НЕВІДОМИЙ ВИННИЧЕНКО

“Націоналіст”, “агент імперіалістичних держав”, “ворог молодої соціалістичної держави” — як тільки не таврували його, одного з найталановитіших, найяскравіших митців слова, без якого неможливо уявити не тільки українського літературного процесу, а й усієї української історії… отієї, яку можна читати лише з бромом.
“Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більше як 250 літ, із моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть, до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось”, — підіб’є трагічний підсумок українського буття митець, немов підведе риску під власним… Що думав він там, на гіркому окрайці свого життя? Чим терзався далеко за межами України, в маленькому французькому містечку Мужен біля Канн? Як тамував 25 років свої напади ностальгії? Ми так мало знаємо про те… Гадаю, його романи “Нова заповідь” та “Лепрозорій”, які тільки-но побачили світ у видавництві “Знання”, проллють світло на цей складний відтинок письменникового життя, і в читацькій уяві постане Винниченко іншим, не таким, яким ми його досі знали.  Поділитися своїми думками з цього приводу я попросила відомого винниченкознавця, доктора філологічних наук, головного наукового співробітника відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України Галину СиваЧенко.

—  Галино Миколаївно, Ви як упорядник цих книжок — романів Володимира Винниченка “Нова заповідь” та “Лепрозорій” —  розкажіть, будь ласка, яким був їхній шлях до читача?
— Почну з того, що роман Володимира Винниченка “Нова Заповідь” уже відомий українським читачам, бо побачив світ у журналі “Вітчизна”, а ось роман “Лепрозорій” вони прочитають вперше, бо цей твір був надрукований ще за німецьких таборів для переміщених осіб. Із волі Розалії Яківни, дружини Винниченка, та з ініціативи професора Григорія Костюка й Української Вільної Академії Наук у США всі рукописи було передано до архіву Російської та Східноєвропейської історії, так званий Бахматьєвський архів, Колумбійського університету. За заповітом, вони мали там зберігатися до того часу, поки в Україні не буде відновлено демократичний устрій і поки вона не здобуде реальну незалежність. Лише за такої умови можна говорити про об’єктивне наукове вивчення творчої спадщини письменника. Отож 1995 року після проголошення України суверенною державою я отримала відрядження до Колумбійського університету — мала забрати ці машинописні тексти. Я їх знайшла й привезла в Україну.
— А як склалася доля решти творчої спадщини Винниченка?
— Не знайшла я тоді в Колумбійському університеті машинописного тексту “Вічного імперативу” — твору муженського періоду письменника. Інший твір — “Поклади золота” було видано тільки у США. Значна частина рукописної спадщини зберігалася в Григорія Костюка, відомого винниченкознавця, літописця літературного й мистецького життя української діаспори. Після його смерті всі матеріали потрапили до відділу рукописних фондів і текстології  Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України. Що ж до малярських робіт Винниченка: напередодні Другої світової війни письменник мав намір переїхати до Детройта, то й надіслав туди частину свого архіву з картин. Після смерті митця Григорій Костюк перевіз ці роботи з Детройта (50 картин) і Мужена (60 картин) до Української Вільної Академії Наук у США, до того часу, поки Україна не стане незалежною. По суті, так було сформовано спадщину Винниченка як художника — більш як сто олійних картин та чотири альбоми з ескізами. 8 травня 2000 року цю колекцію було передано до відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Були і втрати на шляху формування колекції. Так, свого часу в Німеччині відомий український художник Микола Глущенко, який, до речі, навчав Винниченка живопису, просто-таки викрав у свого колишнього учня альбом з акварелями і вивіз його в Україну, де передав його тодішньому міністру культури Ользі Чорнобривцевій. Однак “великий ідеолог” Маланчук, як кажуть, приробив ноги тому безцінному альбому. Вочевидь, ми назавше його втратили.
— Якою мірою романи “Нова заповідь” та “Лепрозорій” цікаві сучасному читачеві? Чи актуальні вони нині?
— Це майже детективні романи, з елементами інтриги. Безперечно, вони цікаві й сучасному читачеві. І “Нова заповідь”, і “Лепрозорій” належать до муженського періоду — вельми нелегкого у психологічному сенсі для письменника. Мужен — невелике містечко на півдні Франції. Сюди, в стару садибу з великою ділянкою землі, після втрати роботи в Парижі, затаврований як “старий вовк української контрреволюції”, переселився Винниченко з дружиною Розалією Яківною. Гостре почуття ностальгії, ізольованості стали для нього нестерпною мукою. Тут він переживав прихід до влади фашизму, Другу світову війну. Тут він став в’язнем концтабору за відмову співпрацювати з окупантами. Це був період тяжких роздумів над глобальними світовими проблемами, у яких і народилася соціально-філософська доктрина — конкордизм. Вона знайшла своє відображення в романі “Лепрозорій”. Конкордизм — теорія творення нового, гармонійного суспільства, заснованого на погодженні фізичних і психічних сил. Вона не така вже й утопічна, як може спершу здатися. Є думка, що конкордизм багато в чому випередив ідею конвергенції, висунуту у 1950-х роках вченими світової величини, зокрема Сахаровим. Винниченко цією концепцією, зокрема, передбачив  створення Європарламенту. Четверть віку живучи далеко поза межами Батьківщини, він залишався з нею у своїх думках, розробляв план виведення України зі складу СРСР шляхом плебісциту. Як бачимо, Україна здобула незалежність. Інша справа — яка то незалежність.  За 60 років роман “Лепрозорій” не тільки не застарів, а навпаки, став ще актуальнішим. Зокрема теорія письменника про порушення рівноваги між людиною та природою, неправильне харчування, що призводить, на думку одного з дійових осіб, професора Матура, до тяжкої хвороби дискордизму — духовної прокази людства.
— Гадаю, ця концепція як ніколи на часі. І це мало б бути особливо цікаво сучасному читачеві.
— Так, звичайно. Винниченко мав глибоке переконання: проповідуй тільки те, в чому сам переконаний, що сам випробував. Він почав перебудову власного життя з системи харчування, що ґрунтувалася на ідеї натурфілософії швейцарського лікаря-дієтолога М. Бірхера-Беннера. Вчений вважав, енергія, яку дає рослинам сонце, має цілющі властивості для людського організму, а ось переробка продуктів вбиває цю силу. Винниченко проявляв неабияку силу волі, що межувала з мазохізмом, займаючись власним самозціленням. Він мав у цій справі чудового однодумця і натхненника — Розалію Яківну, яка була лікаркою за фахом. Володимир Кирилович відмовився від паління, алкоголю, споживання м’яса, вареної їжі — лише овочі, фрукти, вирощені на власній ділянці. І такий спосіб життя, безперечно, мав гарні результати. Свої думки з натурфілософії письменник  акумулював у головній героїні роману “Лепрозорій”, яка харчувалася лише сирою рослинною їжею, відповідно, й помисли її були чистими. Такою Володимир Винниченко бачив людину майбутнього гармонійного суспільства.
— Наскільки складною і суперечливою Вам бачиться постать Володимира Винниченка з відстані часу?
— Винниченко — парадигматична постать. Він творив на переломі віків, на вістрі різних напрямів у літературі, спрагло всотуючи в себе всі духовні здобутки. Як високоосвічена людина, знав багато мов, глибоко був обізнаний зі світовою культурою. Так, політик він безсистемний, проте не продався, жив і діяв лише за переконаннями, до того ж глибокими. Вірив у соціалізм, однак соціалізм український. Не справедливо закидати йому у вічність — мовляв, встромив ніж у спину українській революції.  Ми маємо шанувати Винниченка як яскравий талант і непересічну особистість у його найпалкішому прагненні бачити українську націю, утвердженою політично і  культурно.
— Отже, можна сказати, що цими двома книжками — “Нова заповідь” та “Лепрозорій”, — що побачили світ у видавництві “Знання”,  зроблено ще один крок до повернення Володимира Винниченка в Україну…
— Так, звичайно. Наша мета — повернути Винниченка-митця читачеві цілком. Прикро, що досі залишаються невиданими щоденники письменника — тисяча сторінок надзвичайно цікавого матеріалу. Їх цікавіше читати, аніж художній твір. Систематичні нотатки письменника якнайкраще відтворюють атмосферу тодішнього політичного життя та лабораторію творчості. Тут і політичні візії, і філософсько-публіцистичні роздуми, і зауваження психологічного характеру. А часом це глибоко інтимні переживання, сокровенні думки. Половину щоденників, обсягом 500 сторінок, 2000 року вже опублікував журнал “Київська старовина”…
— Однак це лише половина щоденників, записок… Та й, вочевидь, вони заслуговують на окреме видання. Чи не так?
— Безперечно. То було б унікальне видання, от тільки, як завжди, проблема — брак коштів. Жаль, що таке видання поки що тільки мрія. Нотатки другої половини життя Володимира Винниченка — це етап глибокого переосмислення, пропущеного крізь серце, і вони  мали б відкрити нам нового Винниченка, дали б змогу глибше зрозуміти його як митця і особистість.

Розмовляла
Марія КУЧЕРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment