, донька Улянка лагідно просила:
— Тату, поклади, де взяв…
І тоді він знову брався за пензель. Хтозна, якого бандуриста ми втратили, але те, що народна дума, українська мелодика і пісня справили магічний вплив на талант і самобутність художника, то це поза сумнівом.
Ось майже півстоліття як він ятрить, розбурхує, голубить не тільки свою, а й душі людські яскраво-барвистими, неповторними образами своєї, нашої України. Для нього, як і для нас, вона найкрасивіша, найдорожча, вона — свята. Феодосій (з грецької — Богом даний) як і його тезка-святий — Печерський, щобожий день молиться за її долю своїм пензлем. Багато із його ранніх полотен як назви молитов: “Вірність Україні” (1972), “Священний край” (1974), “Моя Україна” (1976), “Мій край” (1980).
Як правило, ключ до розуміння творчості художника лежить у його житті. Воно ж у Феодосія було непростим. Канва його писалася здебільшого червоними і чорними мазками: народився у розпал Другої світової (1941) на Вінниччині; молодість провів і ази науки здобував у Дніпропетровську; затим пішов у світ широкий: навчання в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, а потім — робота в Росії.
Досить тривалий час йому довелося проживати за межами України. Будучи неординарною особистістю, маючи талант від Бога, Феодосій міг би стати російським художником (до речі, він член Спілки художників РФ), і, чого гріха таїти, не поневірятись і жити безбідно. З розкритими обіймами його прийняли б у США, Канаді, Франції і теж міг би… Міг би, але не став…
Зараз не час і не місце для аналізу ностальгічних впливів на свідомість і творчу душу художника. Одне неспростовне: силове поле генетичної пам’яті навіть там, на “болоті” (так називав Петербург не один Т. Шевченко) подвоїлося, потроїлося силовими лініями сотень тисяч стражденних козацьких душ, що знайшли своє пристановище у підмурівках пишних палаців Петрового града. Опинившись в іншомовному середовищі, в атмосфері пануючої культури справжня особистість не поглинається, не асимілюється — вона вивищується своєю творчістю і утверджується. Цьому яскравий доказ сам Феодосій Гуменюк.
За якийсь час там, на чужині, він “обріс” земляками-українцями. Спочатку збиралися на приватні вечірки, згодом створили і братство. Допитливий від природи і з постійною непогамованою спрагою до знань Феодосій став постійним відвідувачем одного з найбагатших книгосховищ — бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна. Сприяло те, що в Ленінграді, як це не дивно, українці дещо слабше відчували увагу з боку всюдисущого ока спецслужб. Тому з українікою він знайомився за працями Д. Яворницького, М. Грушевського, Г. Кониського без особливих проблем. Навіть нечисленна періодика початку ХХ століття і та була доступна. В музеях, картинних галереях постійно натрапляв на українські “сліди” — історичні реліквії, колись вивезені сюди, картини і книги, писані талановитими українцями. Наприклад, в етнографічному музеї народів союзу надибав унікальні ікони, писані на… висушеній рибі. У ті давні часи вони були звичайною річчю для чумака. Сьогодні ж в Україні таких днем із вогнем не знайдеш. Усе це допомагало формуванню національної свідомості, піднімало світоглядне видноколо, позначилося на пошуках свого місця в мистецтві.
Як переважна більшість тогочасних молодих художників перехворів і він на авангард. Був період, коли хотілося малювати щось під імпресіоністів (Моне, Сезанн, Гоген, Ренуар), про яких чув і раніше. На жаль, із їхніми оригінальними полотнами ознайомився пізніше в Парижі. Особливо вразила його “Звідки ми? Хто ми? Куди йдемо?” Клода Моне. Але вже 1974 року на першій ленінградській, а згодом московській виставці нонконформістів Гуменюк заявляє свою неординарність — його інтерпретація козацької старовини і початки українського необароко викликають непідробний інтерес. Подальші творчі пошуки Феодосія звернули на себе увагу. І не тільки поціновувачів прекрасного. Довелося пакувати валізи і разом із родиною вибиратися до міста молодості — Дніпропетровська.
У рідному місті, на жаль, вільніше дихати не стало. Більше того, міліція, кегебейки з нього ока не спускали (“націоналіст!”, “тільки й малює свою Україну!”). Ледве роботу знайшов. Займався здебільшого монументалістикою — робив ескізи вітражів. І понині ще збереглися творіння його рук. Що цікаво, в цей період свого життя він виходить на так званий візантійський стиль. Це домінування на палітрі головних кольорів — білого, жовтого, синього, зеленого тощо на площинному зображенні.
Гнаний “земляками”, після шестирічної перерви він знову опиняється на берегах Неви. У цей час його ваблять сюжети народних звичаїв та обрядів — “Різдво”, “Великдень”, “Трійця” та інші. Його живопис — симбіоз оригінальних колористичних рішень, високої техніки, глибинної національної духовності й розкутої емоційності. Тематика і дух його картин близькі й зрозумілі кожному українцю (“Маруся Чурай”, “Гетьман Дорошенко”, “Гетьман Іван Мазепа”, “Свята Лавра” і т. д.). Один із мистецтвознавців зауважив, що автор “уникає чуттєвості, натуралізму, зосереджуючись на співучості ліній, виразності ритму, кольору, фактурі”. Кожна картина — семантично багатозначна. Навіть кожен символ, хай то буде мак (безмежна родючість), чи то віл (сила, витривалість і вірність), чи яйце (воскресіння, любов), а чи риба (символічне зображення Христа) сприймаються легко і зрозуміло.
Чільне місце в його творчості належить Шевченкіані, що й засвідчила нинішня виставка. Не за кількістю полотен, за — глибинною, тільки йому властивою інтерпретацією творчості Кобзаря. Його “Гонта”, “Катерина”, диптих “Доля”, “Сон” (“На панщині…”) тощо надзвичайно виразні й поетичні. Це не картини — це закодований діалог пройдешнього з сучасниками. На цьому тлі вражає Гуменюковий “Чернець” (2007). Навколішки стоїть старець, надзвичайно схожий рисами обличчя на автора (чи на Шевченка?) і простягає нам книгу (“Кобзар” — нашу Біблію?). Він, може, щойно поклав останнє хресне знамення і поклон. А позаду, у віконечку, маківки Святої Софії — символ вселенського духу мудрості. Огляньмося, вдивімось у ту далечінь…
…Серпень 2004 р. Перша поїздка Феодосія Гуменюка з дружиною до Італії. Рим, Ватикан, Асіз. Собори святого Марка, Петра, Сікстинська капела, Палацо Медічі. Творіння рук Тінторетто, Веронезе, Тиціана, Мікеланджело, Леонардо, Рубенса. Художник просто приголомшений величчю і генієм мистецтва і митців.
“Як працювати після того, що промайнуло перед очима в Італії? — ділиться з нами своїми думками Феодосій Гуменюк у щойно виданому альбомі. І чи запитує, чи стверджує, як слова молитви, — розпочати все спочатку, не звертати уваги на те, що навколо, творити на високому рівні, не на тому, що був раніше, а значно вище. Вже є орієнтири, вже побачив те, що завжди кликало до високого малярства…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment