Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «НЕ ПРОДАВАТИ ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ!»

quob6uvgНаш співрозмовник — Левко Григорович ЛУК’ЯНЕНКО. Герой України, легенда національно-демократичного руху, дисидент, правозахисник, депутат парламенту кількох скликань, автор Акта про Незалежність України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року, якраз у день народження політика.
У домі Левка Григоровича в селі Хотів під Києвом робочий кабінет господаря свідчить, що він і далі в епіцентрі політичного, громадського життя. Комп’ютер, ноутбук, чернетки рукописів, газети, поміж яких “Слово Просвіти”, — Левко Григорович наш передплатник. Касети і диски українського фольклору, кілька років тому випущені Товариством “Просвіта”, стелажі книг.

— Левку Григоровичу, чимало людей болісно розмірковують, чому ті переміни щодо зміцнення державності, переходу від тоталітарного до демократичного суспільства, в країнах колишнього соціалістичного табору, в тій же Прибалтиці відбулися за кілька років, а в нас розтяглися на десятиліття?
— Поміркуймо, які регіони України і з якою швидкістю йшли до незалежності? До Прибалтики, до Польщі у нас можна прирівняти лише Західну Україну. Бо Російська імперія захопила Західну Україну і Прибалтику майже одночасно, у 1939—1940 роках. Східну Україну комуністична імперія окупувала 1920 року. Отже, Наддніпрянщина була під комуністичною окупацією протягом трьох поколінь, Західна Україна — двох. Тому, якби 1991 року Україна не відокремилася від Союзу, і над нею ще 25 років тривала російська влада, то й Західна Україна була б такою, як Східна 1991 року. Отже, прирівнювати всю Україну до Прибалтики не можна.
Згадаймо 1988—1991 роки. Те, що тоді відбувалося в Західній Україні, було рівнозначне тому, що було в Прибалтиці. Пригадайте, як ми відзначали Козацьке свято в Батурині, 500ліття козаччини, мітинги в Києві. Західна Україна, яка має чверть населення України, давала тоді половину мітингарів.
Покоління наддніпрянців за комуністичної диктатури — це вбита національна свідомість, громадянська активність. Національну свідомість вбивали тим, що карали за націоналізм, а під націоналізм підводили все: творчість письменників, журналістів, вдягнуту вишиванку. Почистили підручники, наповнили їх комуністичною антиукраїнською ідеологією. Громадянську активність також нищили. Було небезпечно проявляти свою думку. Тож привчили до того, що народ став абсолютно пасивним.
— 1991 рік. Україна стає незалежною державою. Але чи державницькою, національною виявилася влада нової держави?
— До 1991 року Україною керувала окупаційна адміністрація. Коли ми проголосили незалежність, то в національнодемократичних сил не було можливості замінити цю окупаційну адміністрацію. Я входив до нашого вищого виборного органу влади — Верховної Ради. Але у нас у парламенті націоналдемократи ніколи не мали більшості. І комуністична більшість сформувала виконавчу владу. Практично ті ж люди, які були в цій владі до 1991 року, залишилися на місцях.
А потім, крім комуністів, з’явився ще й новий клан — червоного директорату: голови колгоспів і радгоспів, директори підприємств. Вони перетворилися на приватних власників, прихватизувавши народне добро. І другий президент  Л. Кучма був представником цього червоного директорату.
Перший президент Л. Кравчук теж був людиною партапарату, цебто компартії. Але як людина гнучкого розуму, готовий був прийняти українську Україну. Він запропонував Рухові спільно сформувати уряд. Не знаю, чи це було щиро з боку Кравчука, але, безперечно, це було помилкою з боку Чорновола, що він не погодився. Кравчукові дуже потрібна була опора, бо не може бути президент без опори. І якби опорою йому став Рух, він був би не проти. Але не вийшло. І Кравчук не відійшов від опори, яка зробила його президентом, — компартії.
Говорячи про владу, хочу звернути увагу на засоби масової інформації. Україна до того була територією, яку наскрізь прострілювали російські медіа. Весною 1992 року влада продавала телеканали тим, хто більше заплатить. А більше платили ті, хто приїхав ізза кордону. Саме так телебачення, найпотужніший вид медіа, поширення інформації, ідеологічного впливу, виховання людей, опинилося не в руках українців. За потурання влади. У результаті Україна й досі не має свого інформаційного простору. І в царині друкованих ЗМІ найбільші газети друкуються російською, і видають їх люди, далекі від українських ідеалів. Тому під керівництвом такої влади, з таким рівнем національної свідомості ми бовтаємося між Москвою і Заходом.
— Ви бачите зрушення на краще?
— Звичайно, за цей час з’явилося багато патріотично налаштованих представників інтелігенції. Але цього недостатньо. Виходять прекрасні книжки, ось Богдан Горинь нещодавно презентував тритомник. Але ж які наклади? По 2—3 тисячі. А деякі взагалі ніяк не можуть вийти. Ось історик Володимир Улянич написав унікальну історію українського війська, починаючи з княжої доби. Нічого не пропустив, і 20і роки, коли були українські частини в Червоній армії, і пізніше, УПА. Підготував 7 томів. Але потрібні чималі кошти, щоб це надрукувати. Може, держава таки допоможе видати цю працю. Це один приклад, а підросла вже ціла когорта таких патріотів, та вони бідні, друкують свої праці накладом 500 чи тисячу примірників. І це на 46мільйонний народ! Крапля в морі.
Коли я з Канади привіз книгу Павла Штепи “Московство” у двох томах, тут із неї зробили один том, надрукували, хоч і скорочено. Але як я її друкував? Невелику суму виділило Об’єднання демократичних сил, яке я тоді очолював. Ми надрукували невеликий наклад у Львові. Потім українці Канади назбирали трохи грошей, і на них у Львові видрукували ще якийсь наклад, потім — ще трохи. А книга ж перевертає той комуністичний світогляд і показує, в чому сила і слабкість росіян, у чому сила і слабкість українців.
— Як сталося, що вже на перших президентських виборах 1991 року балотувалося одразу кілька представників національнодемократичних сил?
— У вересні 1991 року Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл і я провели нараду. Тоді я керував Українською республіканською партією, Горинь — Секретаріатом Народного руху, Чорновіл теж був у керівництві Руху. І ми втрьох вирішили, що на президентських виборах балотуватиметься Лук’яненко. Але за кілька тижнів Чорновіл починає свою гру. Якби він сказав, що балотуватиметься, я б погодився. Але ж моя виборча кампанія вже почалася, Рух готовий був мене підтримати, наша УРП, інші сили. Ось так ми й пішли на вибори.
Але є інший аспект. Я дуже багато їздив під час виборчої кампанії Україною і казав виборцям на зустрічах, мітингах: “Ви можете обрати чи не обрати мене президентом, але благаю, проголосуйте за незалежність України”. Я пояснював людям, що Кравчук зробить уряд із комуністів, а я з націоналдемократів, не садитиму комуністів у тюрми, але усуну їх від влади. Врешті, те, що, крім Кравчука, нас було кілька кандидатів — Юхновський, Гриньов, Табурянський, Чорновіл і я, це, може, було й непогано й сприяло тому, що був такий високий результат референдуму з незалежності. А говорити про те, що якби від нас був один кандидат, то він би переміг, безпідставно. Реальні шанси на перемогу мав лише кандидат від компартії, на якого працювали медіа, структури влади — колишні комуністи. До того ж, наш народ був за світоглядом близький до комуністів. Виборці не були готові голосувати за нас.
— Але потім було багато виборів, парламентських, президентських. І кожного разу  поставала ця проблема єдності демократів.
— Але як саме поставала, стабілізувалася наша держава? Росія постійно вела проти нас інформаційну, пропагандистську війну. Це діяло на комуністів України, на владу. Над нами тяжіла стара свідомість, було багато тих, особливо комуністів, які говорили, що це, мовляв, тимчасово, що скоро повернемося назад у Союз. Народ не мав можливості піднятися і подолати ту стару антиукраїнську ідеологію. Що могла зробити жменька національнодемократичних газет? Тому національне прозріння було дуже загальмоване.
А потім почався організований підрив національнодемократичних партій. Скажу на прикладі нашої УРП. Як тільки до нас приходив патріотично налаштований український бізнесмен, підприємець і пропонував допомогу партії, про це миттєво ставало відомо владі. І на людину починався вульгарний тиск із боку податкової, інших органів, щоб змусити її  не співпрацювати з нами.
Звичайно, були у нас і внутрішні проблеми. Частина партії повела угодовську політику пристосування до влади. Партію розкололи. Але те ж саме було і в соціалістичній партії, яку розкололи на кілька. Трагічно розкололи Рух, де проблеми почалися ще до його розколу, коли почали брати гроші від бізнесменів, наближених до Кучми. І Рух уже не був альтернативою владі. А це трагедія для народу: влада погана, альтернативи немає.
— Не можемо обминути таку тему, як 5 років помаранчевої влади, час надій, ілюзій, розчарувань.
— Люди вийшли на Помаранчеву революцію з ненависті до режиму Кучми. Його антиукраїнська політика, бандитські методи добору кадрів, аморальність, розвал  економіки — все це реалії того режиму. Десять років руйнації. І Ющенко став тим, довкола кого люди об’єдналися. Програма, гасла Ющенка були прекрасними. Але його діяльність за 5 років показала, що він не державник, а лише пропагандист. Скажімо, виступає і говорить, яка гарна українська мова. Про це і я, і ви можемо говорити. А треба було зробити викладання у школах, ВНЗ українською. Скласти план і здійснити його силою державної волі, протягом 2—3 років. На жаль, нічого не зроблено.
Звісно Ющенко почав робити перші кроки з відродження національної пам’яті, з підтримки демократії. Але в цілому це було невдале правління, через що до влади прийшла партія Януковича.
— Україна і зарубіжне українство. Звертаюся до Вас, як до колишнього Посла України в Канаді, де найпотужніша українська діаспора.
— Визначальним у становленні відносин нашої держави із зарубіжним українством був початок 90х. Я став Послом весною 1992 року, багато їздив Канадою, зустрічався з українцями, запрошував їх в Україну. Говорив, що у нас чимало проблем, але теж був у полоні ілюзій, не думав, що розпочнеться така руйнація. І ось сотні українців Канади поїхали в Україну на святкування першої річниці Незалежності. Але багато хто з них повернулися з України розчарованими: вразили наша невлаштованість, численні соціальні проблеми, засилля бюрократії. Я намагався якось пояснити все це наслідками колоніального рабства.
Якось до мене прийшов українець, який був заступником голови найбільшого банку Канади. Сказав, що чимало українців Канади, бізнесменів, готові вкласти великі кошти в економіку України. Організував мені зустріч із цими людьми. Зібралося їх кілька десятків. У них були дуже серйозні капітали, вони готові були інвестувати в Україну мільярди доларів. І ось вони сформували делегацію, яка поїхала в Україну, на розвідку. І по наших міністерствах вони наштовхнулися на стіну бюрократії! Коли повернулися в Канаду, той банкір, який організовував цю зустріч і поїздку, прийшов до мене і каже:  “Допоможіть мені допомогти вам”.
— Блискуча фраза! І традиційне, болюче запитання: “Що робити?”. Як нам нарешті здійснити справжні переміни, утвердити державність, демократію?
— Хочу завершити на оптимістичній ноті. 20 років не минули марно. Нація пройшла величезний вишкіл. Ми побачили світ, світ побачив нас. Виросло нове покоління. Соціальна база державності, демократії збільшилася. Та нашим масмедіа, політикам треба втлумачити виборцям одну просту, але надзвичайно важливу, річ: усе залежить від виборців! Не треба продавати свій голос на виборах. Бо продавши, виборець на кілька років передає владу шахраям. Треба переконати людей, що їхній бюлетень має вагу, що тепер нам владу не присилають ні з Москви, ні з Берліна, ми самі її формуємо. Тому треба йти голосувати. І обирати гідну владу. Тоді станемо господарями у своїй країні.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «НЕ ПРОДАВАТИ ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ!»

  1. Leonid

    Яка влада,Левко Григорович?”Гідна“ чи дійсно українська?!Замість коментаря,щоб прочитали і люди,Можливо…
    З НАС ЛЮДЕЙ НЕ БУДЕ”?!
    Мова йде про тих людей, які складають за національністю більшість суспільства в Україні, мова про етнічних українців, які так і не спромоглися, як не прикро і боляче, скинути з себе ярмо байдужості, позбутися вад національного характеру,щоб так , як люди в інших країнах, стати господарем на своїй, а не на чужій землі, демонструючи готовність до самостійного життя.Ту готовність, про відсутність якої писав С.Петлюра ще в 1925 році, зокрема, в листі до Ю.Гуменюка, згадуючи чисельні факти нехтування українцями справи національного відродження, які “ на декого…справляли таке враження, що взагалі “ з нас людей не буде” і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.”(С.Петлюра ,Ст атті, Київ, 1993 рік, видавництво художньої літератури “Дніпро”)/ І ті сили, які взялися вже в 1991 році за справу розбудови незалежної України, мали би врахувати досвід УНР та пам’ятати і такі слова С.Петлюри:” Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу- розпорошені,неспоєні, не підперті працею поколінь і віків- і не роблю собі ілюзій щодо тєї легкості, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненним.. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів,недоглядів,- коли не згадували взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилася у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і невміння його поставити над клясовими інтересами інтереси цілого-НАЦІЇ…Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахунках дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли”( там же)
    Цитувати так детально С.Петрюру маємо і сьогодні з огляду на те, що , на жаль, “деякий час” і нині діє, бо провідники української справи вже в 1991 році повторили “ блуд” і “недогляди”, невміння бути реальними політиками, рахувати сили свої і ворожі, не згадали про тяжку історичну спадщину, до якої додалася спадщина радянських часів з її боротьбою проти українського національного відродження.Як не прикро,справдилися слова П.Струве, про які згадує С.Петлюра і сказані ще за часів царизму про те, що він не вірить, ”щоб в межах Російської імперії малоросійська чи українська стихія склалася в національність”. Як стверджують багато авторитетних людей, не склалася та українська національність і сьогодні, а маємо українську стихію, якщо вже не малоросійську.
    То ж, як не прикро, маємо дати відповідь бодай на 20-тому році незалежності України на питання,яке фактично поставлене історією, на яку вперто закриваємо очі, не засвоюємо її гіркі уроки ,сподіваючись невідомо на що, звинувачуючи в негараздах і ганебному стані справ з незалежністю всіх ,тільки не себе.В цьому лишній раз мали можливість переконатися в дні відзначення Великих роковин, Шевченкового ювілею- 150-ліття з часу його смерті.Не згадуючи про всі прикрі факти, наведемо лише слова Володимира Поліщука, доктора філологічних наук, який був свідком відзначення майже всіх роковин в різні часи і з різною владою, а тому має право відверто сказати таке:”Чи псевдоукраїнська,чи відверто антиукраїнська влада щодалі цинічніше й очевидніше девальвує ті символи Великих Роковин, вихолощує з них живий дух і живе слово Шевченка.І не тільки,зауважимо,Шевченка»(“Уроки Великих Роковин”,”Слово просвіти” число 11,стор.5, http://www.slovoprosvity.org)*****. Які б мали бути роковини, автор наводить слова Сергія Єфремова, видатного науковця-літературознавця , автора близько 20-ти публікацій про відзначення роковин Тараса Шевченка:»річниця смерті Шевченка є щорічним підбиттям підсумкцків національної роботи, культурним святом, яке дає привід оглянутись на пройдений шлях, підрахувати досягнуті результати і поділитись надіями щодо майбутнього. Ряд “роковин”, починаючи з року, що настав за роком смерті поета, являє собою ніби ряд етапів, пройдених українським рухом, і їх крива, можливо, послужить у свій час цікавою історією українського відродження”. В.Поліщук наводить мало цікваві,як не прикро, етапи відродження і стверджує, що навіть в роки незалежності організація шевченківських днів “щодалі більше навіває тривогу, сум,обурення”.
    Не стали винятком і останні роковини, під час яких ніхто не звернувся до української нації із пророчими словами Т.Шевченка “обнімітеся,брати мої,молю вас,благаю”. Не присоромив етнічних українців за їхню нездатність до самостійного життя, не закликав до оздоровлення нації через звільнення від закляття безпам’ятства, не присоромив їх, як це робив Т.Шевченко, cвого часу А.Погрібний і інші, як це робить сьогодні Ліна Костенко. І якщо вже Т.Шевченка в такі дні ми не розуміємо, не хочемо знати його живий дух і живе слово, то зроузміло,чому замовчуємо хворобу української нації і слова тих,хто кличе негайно бити на сполох,вдарити у дзвони до українців!
    Натомість,ми стали свідками,як на телеканалі “Інтер” вже росіяни на чолі з Кисельовим вчили нас, яким має бути Т.Шевченко сьогодні, на що один із присутніх влучно зауважив,щоТ.Шевченко не отримав би премію його імені, якби жив серед нас зі своїм “Кобзарем”.”Слово просвіти” наводить слова одного із провідників Ю.Костенко, який, бідкаючись про відсутність “ справжнього українського господаря” , говoрить на мітингу: “І так буде доти , доки українська влада не базуватиметься на українських національних інтересах” І ні слова до нації і про нaцію, яка не здатна до самостійного життя і не здатна обрати дійсно українську владу,яка тільки і буде спроможна базуватися на українських національних інтересах.Лауреати Шевченківських премій всіх часів наполягають на зустрічі з Януковичем і пишуть в листі до нього, до людини, яка тільки і чекає 300 голосів в парламенті, щоб надати російській мові статус державної з відповівдними наслідками для української:”Ми переконані, що в цей ювілейний час Вам,Вікторе Федоровичу,є що нам сказати, як і нам є чим поділитися з Вами”. Як вівідомо, українська діаспора в США свого часу відмовилася від зусрічі з Януковичем, а шевченківські лауреати в Україні самі запрошують Януковича! І не соромно! І не червоніють! Що хотіли почути і що мали сказати ті, хто в більшості своїй ще рік тому галасували по Україні “Буде Ющенко-буде Україна”?! Хіба –що знову ж за словами Т.Шевченка “правдою торгувати”.Як стверджує Михайло Голубець, докт ор біологічних наук, заступник голови Народної Ради у ВР України(1990-1994), ” у нас вміють купувати, вміють, відповідно, продаватися”(“Слово просвіти”, число 10, стор3)
    В цей же час стало відомо, що народний депутат Стецьків запропонува організувати український народний рух,”посполите рушення” без попереднього вконання вимог статті 11 Конституції України про консолідацію української нації, розвиток її мовної, етнічної самобутності, без законодавчого закріплення впливу громад за національною ознакою на склад влади, без відновлення графи про національність, відтак, без розвитку здатності етнічних українців до самостійного життя, без чого “ посполите рушення “ буде не українським, а скоріше малоросійським.
    Зрозуміло, що ніяких підсумків національної роботи не підводили і не згадували про таке, бо було, очевидно, соромно дивитися , як крива українського національного відродження навіть в роки незалежності стрімко падає. Чому, дає пояснення той же М.Голубець:”Цій Верховній Раді вже нічого не допоможе..Наш нaціонально-демократичний склад спримітизувався, став зрадницьким у національному питанні.І їм немає чого лекції читати.Потрібна нова Верховна Рада.Передусім- інший закон для її обрання.Це проблема:врятувати Верховну Раду від страшної хронічної хвороби”. І вказує на першопричини такого ганебного явища:” відтоді і до сьогодні нація українська-занедбана, зруйнована, без досвіду патріотів-державотворців, які б мали навички, знали, як реалізувати будь-які питання державотворення”(там же)
    М.Голубець не перший, хто відверто і публічно нагадує нинішнім провідникам національно- демократичних сил про нагальність сходу їх з політичної арени.Вони це чують, читають та не дослухаються і , позичивши у сірка очі, продовжують штовхати українську справу до прірви, замовчуючи проблему,підміняючи загальну справу оздоровлення української нації політичними ігрищами за владу, частковими заходами з національними гаслами для самозадоволення і щоб нагадати супільству про себе.
    Чи знають вони про одвічну трагедію українців ще з часів Б.Хмельницького, про яку ,зокрема, пишуть історики В.Смолій і В.Степанков,нагадавши про перехід у католицизм і ополячення майже всіх князівських родин українського походження(Пронські,Слуцькі,Збаразькі, Вишневецькі і інші):” Трагізм цієї ситуаціїї полягає у дeнаціоналізації, втраті етнічної самосвідомості, економічно найпотужнішого,політично найвпливовішого та найкраще організованного класу-стану українського суспільства, який задля збереження і нaступного зміцнення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іноземного поневолення, за створення національної державноcті( не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й брав активну участь у її придушенні”(“Богдан Хмельницький”,Київ,”Либідь”.1995рік)
    Нинішня ситуація не менш трагічна, бо за відчуттям Ліни Котенко ми втрачаємо незалежність. До того ж фактично нічого не робимо, щоб не втрати її ,в єдино можливий спосіб, консолідуючи українську націю, діючи бодай відповідно до статті 11 Конституції України .. Нинішні ж «вишневецькі»(Коліснічкенко,Левченко,Симоненко, Марченко,Кравченко,Матвійчук,Близнюк і багато інших, різного положення при владі, всіх і не згадаєш) не сажають на палі, а ведуть спільно з силами вчорашнього дня ,недругами українського національного відродження активну , відверту,публічну боротьбу проти оздоровлення етнічних українців, виведення їх із стану “дурного хохла”,в якому вони перебували декілька століть, а більшість перебуває і нині. І ніхто із національно-патріотичних сил не протистоїть їм, слухаючи про права людини, зокрема,права на вибір мови спілкування, хоч маємо з боку нинішніх “вишневецьких” реалізацію права на зраду національних інтересів.Сама тема трагічної ситуації і нездатності титульної нації до самостійного життя відсутня в інформаційному полі за винятком окремих авторів, на яких “вишневецькі” не звертають уваги, а націонал-патріоти не дослухаються, замовчують.Трагічність нинішньої ситуації посилюється широкою і зростаючою денаціоналізацією і зросійщенням майже половини населення української національності.До того ж запис про національність відсутній в паспортах і інших паперах про особу громадянина
    Дивує і позиція української діаспори за кордоном, насамперед, СКУ, яка не бачить чи закриває очі на трагізм ситуації в Україні, підтримуючи і далі стосунки з нинішніми провідниками української справи, час яких вийшов, і не допомагаючи новим, щоб виправити ситуацію бодай на перспективну, щоб крива національного відродження не падала і надалі.
    То ж маємо сподіватися на себе і на те, що дійсно українське “посполите рушення”, саморганізація українських громад не тільки нагадає етнічним українцям як більшості суспільства про їхню відповідальність за стан справ в державі, про необхідність зміцнювати і розвивати здатність до самостійного життя, але й приведе до української справи нових провідників., позбавлених “блуду і недоглядів”, ігнорування тяжкої історичної спадщини. Присоромлені ж нами нардепи-українці із різних фракцій відновляить запис про національність, а в закон про вибори депутатів внесуть положення, за якими не партії і не комісії, а збори громад за національною ознакою, як було в СРСР право зборів трудових колективів, будуть визначати,за кого голосувати в округах в день виборів.Це буде кроком до обрання дійсно української влади, бо нас, етнічних українців, більшість в суспільcтві. Ось тільки б не забувати слова Т.Шевченка “обнімітеся,брати мої,молю Вас,благаю”.Ось тільки б зняти ярмо байдужості і закляття безпам’тства.Чи вдасться зробити такий подарунок до 20-тої річниці незалежності, зробивши відповідні сумні підсумки національної роботи і необхідні висновки, щоб спільно, допомагаючи одне одному, робити з себе людей, які б інтереси нації ставили вище за станові,кланові чи партійні?! Поки не пізно, здається….

Leave a Comment