КОЛИ ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНСЬКА ДУША?

Дмитро МІЩЕНКО,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Скромний досі у поетичних змаганнях зі столичними поетами Мелітополь озвався нещодавно чудовою книжкою поезій Олега Гончаренка “Крилогія Вічної Гордії”. Поет працював над цією знаковою у його доробку книжкою 12 років. Ознайомлення з нею дає підстави гадати, що під гордією Олег Гончаренко розуміє одвічне тяжіння нашої залюбленої в природу людності до прекрасного, а серед прекрасного — до свободи і незалежності. На жаль, суспільне життя людей не завжди сприяє торжеству цього тяжіння, незрідка й протидіє йому — десь вимагають обставини, десь — люди. І ця протидія не може не позначитися на самій людині.
Розуміння цієї складності людських взаємин не могло не позначитися на складності художнього освоєння задуму, того виру подій та обставин, з якого й постає затаєна в лабіринтах життєвих перипетій істина. Що автор підійшов до цього виважено і відповідально, засвідчує не лише “шкурна” правда минулого”, а й не менш “шкурні” аналогії з життям сучасників.
Багатьом надано можливість висловитися на сторінках “Крилогії…” — призвідцеві походу російськоукраїнських військ на Крим князю Голіцину, гетьману Мазепі, кобзарю, козаку, бандуристу, Мудрому Сторожеві, біблійним пророкам, а серед цих багатьох — і матері поета. Її слово чи не найсуттєвіше. “…І безчестя яріло, — зізнається вона, — і світ нас кидав на поталу ворохобним вітрам, яких і не злічиш, бо — гать.. Я з юги степової і душу тобі наспівала у шатрах веселкових і біля табунних багать. Так, ми — варвари, сину. Ми діти зірок піднебесних, що і промені й стріли стрічали лицем і грудьми. Нас бояться тому, що нас тумени добрих і чесних, Нас не люблять тому, що ми, волі жадаючих, тьма… Ми — Орда, нас ніколи, ніде і ніким не спинити…” Багато чого з повіданого матір’ю зрозуміле поетові, а чому добрих і чесних не люблять, і чому бояться, — слід розібратися. Якщо існує добро, то існує і зло, якщо існує чесність, то існує й безчестя. А що можна протиставити злу і безчестю? Те, що протиставляла мати, усі, кого називала вона прихильниками волі, добра, справедливості, хто беріг у серці передане пращурами у спадок як святиню — честь, совість. Тож і не дивно, що левова частка роману — це авторські роздуми над такими поняттями, як честь, совість.
Ознакою подальших роздумів поета є прагнення розібратися в психології тих, хто протистоїть, а відтак і зраджують добрих і чесних. Хоч як йому прикро зізнаватися самому собі, проте він змушений починати з байдужих. “Ми — Орда”, — сказала мати. А в Орді усякі трапляються: одні керуються давнім як світ “моя хата скраю”; інших цікавить лише, чи “гривеники виросли у гривні”; а ще інші продають свій голос за 30 срібних. Та є й відверті вороги. Байдужі, як вважає автор, не безнадійні. Тому він не шкодує слів і зусиль, прагнучи розбудити в них почуття честі, аби стали в лави добрих. Гірше з відступниками — ті безнадійні. Як ці: “Я срок тянул! Я пайку хавал! Гуляй босота! Шава — не вожжа!” Вони забули мову, забули й рід, до якого належали. Та ще гірше з відступниками, які перекинулися у табір ворога, які заради “лакомства лукавого”, задля утримання свого бізнесу на плаву продали честь за мандат у Верховній Раді. А ті, на бік яких вони перекидаються, мислять ще далі: покласти край українській демократії. Тому так болісно звучить поетове слово.
А як звучав розкрилений Майдан! Які слова прекрасні говорили! Стояли світлі, плече до плеча…
“Одвічний Скіф, одвічний Мудрий Сторож, // не визнаю і символу “межа”.// Багатств нема, багатств не наговориш. // Є кінь… є лук… є м’яса шмат з ножа…// Є пісня й воля! // Отже, я щасливий. //Боюся тільки, що й по смерті, сливе, //Знайдуться судді навіть у раю // і знов мені поставлять у провину // те, що люблю до болю Україну // і що молюсь за Таврію свою”. Стиль Гончаренкового вірша переконливо засвідчує: він не належить до поетів, які пробивалися до світла вивіреним народним словом. Але він не належить і до тих, які образність поетичного мислення підмінюють беззмістовною надуманістю, напускають туману лексемами, яких немає у природі. Слово у нього свіже, не зужите. І це робить його поезію і змістовною, і емоційно наснаженою, живописною.
Не вдаватимуся до аналізу великого розділу “Храм одкровень” та й інших розділів, де Божі заповіді мають помітний вплив на людську свідомість. Обмежуся одним випадком, який багато чого скаже про людські помисли, діяння.
Жив я тривалий час на вулиці Панаса Мирного, 17. Поряд, у приземистому одноповерховому будинку мешкала літня жінка. Вона до війни була наймичкою у єврея, який торгував м’ясом на ринку. Голод 1933 року змусив її шукати рятунок у Києві. Хто знає, чи й порятувало б її місто від голодної смерті, коли б не той добрий чоловік. Побачив її, геть нужденну на ринку, й узяв до себе за наймичку та й помічницю в торгівлі. Так і жила у того єврея аж до війни. Коли до Києва вдерлися німці, їм, євреям, наказали збиратися на Лук’янівці. Бідкалися, страхалися, та що мали робити, коли погрожували смертю за непослух. Лишили її, бабу Юлю, на господі, лишили на неї добро своє та й пішли. Господарі так і не з’являлися. Баба Юля жила спершу на зароблені при нагоді карбованці, потім — на мізерну пенсію, але віри в повернення господарів не втрачала. Сусіди часто бачили її біля під’їзду, сиділа на стільчику, схоже, чекала когось. Знали, як бідує ця тиха бабуся, тож повертаючись із ринку, не минали її, давали щось із купленого. Ніяковіла, відмовлялася, але, зрештою, дякувала уклінно і брала. Та ось настав час, коли бабуся відчула — її дні лічені, й покликала міліцію, а міліція — когось із банківських службовців, сусідів. Жінка поставила перед присутніми шкатулку з потаємним замочком.
— Оце, люди добрі, цінності моїх господарів. Коли вони йшли, скоряючись німцям, із дому, попросили, щоб я берегла те, що в шкатулці, до їхнього повернення. Я довго ждала їх, та, мабуть, не діждуся вже, тож передаю усе це державі. Опишіть усе це, хай сусіди підтвердять, та й здайте, кому належить.
Коли відкрили шкатулку, присутні заніміли: були в тій шкатулці персні, звичайні й оздоблені коштовним камінням, браслети, золоті годинники, золоті злитки, жіночі сережки, та чи не найбільше було золотих, ще царських, монет.
Упоравшись із довіреною їм справою, міліціонери пішли.
— Бабо Юлю, — дивувались і дорікали сусідки. — Ви ж знали, що господарі ваші розстріляні у Бабиному Яру. Бідували стільки літ. Невже не могли добути з тієї шкатулки однудві цінні речі, здати в ломбард, і тим бодай трохи підтримати себе?
— А воно не моє, не моїм трудом зароблене.
— Та стільки літ у такій злидоті…
— Літа не міняють Божих заповідей.
Перенесімося думкою з другої половини ХХ століття у нинішнє. Баба Юля була неписьменна, он скільки літ терпіла злигодні, а не посягнула на чуже. А нинішні, усі оті ненаситні… Ці накинулися на полишене без нагляду добро, як мухи на мед, за безцінь розхапали усе, що вважалося загальнонародною власністю. Та й нині не зупиняються, стріляють один одного. Хто вони? Звідки вони? Баба Юля мала Бога в серці, вона з тих українців, які населяли Україну до колективізації і свято дотримувалися від батькаматері перейнятого генетичного коду нації. А ці, теперішні… Що не мають вони Бога в серці, можна не сумніватися, їм он скільки літ і десятиліть вбивали в голову, що Бога немає, роби що хочеш, аби не на шкоду системі. А чому розминулися з генетичним кодом українського народу? Питань багато, а відповідь не напрошується, навпаки — що довше питаємо, то наполегливіше стукає в голову інше: що може зупинити цю сарану? Воскресіння української душі чи глобальна катастрофа?
Автор “Крилогії Вічної Гордії” не дає відповіді на запитання — він лише підводить нас до думки: ви — Орда, ті, кого не люблять, проте бояться. Невже не відшукається серед вас один, який покладе цьому край? Та й те, що сам не падає духом, про щось та говорить нам: “Бог дав мені проклятий цей Талант, Його не проміняю і на щастя”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment