ЗГАДУЮЧИ ПОНЕДІЛОК 13 БЕРЕЗНЯ

(до 50-річчя Куренівської катастрофи)

За непередбачуваним збігом, на 2011 рік припадає низка сумних для киян “ювілеїв”: 13 березня — 50 років Куренівської техногенної аварії, 26 квітня — 25 років Чорнобильської техногенної аварії; а далі — суцільні 70-річчя: 22 червня — початок війни, 11 липня — початок героїко-трагічної оборони Києва, 19 вересня — початок нацистської окупації, 24 вересня — початок вибухів і пожеж на Хрещатику, 29 вересня — початок масових розстрілів у Бабиному яру, 3 листопада — вибух Успенського собору. Отже, “є про що і нам згадати”, як співається, щоправда, з іншого приводу…

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

У неділю 12 березня 1961 року яскраво сяяло весняне сонечко. Удвох із родичем ми поверталися з Куренівського пташиного ринку. Тролейбуси йшли переповнені, тож вирішили прогулятися, подихати свіжим весняним повітрям до стадіону “Спартак” пішки. Коли проходили біля устя Бабиного Яру, звернули увагу на потічок, що збігав попід містком у підземний колектор. Тут росли височенні осокори, а місток мав огородження з кількох чавунних прясел — таких самих, як на бульварі Тараса Шевченка. Того недільного дня замість тихоплинної течії, якою звичайно був однойменний з Яром струмок, ми побачили бурхливу гірську річку, що клекотіла, зникаючи в трубі попід трамвайними рейками та проїжджою частиною вулиці Фрунзе — колишньої Кирилівської (між іншим, фрунзе, по-молдавськи й румунськи — листя). Майнула думка: тане сніг у верхів’ях яру, отож і води багато біжить. Та вже потім, на другий день виникла інша гадка: ми були в тому місці, де через 16 годин нас би не стало…
Я тоді працював старшим інженером виробничо-технічного відділу Управління тепловими мережами “Київенерго”, що знаходилося на площі Франка, 5. Ранком у понеділок 13 березня почув на роботі: на Куренівці сталася аварія — “вибило” тягову підстанцію трамваю, затопило вулицю й трамвайне депо… Про причину й подробиці ніхто нічого не знав. В обідню перерву вийшов з Управління і побачив на теперішньому майдані Незалежності військову амфібію БАВ. Нагадаю: це — радянська копія американських “duck” (качка), на яких союзники-альянти висаджувались у червні 1944 року в Нормандії, відкриваючи Другий фронт. Так-от, того дня БАВ швидко рухалася в бік вулиці Інститутської. Нижня частина корпуса машини була жовтавого кольору глини — до ватерлінії. Збагнув: їдуть у ЦК на Банкову “на килим” — доповідати керівництву республіки особисто.
Після роботи заїхав додому на Обсерваторну, нашвидкуруч перекусив, повісив під пальто фотоапарат і рушив “вісімнадцятим” тролейбусом на Куренівку. На ту вечірню годину 13 березня по місту вже пішло стільки чуток і фантастичних вигадок, що люди прагнули пересвідчитись у тому, що сталося, на власні очі. Але тролейбуси туди вже не йшли, а розверталися на кінцевій зупинці маршруту № 4 — на теперішній вулиці Якіра. Ця кінцева тоді називалася: Завод “Укркабель”, хоча до нього досить далеченько. Новим киянам підкажемо де це: в головному корпусі колишнього заводу тепер містяться супермаркети “Фуршет” та “PROMENADA-CENTER”. Хто б міг подумати, що в незалежній Україні не потрібен кабель власного виробництва!
Отже, того понеділкового надвечір’я пасажири виходили на тій кінцевій і мовчки йшли в бік Подільського узвозу (не можна не зауважити, що назва ця помилкова: узвіз сполучає Лук’янівку не з Подолом, а з Куренівкою). Одні йшли додому, ще не знаючи, що рух нанизу взагалі перекрито; інші йшли подивитися, що трапилося. У нижній частині узвозу стало видно, що вулиця і поле стадіону “Спартак” залиті глиною. Вище, попід бордюром узвозу стояла вервечка амфібій БАВ, але на їх бортах не було слідів глини, отже, ці машини не пішли далі, оскільки в густій муляці гребний гвинт амфібії безсилий — так тоді уявлялося після побаченої вдень на Хрещатику такої машини. Ніхто нікого не зупиняв, навіть не пам’ятаю, щоб там стояла якась охорона чи міліція. Усе було зрозуміло й так. Люди мовчки перетинали порожню проїжджу частину узвозу й прямували до вулички, що піднімається на терен Клінічної лікарні імені Павлова.
Перше, що побачив там — двоє чоловіків йшли з ношами, на яких лежало тіло, накрите брезентом. Люди прямували поза Кирилівську церкву, у бік Яру. Тут назустріч йшли ще двоє, які вели під руки блідого третього, на шиї в нього висів фотоапарат, а в руках в одного з “супроводжуючих товаришів” моталася сіро-зеленкувата засвітлена фотоплівка. Мені залишалося тільки зсунути, не розстібаючи пальта, свій апарат вбік, щоб навіть не випинався. Ні про яке фотографування не могло бути й мови.
Край схилу стояли люди, підступивши по жухлих минулорічних бур’янах до безмежного розмаю сирої глини так близько, що залишався один крок. Мовчали, розмірковували, намагалися второпати, що і як трапилося.
Звісно ж, десятиліттями існування радянської влади люди були навчені тримати язика за зубами, інтуїтивно здогадуючись, що про лихо, яке сталося, не слід особливо базікати. Дехто теж бачив отого сміливця з засвітленою фотоплівкою, якого “взяли”, ясна річ, саме за це. Звичайно, ті, що пішли з ним, були не єдиними в натовпі. Тоді вважалося, що в СРСР не буває катастроф, аварій, масової загибелі людей — ці явища мали місце лише там, “де править капітал”. Пам’ятаю грізні написи на залізобетонних дотах над річкою Ірпінь: “За фотографирование — под суд!” Так само писалося й на складах: “За курение — под суд!” І всі радянські люди знали, що виправдання за скоєне не може бути, і взагалі, ніхто ніколи не чув, щоб суд когось виправдав! Усі знали, що наші негаразди — будиночок-розвалюху, смітник, вуличну чергу, базарний натовп тощо — фотографують інтуристи та західні кореспонденти, щоб потім злостиво опублікувати ці знімки у своїй “жовтій” пресі, аби в такий спосіб “очорнити нашу прекрасну радянську дійсність”. За звичкою, втовкмаченою у свідомість натовпу ще тоді, а тепер уже на ментальному рівні, люто ненавидять журналістів деякі сучасні “достойники”, затуляючи об’єктиви телекамер або вдаючись до відверто хуліганських витівок…
Тоді над яром, з якого вранці так миттєво вихлюпнулися тисячі тонн рідкого лесу, люди ввечері стояли, вголос розмірковуючи про те, що сталося, не роблячи далекосяжних висновків. Хто знав більше, казав, що прорвало греблю, насипану впоперек Бабиного Яру, за якою десять років накопичувалася лесова пульпа, що її закачували сюди по трубах із Петрівських цегелень над річкою Сирець. Тобто, розмивали верхній, зайвий шар лесу, аби дістатися нижчих покладів зеленої спондилової глини — найкращої сировини для виробництва чудової київської жовтої цегли. Зріджений лес мав осісти в яру, а вода стекти на долину й далі — до Дніпра. Але вода не просочувалася вглиб, а накопичувалася все більше і більше, аж поки не прорвала греблю того нещасливого ранку.
Отак воно було. Лише одна жіночка не дослухалася тих чоловічих міркувань і тихо мовила, вказуючи на їй одній відоме місце в глині: “Отам Петро лежить”. Їхня хата стояла внизу яру, її знесло потоком, Петро не встиг відбігти далеко вгору, а вона врятувалася, бо тої миті пішла до вихідку…
З гори було видно, що ті осокори, які ще вчора росли край містка через струмок, тепер стирчали далеко далі. Ще далі виднілися дахи й рештки хат, парканів і різного мотлоху, що опинився на поверхні. З жовтавої маси стирчав навкіс кормою, як поплавець із води, тролейбус “шкода” вісімнадцятого маршруту. (Ті тролейбуси надійшли до Києва зовсім нещодавно і сподобалися киянам плавністю й м’якістю руху, яскравим люмінесцентним освітленням, а особливо — відсутністю страшенного брязкоту вікон, як у вітчизняних). Тепер люди розмірковували: чи тролейбус дістав носом дна, чи залишився на плаву, чи залишилися в ньому пасажири й водій — навряд… У такій же позиції далеко позаду лежав трамвайний вагон. Вранці на вулиці був жвавий рух пішоходів, школярів, транспорту — люди поспішали на роботу, до школи. Була восьма тридцять, коли з верхів’їв яру долинув глухий загрозливий гуркіт. З чуток уже знали, що коли впали стовпи контактної мережі електротранспорту, дротом під високою напругою накрило переповнений пасажирами автобус “ЛАЗ”, який йшов із Димера. Машина миттю спалахнула — ніхто через тісняву й вузенькі чотиристулкові дверцята не встиг врятуватися. Казали, що одна жінка розпізнала потім тіло свого чоловіка, який їхав тим автобусом, по ґудзику на нижній білизні… Казали, що людей вранці знімали з дахів і дерев гелікоптерами Мі-4 — про це вже ввечері розповідали місцеві мешканці — очевидці. І про пожежну машину, екіпаж якої загинув, рятуючи людей… По слідах від пульпи на деревах і стінах будинків, що вціліли, було видно: вал котився значно вище, ніж ми бачили рівень застиглої жовтавої маси, яка до вечора встигла осісти, розлившись вшир.
Тоді згори було видно, що повністю зруйновано трамвайне депо, що рівень пульпи сягнув середини висоти вікон першого поверху лікарняного корпусу попід Кирилівською горою. Далі, по вулиці Троїцько-Кирилівській (від 1963 року — Олексія Терьохіна), 4, де тепер розміщується Посольство Республіки Індія, пульпа сягнула вікон першого поверху, але тоді, не маючи поблизу інших орієнтирів, спостережники з висоти ще міркували, чи той будинок, бува, не п’ятиповерховий і ми бачимо лише три горішні поверхи…
Одразу почалися рятувально-відбудовчі роботи. Вони тривали й уночі — при світлі десятків прожекторів, встановлених на стовпах і дахах сусідніх будинків. Людей знаходили в різних місцях. Спершу обмивали з брандспойтів обличчя, щоб розпізнати замулене тіло. Моргів не вистачало, трупи складали в підвалах лікарень, вимкнувши опалення. Десятки киян чергували на розкопках, сподіваючись побачити рідну людину, хто зник у той день. Траплялися жахливі ситуації, коли ківш екскаватора або ніж бульдозера шматував ненароком чиєсь тіло і тоді натовп зривався у несамовитому зойку… Так тривало не один день.
Офіційна та дуже коротка інформація про те, що сталося, надійшла лише 16 березня по київському міському дротовому радіомовленню (без виходу в ефір!). Між тим, так звані “ворожі голоси” — британська “Бі-бі-сі”, “Голос Америки” та “Німецька хвиля” негайно повідомили про київську катастрофу. Попри заборону слухати “голоси”, тисячі киян дізналися про аварію того ж вечора з власних радіоприймачів — крізь суцільне монотонне гудіння “глушилки”. Але у вітчизняній пресі перша публікація про це з’явилася аж 21 березня у газеті “Вечірній Київ” як коротке висловлення співчуття влади сім’ям загиблих, а докладніше, там само — 31 березня як “повідомлення Урядової комісії про закінчення розслідування причин аварії намитих земляних мас у Бабиному Яру”. До того часу кияни вже через розповіді очевидців та особливо через “агенцію ОБС” (одна баба сказала) наслухалися всякого. Дзвонили киянам родичі та знайомі з інших міст, куди доходили неймовірні чутки про десятки тисяч загиблих, про затоплення Подолу тощо. Нагадаймо: Інтернету та “мобілок” тоді не було!
Поповзли різні злостиві чутки: церковні кликуші нашіптували, що до біди призвело закриття безвірницькою радянською владою монастиря у Лаврі якраз 11 березня, мовляв, це позбавило місто небесного захисту; згадали і “нещасливе” число 13 та “важкий” день понеділок; пригадали, що сталося це у рік двадцятих роковин трагедії Бабиного Яру — мовляв, він помстився владі за намагання знищити згадку про розстріли євреїв 1941 року. Як не парадоксально, але поведінка й мовчанка влади й були найбільшою антирадянською пропагандою.
Справді: ще 1951 року почалося заповнення загачених у кількох місцях першого, другого, потім третього відрогів Бабиного Яру з метою в подальшому зрівняти з верхнім рівнем берегів увесь яр і забудувати цю частину Сирцю, аби назавжди позбутися ідеологічно шкідливого, з точки зору влади, місця в Києві. Вважалося, що на цій темі грають “наші вороги”…
Згодом визнали причину аварії, що сталася внаслідок кількох кричущих порушень: помилки в проекті, розробленому галузевим інститутом у Москві, недбальство при спорудженні та експлуатації відстійника та особливо — неприпустима байдужість міської влади, яку попереджали про небезпеку заздалегідь і навіть напередодні, коли ще можна було запобігти принаймні людським жертвам. Але гору взяв отой страх влади за відповідальність, за рішучі, нехай навіть ідеологічно небезпечні дії — страх, повторений через 25 років, коли теж можна було не святкувати 1 травня та уникнути масштабних збитків і втрат від Чорнобильської аварії…
Кількість людських життів, які забрав “другий Бабин Яр”, мабуть, достовірно ніхто вже не дізнається, тим більше, що офіційній версії у 145 загиблих важко повірити тим, хто бачив це місце тоді, хто працював на ліквідації наслідків аварії… І потім у лікарнях і вдома помирали поранені та постраждалі, причину смерті яких вже не зараховували до числа жертв: як працювала радянська медична статистика, добре відомо. Адже у нас ніколи не було епідемій грипу, який приховували під добре всім відомою абревіатурою “орз” (остроє респіраторноє заболєваніє) — це щоб ми мали кращий вигляд ніж “загнівающій Запад”.
Нагадаймо про інші збитки: за офіційними документами, під час аварії було зруйновано 68 житлових і 13 адміністративно-виробничих будинків. Непридатними для житла визнано 298 квартир, зокрема 163 — у приватних будинках, де мешкало 353 родини з загальною чисельністю 1228 людей.
А рівно через тридцять днів після “куренівки” старший лейтенант авіації Юрій Гагарін здійснив перший у світі космічний політ навколо Землі і благополучно приземлився того ж дня вже майором і Героєм Радянського Союзу. Світ сколихнула ця справді сенсаційна новина, перед якою все інше стало не таким важливим…
Потім терен аварії розчистили, розпланували й заново побудували трамвайне депо, шляхопровід, проклали й забудували теперішню вулицю Олени Теліги, влаштували парк, встановили пам’ятник загиблим працівникам електротранспорту тощо. Життя триває! Нове життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment