ЩЕ РАЗ ПРО «МОВНУ ЄРЕСЬ» ТА ЄРЕТИКІВ, «МОЛОДЕ ВИНО» І «СТАРІ МІХИ»

img_4466
22 березня 2011 року Україною прокотилася хвиля протестів, організованих профспілкою освіти. Тисячі освітян вийшли на вулиці Донецька, Києва, інших міст країни. На знімку: вчителі Луганщини мітингують під стінами Кабміну. Фото Олеся Дмитренка

Катерина МОТРИЧ

Говорено не раз, що Мова є домінантною величиною кожної людини. Людині важко уявити себе поза мовою, здатністю говорити. Німота — трагедія й упослідженість. А той, хто добровільно зрікся Богом дарованої мови, не сумнівається у своїй повноцінності, хоча це клонована людина із загубленою генетичною пам’яттю, понівеченими духом і душею. Її психіка розчавлена, її дух, душа ораблені, невільні внутрішньо. І їй дозволено думати не про наповнення духу, а лиш про наповнення шлунка.
У православ’ї є таке поняття, як “мовна єресь”. І багато “пастухів овець православних” (звідси — ПОП) перебувають у ній і досі, забуваючи, що вони покликані стояти на сторожі всіх скарбів духовних, захищати їх, оберігати, плекати, як скарб нетлінний, дарований Богом, як творчість і дар Святого Духа. А гріх проти Нього, сказано, найтяжчий, і він не прощається ні в земному житті, ні в духовному. Бо це гріх проти самого Життя. Тож не можуть душпастирі, сповідники “мовної єресі”, не відати великих і значимих одкровень про значення рідної мови для кожного народу, бо в духовних джерелах про це сказано немало. Ще старозавітний пророк Неемія виховував своїх яничар у досить-таки недемократичний спосіб (йдеться про те, коли юдеї прийшли в Край Обіцяний, а там жили народи. І деякі юдеї переходили на їхню мову та їхні традиції). То він їх за це “і бив, і за волосся тягав, і проклинав”. Святий апостол Павло в “Першому посланні до коринтян” наставляє проповідників: “Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе, а хто пророкує, той Церкву будує. …Так і ви, що дбаєте про духовні дари, — дбайте, щоб збагачуватися через них на збудування Церкви”.(13, 14).
Отож “ті, що дбаєте про духовні дари”. Мова — як гармонійний міст між народом і землею — природою краю, національним характером, кліматом, географічним розташуванням народу. Якийсь градус ліворуч-праворуч, і вже інший народ, інша мова, інші традиції, інший плин життя. У цьому різнобарв’ї людства, різномов’ї народів, етносів — вавилонське повеління Творця.
Але повернемося до духовних джерел, які промовляють про мову, оскільки до нищення української мови причетна ще й досі та інституція, яка покликана її оберігати. Кому ж не відомі “Діяння Апостолів” — День святої П’ятдесятниці: “Усі вони сповнилися Духом Святим і почали говорити різними мовами, як їм Дух промовляти давав”. “Перебували ж в Єрусалимі люди побожні від усякого народу… зібралися безліч народу та й дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!.. кожен із нас чує свою власну мову, з якою ми народилися”. (Дії святих Апостолів 1, 2). Творець наче поблагословив тим і мови різні і те, щоб через них народи чули Бога.
Тож “мовна єресь” живе вже понад тисячу літ, ще відтоді, як була єдина Христова Церква на планеті з Папою Римським на чолі. А йдеться про те, що слов’янські філософи Мефодій та Костянтин ще в кінці IX століття переклали старослов’янською мовою богослужбові книги, що викликало в деяких отців-єретиків протест. Бо, мовляв, молитися Богу можна лише трьома мовами — латинню, грецькою та єврейською, оскільки саме цими мовами було написано на хресті “Ісус Назарей…”. Папа Римський Адріан осудив їх за цю єресь, назвавши їх “вовками у овечій шкурі” та сказавши: “Нехай сповниться слово Писання, що восхвалять Бога всі народи” та “Возглаголять усі мовами різними про велич Божу, оскільки-бо дав їм Святий Дух говорити”. А якщо хто хулить слов’янську грамоту — хай будуть відлучені од церкви, допоки виправляться. Бо вони — вовки, а не вівці, так що треба за ділами впізнати їх і берегтися. Але “мовна єресь” живуча. Це вже у XVIII столітті на Афоні монахи спалювали старослов’янські книги, бо точнісінько такі є грецькі.
Ну, а вже щодо присутності “вовків ув овечій шкурі” в Україні на великому часовому просторі, то “їм нєсть числа”. Бо і наші давні монастирі осквернялися руками ось таких “ув овечій шкурі” — спалювалися богослужбові книги, написані мовою автохтонного народу. Попіл від тих пожарищ і досі не дає українцям вдихнути свіжого повітря на повні груди.
Тож є Творець мов і богонатхненних книг для народу, а є й ті “вовки”, які все нищать, не боячись гніву Божого. Страшніше, коли демонічний плуг нищення переорює не лише духовні джерела нації, а проходить через сам народ, виорює із його свідомості, пам’яті правдиві зерна й засіває борозни кукілем. Та так глибоко і зловісно, що якийсь із діда-прадіда Швець копилить губи у зневазі до свого коріння, бо його міліцейське високоблагородіє “телячої мови не розуміє”. Бо він уже не Швець, а “Швєц!!!”. Колись Максим Рильський про одного поважного на освітянській ниві Швеця, що також комизився і не писав у своєму прізвищі м’якого знака, сказав: “В українській мові слова “Швец” і “поц” пишуться без м’якого знака”. Прошу вибачення за цю цитату у всіх Швеців-українців, бо, як кажуть, із пісні слів не викинеш. І прошу редактора залишити ці слова інтелігентного класика, який плекав мову, як виноградну лозу, але вмів досить таки дотепно і в’їдливо до телячих умів донести істину так, щоб і вони почули. І печально, що ця сентенція прозвучала майже півстоліття тому, а й досі актуальна, бо поганому роду і досі нема переводу.
А вже у “мовній єресі”, мовозневазі, мовоблуді і мовобунті просто-таки купаються нинішні очільники — від верхів до низів. Переписують історію, “реформують” освіту, словом, пробувають на тій стезі, яку заповів їм батько-Каїн. Ті, що вгорі, збурунюють каламуть і все погрожують із телячим завзяттям загнати у стійло Мову. Щоб не дай Боже, нові покоління не забули, які саме питомо українські прізвища пишуться рідною мовою без м’якого знака. Ну, а вже “подножки, грязь Москви” на нижчих провладних щаблях святкують перемогу — діждалися свого дня в суверенній державі! З якою запопадливістю вони зреагували на нову хвилю українофобії, на можливість мати фантомну державу (як хворий апендикс великої держави) без державної мови. Мають бо нагоду знову одягти личину козачків і промовити таке жадане: “Чєго ізволітє?” Аж лоби парують від рабського догідництва та запопадливості. Готові не лише позакривати українські школи, а й дихання собі перекрити, аби довести, що рабський дух живучий. І нехай вони “енки-єнки”, а “телячої мови знать нє желають”, а тому готові гнати її геть із рідної землі, аби хазяїн вірив їхній вірнопідданості…
Теревені про надання російській мові статусу другої державної — це, знову ж таки, від лукавого. Бо в других вона не звикла ходити, як і не звикла будь із ким церемонитися і рахуватися. Бо за нею — “вєлікая і нєдєлімая”. “Цу-цу дурні, схаменіться!” — писав поет до цих “дітей юродивих”, які хочуть переконати і себе, і суспільство, що так і має бути.
Нині кремлівські зорі, що були пригасли, знову пояскравішали. Бо, як казав “дєдушка Лєнін”, “ми пойдьом другім путьом”. Ідуть. Московські зірки просто-таки зазвіздили всі наші телеекрани. Днюють і ночують тут. Дивишся, співає-співає, танцює-танцює та щось і втне про вічну дружбу, велику любов до братів-українців. Ой, скільки тече нині з півночі патоки — та все освідчення в любові! Рух “братерський” не просто відновився, а звично і з “любов’ю” кишнув місцевих братів із телепростору, заповнивши його собою. А розмови про тісніші контакти та відновлення кращих стосунків ніж до цього були, просто таки фонтанують “братолюбієм”! Режисура теж промовиста: який канал не ввімкнеш — російські лиця, російська мова, російський дух. Ось так і “внєдряється рускій мір”, зомбуючи пересічного українця. Отож і силкуєшся у цій діжі дьогтю відшукати бодай ложку меду і не знаходиш. Бо дерево ж таки пізнається за плодами. А ці плоди миршаві, гіркі і терпкі: від надмірної “любові” закривається в Москві єдина українська бібліотека, а на Донбасі, рукою того ж таки режисера — українські школи. А вже як у Криму повіяло північними вітрами! Не змовчав і “брат” Жириновський, багато кому адресуючи фразу: “Україна скоро поймьот, что у нєйо нєт економікі”.
Провели невеличку репетицію щодо закриття українських шкіл у цілком “благонадійному регіоні” — Донбасі. Результат мав забезпечити нові кроки, більш рішучі, прискорені, уже, напевно, не з акторами. А випробувана зброя дала осічку! У регіоні, який звернений на кремлівські зорі, де з мовою буцім-то давно все вирішено, де зовсім немає “нациків” (вираз колишнього російського президента) — неочікувані й несподівані метаморфози: російськомовні люди оголосили голодівку на лютому морозі, бо у їхніх дітей забирають одне з найбільших прав і свобод — право вибору: закривають українські школи. А інші погрожують на площі облити себе бензином і підпалити. Оце так ребус! Усього лиш два незалежні десятиліття минуло, а таке зрушення! Такі висоти людського духу й самоповаги! А що вже казати про інші регіони! З танцюристами-співаками минулося, а от із мовою не виходить.
Отак думаєш собі не раз, навіть мрієш: як би було добре, коли б слова про братерсько-сусідські відносини та християнську любов були наповнені реальним змістом, а ще мудрістю “старшого брата” у питаннях державотворення. Бо це ж з його допомогою Україна загубила свій досвід державності, політичну еліту й політичну ієрархію, і ось уже вдруге за останнє століття намагається створити власну державу, але це їй дається важко. Бо державотворення — процес складний, він має кілька стадій, має народитися кілька поколінь насправді вільних людей, вільних у своєму мисленні, патріотизмі, має народитися політична еліта, що усвідомлює свою історичну місію й відповідальність за народ, державу. Але спочатку має сформуватися державний народ. А вже із його середовища — державотворці. Але… Якщо відверто, то не виявилося серед нас тих яскравих особистостей, які створюють і втримують молоду державу від помилок і самонищення. Ті, що тирлуються на виду ось уже 20 літ, — часто просто бездарні непрофесійні люди, нікчемні господарники, істеричні політикани, недолугі керманичі, агресивні україножери, зусилля яких спрямовані на власне збагачення. Україна, народ якої звали хліборобами, гречкосіями, нині купує гречку в Китаї, картоплю привозить із Єгипту, яблука купують у Туреччині та Польщі, м’ясо також продає нам Польща, цукор постачає болотиста Білорусь, а з усього світу скидають до нас модифіковані продукти у красивих упаковках. І це в державу, на яку припадає третина чорноземів. То яка ж влада нашої країни, хто панує на найкращих землях планети?! Нічого спільного із духом благодатного Краю землеробів-оріїв! Двадцять літ витрачено не на зведення держави, а на взаємопоборювання та на розграбування краю. Тож пересвідчуємося у силі духовних повчань, що “молоде вино у старі міхи не вливають”. А ми влили і сподіваємося, що вчорашні люди, які жили в чужій державі і, наскільки це було можливим, масово крали — на заводах-фабриках, на будовах, у колгоспах, у торгівлі, їдальнях-ресторанах і т. д. — поміняють свою мораль, свою ментальність і переродяться аж так, що зможуть не красти, а творити власну демократичну державу, дбаючи про її багатство та процвітання. Що ота червивість-гнилість учорашніх людей не роз’їсть серцевини плоду і не вразить усе дерево. Можна нарікати на чорнобильську біду, екологію, інше, спостерігаючи, як невпинно маліє чисельністю та вигибає рідний народ, та слід побачити й те, що “до коріння дерева сокира прикладена”…
Держава — це фортеця. А державники — ті, що і кайлом працюють, і каміння вергають, і бійниці знають як робити, і порох носять, і сокиру в руках вміють тримати, і хліб для народу печуть та борщі варять. Словом, вони не в білих рукавичках. Вони жертовні трударі. Медоносні бджоли! Наші ж державники… Працює постімперська модель із чітким поділом на експлуататорів і експлуатованих. Більшість із них — трутні. Короїди національного древа. Булгаківський Шаріков із “Собачого серця” сповідував філософію “отобрать і подєліть”, маючи на увазі багатих. Філософія “шарікових” відбирати, не приробляючи, не дає збою. Новітні шарікови також пішли цим же перевіреним шляхом: відібрали і поділили, але вже у народу, щоб стати багатими. Щоправда, поділили непорівно, що й провокує почасти “дідівщину” під гаслами “за народ”. А якщо обурені, упосліджені низи зробити верхами, а перегодовані верхи — низами? Результат буде той таки ж. І підтвердження моїм словам і є те, як наші сучасники рвуться до влади, прагнучи так само зайняти місце у тій залі, де можна відірвати ласий шмат, прихватизувати і по-вампірськи висмоктати всю кров із землі, на якій вони почувають себе божками. І є досить простий і примітивний тест на відбір до управління державою: щоб прийшли совісні, професійні, не корумповані й патріотичні — зробити зарплати і пенсії депутатів як і в усього улюбленого народу, зняти пільги та недоторканність, виключити можливість корупції та мафіозних схем. Простою мовою — включити Карний кодекс, щоб зникли липкорукі. Тобто, жити і відповідати перед законом як простий люд. Та туди і гарапником не заженеш! Розбіглися б, як пацюки. Але таке залишається поки що для нас лиш утопією.
Тому правителі будуть змінюватися, будуть поборювати один одного, вважаючи свого недруга чи й попередника нікчемним і неспроможним, але кожен (!) у найближчій перспективі не зуміє створити “Держави для людей”, бо самі люди не готові ще її взяти. Не готові верхи, не готові низи. І кравчуки, кучми, ющенки, януковичі та іже з ними, — невдалі поводирі у пустелі неспроможностей, тому й викликають і осуд, і співчуття водночас. Вони — випадкова невипадковість, бо — замініть ці прізвища іншими — результат знову буде таки ж той. Бо щоб опара стала хлібом, треба щоб вона добре висходила, щоб до неї додали борошна, добре вимісили та щоб знову тісто підійшло, а вже тоді і випікати можна. Бо рабство випікає Час. А честь і чесність — далеко не міфічні величини, хоч їх і вигнано із нашої землі. Бо без Божої Благодаті “Держава для людей” не зводиться.
Мусимо ждати, допоки Майстер зробить нові міхи і наше вино переграє й вистоїться… А воно двічі за наших днів нагадувало про себе і шукало міхів, але їх не було. Чи всі помітили і відчули його прекрасний смак на губах? Студентський майдан та Майдан-2004 — це і є оте молоде вино, в якому схована Істина Української Долі. Але старі запліснявілі міхи осквернили цей молодий і свіжий трунок. Виходить, ще не прийшов його час. Але не варто впадати в розпач і розчаровуватися, що не сьогодні, не за наших днів. Треба працювати, наближаючи цей час, зводячи, цеглинка до цеглинки, Українську Державу. І дарма, що її багато хто із нас побачить і благословить із Батьківщини вічної. Сущим перепав саме такий час. Він наш, і це також істина. Усвідомлення цього і є проявом найвищого Патріотизму, любові безперервної, нескінченної — ще, може, від землеробів-оріїв — свята, безвічна любов до Вітчизни, що й творить храм незнищенного Духу, української Душі, благодатного народу, народу богоугодного, а тому й непроминущого. І скільки б не було нині червивих плодів на нашому древі, але завжди є плоди здорові, і саме вони оновляють національне древо — його коріння і крону. Визначають його буття і часовий безмір під Господнім небом.
Тому, почасти дозволяючи людську слабкість, обурюєшся цією новітньою руїною, а почасти розумієш її невідворотність і все одно мрієш, щоб минули хвороби недержавного постімперського народу, який обирає із свого середовища поводирів, чия рабська суть, як це не парадоксально, уживається із рабовласницькими апетитами і справами. Тому вони й випадають із тисячолітньої тяглості державотворення, як випадкова ланка на цьому тисячолітньому большаку Української Історії, українського буття.
Нові державники зводять піраміду державності з картону, бо влада їм потрібна не для творення, а для пограбування. Почасти вони не відають що творять, не відають, що таке святе і священне почуття Любові до Краю, що таке готовність віддати за нього життя, що таке покладена на них відповідальність, бо їх виховували на кардинально інших ідеалах і в рамках тих “ідеалів” український патріотизм не передбачався і потрактовувався, як “націоналізм”, всесвітнє лихо, яке треба виморювати голодоморами та тюрмами. Бояться української історії, а ще більше — бояться завойовників-диктаторів, бо й самі отруєні імперськими бацилами. Де вже їм збагнути, що поневолювач йде на народ сімома дорогами, м’яко стелить, але чомусь ложе стає нарами. Що статус васала ще ніколи й нікому не зводив східців догори, а лише в пониззя. Що історія людства не знає жодного випадку, щоб хтось колись добровільно сам відкривав браму неволі, заходив у неї сам і заводив туди власний народ. Жезл влади у його руках перетвориться на ціпок скалічілого. А пальці, які клав на Пересопницьке Євангеліє і клявся служити суверенній державі й народові, від гніву Божого і людського не відхрестяться.
Не варт випробовувати українське терпіння, зомбуючи слабкі соціальні пласти “рускім міром”, нав’язуючи їм чужий дух і чужий код буття. Бо є розумна межа, а є й позамежжя, за яке ступати ризиковано. І її вже переступили ті, що взяли в оренду Україну, її духовні обшири, відбираючи українські, зведені на кошти й руками українців, храми, закриваючи українські школи та ще й з прицілом зробити з цих приміщень розважалівку; роблячи наступ на Мову, освіту, віддаючи національне багатство, підриваючи національну економіку, заганяючи на маргінеси культуру. У цьому розгулі, на цьому торжищі, у цій Кафі, де каїни торгують духом і плоттю, в броньованих автах не чути, як “реве та стогне” люд православний і посилає прокляття. На двадцятому році Незалежності ми знову піднімаємо свої щити і забрала перед наступом тієї сили, яка випробовувала наше терпіння багато століть, тримала в стані облоги наші духовні обшири — Церкву і Мову. Розпечене вугілля всенародного гніву таки впаде на голови каїнового воїнства.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment