УМЕРТВЛІННЯ ГЕНІЯ?

Шевченківський тиждень, що відбувся у закарпатській сільській школі, викликав у мене сумні думки. Чи знає молоде покоління творчість Великого Кобзаря, чи сприймає його серцем і розумом?

Аркадій СИДОРУК

Молода вчителька української мови та літератури виявила дійовий ентузіазм. Влаштувала в сільській школі дві виставки: видань творів Шевченка різних років і книжок про нього та репродукцій усіх його картин. Організувала конкурс малюнків школярів, декламацію “Заповіту”, уривків із поем “Сон” і “Кавказ” та авторських віршів, присвячених Кобзареві.
У шкільній залі сиділи 60 учнів, переважно 9го класу, в якому вивчають творчість Шевченка.
— Піднесіть руки ті, хто має “Кобзаря” вдома, — звернулася вчителька до вихованців.
Піднялося п’ятнадцять рук.
— Хто з вас читає Шевченкові твори поза шкільною програмою?
Виявилося, жоден із присутніх.
Вчителька показала роздрукований з Інтернету пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні. Чудовий витвір мистецтва Лео Мола, — всесвітньо відомого канадського скульптора українського роду, що втілює образ молодого Шевченка, яким він був до заслання.  На юних обличчях не видно особливих емоцій. А що вже казати про враження від зліплених на один копил “старих дідуганів”, які понуро вилаштувалися на постаментах ген по всій Україні?
Розчарована викладачка риторично запитує мене: “Що ж ви хотіли від наших сільських дітей?”. Немов справжні українці ростуть на голій бруківці у російськомовному Києві.
У мене інше, не риторичне запитання: чому заледве не марно згоряє її ентузіазм? Я не беруся у короткій статті аналізувати весь складний комплекс причин: різке зниження загального рівня освіти (навіть проти радянських часів), повний духовний занепад суспільства, деукраїнізацію і зросійщення, що, заохочувані нині на державному рівні, відбуваються на наших очах дедалі швидшими темпами…
Діє “реформаторський” табачниковський принцип — вимітати шовіністичною мітлою зі шкільних програм усе українське.  Щоправда, у виданому ще у помаранчеві часи підручнику* Шевченкові відведено без двох сторінок 100 — майже четверту частину загального обсягу. Вивчають балади, “Катерину”, “Наймичку”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “До Основ’яненка”, “Сон”, “Кавказ”, “Гайдамаки”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє….” “Заповіт”… Це — не повний перелік. Та питання в іншому — як вивчають.
Забудьмо про політичні симпатії та антипатії і визнаймо гірку правду: упродовж п’яти років після Помаранчевої революції в Україні не було створено нової системи гуманітарної освіти. Коли читаєш підручник з української літератури для 9 класу, таке враження ніби він пройшов крізь освітній морг, у якому патологоанатоми розтинали живе Шевченкове слово. Не скальпелями, а нудними хореями й тропами. Бо насправді ті патологоанатоми — літературознавці, котрі чомусь переконані, що “без теоретичних знань художній текст не осягнути”.
Відповідальні за підготовку підручника до видання головний спеціаліст (тут і далі виділено автором) МОН України К. В. ТаранікТкачук, завідувач сектору Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Н. І. Шинкарук.
“Інновації” вражають! У підручнику — Монблан неосмислених фактів і прізвищ. Другорядних і важливих — тих, хто відіграв роль у житті Шевченка. Серед останніх ГулакАртемовський (дякувати Богу, тоді ще не Артьомовський!).
Що ж цікавого дізнаються з підручника про творчість Тараса Шевченка та його життя школярістаршокласники?
Поміж іншого ось таке:
“Допитливий хлопчик блукав околицями села, шукаючи краю світу, де залізні стовпи підпирають небо, ловив рибу”.
“Він (Шевченко) створює динамічний образ без уживання тропів, ліричного коментаря автора…” (уявіть собі: це — про ліричний образок “Садок вишневий коло хати…”).
“Найпомітніша тема — політичновикривна (вона означує інтонації, систему образів, гаму ліричних інвектив, якот у поезіях “Мій боже милий, знову лихо!…”
“Аналіз композиції сюжету “Гайдамаків” засвідчує, що твір є продуманим і високоорганізованим” (виділено автором).
А чого варті такі знахідки:
“Політизований пейзаж”. “З’являється образ адресата”. “Він умів на відміну від своїх попередників…уникнути суцільного перетворення вірша на хореїчні рядки”. “Простежте роль засобів виразності в моделюванні образу Лілеї і соціальних її поневірянь”.
Тут сам дідько ногу зламає не лише в очереті, а й на суходолі!
Нарешті, у рубриці “Поміркуйте” таки з’являється вдала знахідка — кольорова репродукція “Сікстинської мадонни” Рафаеля, на яку, затамувавши подих, дивилися мільйони відвідувачів Дрезденської картинної галереї. І осмислене запитання: “Чим співголосна їй шевченківська “Марія”?
А ще — глибинне, ключове запитання: “Чи стала, на вашу думку, незалежна Україна “своєю хатою” для мільйонів українців? Свою відповідь аргументуйте”.
Та на дві ложки меду знову додано дьогтю. Доходить до сміхотворного невігластва.
Цитую: “Міжпредметні паралелі. Своїми жанровими ознаками поема “Катерина” Шевченка споріднена з ліроепічними поемами Джона Байрона (“Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”)…
Аналогія повністю безглузда. До того ж як не всі в Україні Івани — не всі у Великій Британії Джони. Славетного англійського поетааристократа насправді звали Джордж Ґордон Байрон.
Більша частина важливого розділу “Світова велич українського поета” — суцільне словоблудіє, не дотичне до теми. Автори підручника підрахували, що слово “Бог” вжито у Шевченкових творах 193 рази.
А про те, скільки разів великий Кобзар вжив слово “Україна”, немає й згадки. Хоча наведено його емоційні поетичні рядки.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За нею душу погублю!
Чи не час усім нам замислитися, чому у своїй поезії Шевченко ані разу не вжив поняття “українці”?
Якими ж ми є сьогодні поза межами Галичини та Волині? Не нацією, не народом, а населенням окупованої території. Згадайте, як з болем у серці Шевченко писав: “Славних прадідів великих правнуки погані”!

P. S. У програмі з літератури я натрапив на поемумістерію “Великий льох”, в якій щось “не те, що треба” і про Катерину II, котрій наші сучасники возвели пам’ятник в Одесі, і про самодержця Петра I, і про славного гетьмана Богдана. Дивуюся, чому цей крамольний твір не вилучили зі шкільної програми. Як “Жовтого князя” Василя Барки, щоб не лишилося й згадки про Голодоморгеноцид в Україні й на Кубані. “Великий льох”, певно, на черзі.
Хоча написаний після Помаранчевої революції підручник з української літератури, м’яко кажучи, далекий від досконалості, новий не матиме жодного стосунку до правди. Він буде схожим на той, за яким навчали у радянській школі моє покоління.
А патріотично налаштовані вчителіентузіасти (яких, до речі, не так уже й багато), опиняться в становищі духовних заручників системи. Безсилі протистояти їй.

* Українська література. Підручник для 9 класу загальноосвітніх державних закладів. Київ “Освіта” 2009. Авторський колектив: Микола Ткачук, Микола Сулима, Валерія Смілянська (авторка розділу “Тарас Шевченко”. — Прим. автора), Віра Сулима.
Рекомендовано Міністерством освіти науки і культури України (наказ МОН №256 від 2 лютого 2009 р.)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment