СУБ’ЄКТИВНИЙ ОБ’ЄКТИВ

Репортаж із ліричними завихреннями з Хмельницького міського музею-студії фотомистецтва

Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький

Що б хто не казав, а мистецтво тільки тоді справжнє, коли воно — СУБ’ЄКТИВНЕ.
“Об’єктивні” прагматики ніколи не сприймали і не приймали “суб’єктивних” митців, так званих романтиків, ліриків та інших диваків… Якби була воля “прагматиків”, вони б уже давно заборонили романтиків, щоби ті не заважали людям жити “нормально”. Нещасні “об’єктивісти”, вони й не здогадуються, серед якої пустелі опинилося б людство!
Я б назвав у цих нотатках безліч знаменитих малярів, музикантів, літераторів, які увійшли в історію саме тому, що їхня творчість була наскрізь суб’єктивна. Але оскільки закони газетного жанру змушують мене говорити лише про ФОТОМИСТЕЦТВО та ще й в окремо взятому подільському місті, то на цьому й зупинюся. Привітаймо ж один одного, подоляни, галичани, поліщуки, кияни, полтавці і т. д.: у Хмельницькому відбулося урочисте відкриття музеюстудії фотомистецтва. Подія і загальногромадська, і особистісна. Принаймні для автора цих рядків мить вельми значуща, бентежна й цілковито несподівана.

* * *
Коли в тебе обмаль часу, не варто розглядати старі фотографії. Бо неодмінно кудись там спізнишся.
І коли не поспішаєш — теж не розглядай. Не длубайся в зацвілих саркофагах, де спочивають у тиші вчорашні дні. Бо в тій німотній “археології” є щось од психологічного вандалізму. А також мимовільного, позасвідомого самокатування.
Ні, не зцілює єства розкопування паперових відображень, блідих відбитків давно погаслого сонячного променя чи магнієвого спалаху, не облагороджує, не підносить над невтішним безмежжям юдолі. А лише пригнічує. Хилить тебе, мов полинову бадилину, до землі. До тверді, з якої вийшов і в яку повернешся у визначений небом невідворотний час. Се ля ві. Усе прах, високоповажні панове. І все — забуття…
Одного печального дня (кружляли тоді в заметілі над містом необачно ранні лелеки) я також чи то знічев’я, чи з дурного розуму попавсь на отой некропольський гачок, занурився у сей повільний невідступний чорторий.
Та ні, не знічев’я і не здуру. Просто шукав для якоїсь там анкети власну фотопарсуну. Теперішню. А натрапив на дуже давню видрукувану в темряві й вільгості кам’яного льоху. З неї, з фотографії, уважно й насторожено дивився на мене тринадцятилітній шкет, отакий собі подільський Гаврош у кортових штанцях на одній підтяжці через плече та полотняній розхристаній сорочці з приколеною на грудях батьковою медаллю “За бойові заслуги”. Босі ноги, човник пілотки на стриженій голові. Авжеж, тоді я сам себе сфотографував. Навів на яблуню об’єктив, підрегулював різкість. І поки безштативний, примощений на табуреті “Фотокор”, перш ніж клацнути, загрозливо, поосиному дзижчав, я встиг переметнутися до дерева, виструнчитися й опустити руки по швах, як солдат у шерензі. Дзззз… клац! От і все. Можна забирати з цеглин фотоапарат, а цеглини — з табурета. І лізти до льоху, де вже чекають свого емульсійного харчу подаровані завклубу реактиви у пластмасових ванночках.
Стривайно, а де ж я діп’яв отого “Фотокора”? Де? Чи не за гармошку трофейну виміняв у когось? Ну певне ж, за гармошку. На той час я її засвоїв, як абетку. Перейдений етап. Та й на весіллях більше не грав, ну їх… На той час я вже опановував домру й акварельні фарби. Універсал. Леонардо місцевого масштабу.
Ось він. Себто я. Дивиться (дивлюся) невідступно на мене (на себе). Через таку відстань! Через літа, зими, весни. Через листопади, дощі. Неймовірно! Такі от справи, хлопче… Ну, чого видивляєшся? Що треба од мене?
Який же я був, Господи! Ніби й не я.
А він усе дивиться. Уважно, сторожко. Якось навіть докірливо. Наче я чимось завинив перед ним. Наче не виправдав якихось там надій. Обманув його, чи що?
Знаєш, мовив я подумки йому, ти це облиш. Докори свої. Був би ти на моєму місці…
“А хіба я — не ти? — ледь чутно (і цілком природно) озвалося фото. — Хіба ти — не я?”
Все одно. Досить тобі. Вертайся.
“Вертайся — куди?”
Як тобі сказати… Словом, туди… У свій час. Мені СЕБЕ, нинішнього, треба знайти в оцих завалах. Розумієш?
“Не шукай. Раз досі не знайшов, то…”
Тобто… як не знайшов? У якому розумінні?
Він (я) уже не озивався, тільки напружено вдивлявсь у свої (мої) очі. Вдивлявся, вдивлявся, вдивлявся, аж сльоза зволожила чи то його, чи мою щоку. Яким же я був!..
Яким же я був ангелочком з чубка аж до репаних ніг! Стовбурчили крила сорочку між вутлих лопаток моїх. Я грав на трофейній гармоні, я батька патрет малював, уловлював звуки симфоній, котрих ще ніхто й не чував. У райському затінку вишні я ставив хиткий табурет і вірші творив дивовижні на клаптях пожовклих газет. І в час той, прихильна, ласкава, на витвори янгольських рук зза мого плеча заглядала богиня мистецтв і наук. Здавалось, що все попереду, і шлях фіміамом пропах, жарптиця не в книжному небі — в моїх засіяє руках! Та й сам я, легкий, пружнокрилий, долаючи отрочий страх, сорочку скидав і…щасливо ширяв у святих небесах! Опершись на течії горні пружинистим розмахом крил, я плив, ніби човен у морі під радісний трепет вітрил. Крізь спеку, і мряку, і грози літав наяву і у снах, і вітер втирав мені сльози на спечених сонцем щоках. А взимку… Спішив понад ставом під клубне обмерзле вікно. Бо ж там, за розхрестям шершавим ясніло в диму полотно, шуміло розбурхано, пінно, палало, сніжило, цвіло… І диво, лишалось незмінне, таке, яким завжди було!
“Бачиш? — знову озвалася фотографія. — Дещо таки пам’ятаєш. Як тулився губами до крижаного скла, як темніла й танула ізсередини паморозь на шибці й від теплого дихання утворювалася в тій паморозі така собі ополоночка, магічне кругле віконце у незнаний кіносвіт. Диво дивне, чудо з чудес! Таке майже, як і самі фільми — про Чапаєва, Мауглі або Тарзана…”
* * *
Стривай, стривай, а хіба кіно — не та ж фотографія?
Та сама, звісно. Тільки рухома. Спершу німа, згодом озвучена, спершу чорнобіла, згодом кольорова. Особисто мені ближча — чорнобіла. Як у раннього Олександра Соленцова. Або Володимира Дубаса. Або ще двох львівських фотомайстрів Володимира Саквука і Бориса Криштула, фотокореспондента АПН. Чи Анатолія Лисого з “Радянського Поділля” (“Подільських вістей”). Чи Іллі Суботіна з “Прапора юності” (“Корчагінця”).
У день відкриття в Хмельницькому музеюстудії фотомистецтва у відведених під експозицію кімнатах було вельми людно, тому я прийшов сюди через кілька днів, щоби ознайомитися з експонатами в інших, більш спокійних обставинах…
Що? Ознайомитися з експонатами? Ну а коли ті експонати перебувають не тільки на поличках, за склом шаф, на квадратних і прямокутних територіях фотографій, що вдивляються в нас зі стін музею, а й зависають над ПРОСТОРАМИ МОЄЇ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ? Коли вони завмерли не тільки на стінах, а й у безмірі часу (недаремно ж хтось із тих, хто виступав на відкритті, порівняв фотоапарат із маленькою машиною часу!), під палючим сонцем і вільгістю туману, під снігопадом і дощем? Як тоді, скажіть, мені бути?

* * *
Суб’єктивний голландський живописець позаминулого століття Вінсент Ван Гог з його експресією, рваним ритмом та вільною динамікою малярського мазка… Ох, я й забув, що розповідь має бути лише про подільську периферію!
Як мовиться, пардон.
Отже, суб’єктивний проскурівський фотохудожник, заслужений діяч мистецтв України Олександр Соленцов та його знамениті роботи (втім, згадаю тут лише одну з них — “Проводи зими”). Як же проводжали зиму в місті Хмельницькому? А отак: попереду парубок у свитині тримає перед себе жердину, увінчану бутафорською кінською головою, а від жердини мчить назадгузь туга, ніби тятива лука, мотузяна шворка, і на тій шворці простерлися над парковим снігом, над подільською відлигою яскравозелені та червоні узори тернових хусток, і якісь жінки та дівчата в кожушках та довгих рясних спідницях (чи не циганських?) весело сміються, супроводжуючи парубка з жердиною, і тобі вчувається навіть, як оте (трохи вже “вгашене”) жіноцтво виспівує якоїсь сороміцької коломийки…
Суб’єктивний фотомайстер Володя Дубас (я отак фамільярно його називаю, бо свого часу ми з ним працювали в одній львівській газеті) представлений у музеї циклом фоторобіт, але й тут я також обмежуся лише портретом під назвою “Дідусь”. Колоритний дідуган, що й казати: пооране зморшками чоло, стерня щетини на запалих щоках, вуса, борода. Брови опали донизу, затуляючи дідові світ, одне око лукаво примружене. То не просто дідусь у кептарику та деформованому капелюсі. То щось середнє між старим гуцулом, карпатським мольфаром, усесвітньо відомим геніальним диваком і вченим Ейнштейном (пам’ятаєте фото, де він показує усім язика) та просто сільським блаженним філософом.
А “Портрет” львівського ж фотомайстра Миколи Тинкалюка — повна протилежність “Дідусеві”. Фотограф, якщо можна так сказати, зобразив чолов’ягу з потужним стовбуром шиї, обплетеним жилами та прожилками. Вольове, давно вже голене обличчя засвідчує неабияку силу характеру. Чомусь думається, що саме таким був борець за волю України, уславлений генералхорунжий Шухевич…
Суб’єктивні фотомайстри з Вінниці, Кам’янцяПодільського, Запоріжжя, Києва, Севастополя, Донецька, Херсона, Чернівців… Хіба ж назвеш усіх фотографів бодай поіменно! А ще ж є в музеї світлини, що закарбували сторінки з історії Парижа, Лондона, Петербурга. І як тут не згадати десятки, якщо не сотні фотоапаратів вітчизняного і закордонного виробництва — від гігантського “Харкова” (того, що буцім пташку з об’єктива випускає) до “Зенітів”, “Смен” тощо.
Де ще побачиш таке багатство? Зібране, систематизоване й розвішане за тематичними розділами у вітринах, на стінах, розкладене по полицях! Де? У Львові, Києві, Донецьку, Одесі? Ні, ні, ні. Жодне українське місто не має такого музею, такого пам’ятника її Величності Фотографії! Кажу це без будьякого перебільшення. Тож спасибі тобі, місто Хмельницький, за те, що не ресторанами єдиними, не базарами єдиними, не хлібом єдиним живеш. Дякуємо й Сергієві Мельнику за допомогу музею, дякуємо ініціаторам його створення. Міському голові — за поміч моральну і матеріальну. Ініціаторам — за віру їхню в те, що музейстудія таки постане, і не денебудь, а в колишньому приміщенні обласного управління Служби безпеки (чи ж не символічно!).
Про першого директора музеюстудії Костянтина Жданова ми ще сподіваємося колись розповісти окремо. Побачимо, як сей хлоп вестиме своє хазяйство, як працюватиме новенька студія, в яку вже записуються на навчання громадяни обласного центру. Дорослі та діти, пенсіонери й студенти, цивільні та військові. Зараз же тільки скажемо, що ідея створення такого музею в Хмельницькому належала саме Жданову, і значна частина експонатів — із домашньої колекції новоспеченого директора. Колекції, яку він збирав протягом двох десятків років.
І ще варто відзначити героїчні зусилля (щодо творення музею) художника Володимира Карвасарного та Альбіна Тарчевського, начальника міського управління культури.
Музей, хоч як це дивно для нефотографів, виростав із давньої проскурівської традиції: Костя Жданов десь розкопав історичний документ, що засвідчує: саме на вулиці Проскурівській (колишня Олександрівська), де сьогодні й відкрито музей фотомистецтва, була заснована восени 1880 року (рівно 130 років тому) перша фотомайстерня, власником якої став проскурівчанин Матвій Юргилевич — згодом ті майстерні множилися як гриби після дощу. Немовби готували ґрунт, підмурівок для майбутнього (уже сьогоднішнього!) музею фотографії.

* * *
Бачте, читачу? Мені не можна доручати ось таке завдання — писати про музейстудію. Бо неодмінно реальність і поезія цієї творчої СУБ’ЄКТИВНОЇ справи занесуть автора у таку височінь, на такі обшири! Тому, перш ніж сказати папа читачам, ще раз повторюю: даремно силкуватися створювати об’єктивні фотороботи. А якщо комусь і вдасться це зробити, то гріш ціна їм буде, отим правильним роботам.
На цьому дозвольте вклонитись і поставити останню крапку. Або трикрапку…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment