У видавничому центрі “Просвіта” незабаром вийде у світ перевидання “Подорожнього щоденника” Даніела Крмана (Itinerarium 1708—1709). Роздумами з приводу цієї книги ділиться письменник, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Павло Мовчан.
Чи не кожному свідомому українцеві випала така “небезпечна честь” бути затаврованим потрійним знаком: “мазепинець”, “петлюрівець”, “бандерівець”… Тавро — різної якості й залежне від рівня освіченості таврувальника. Мене вперше проштемпелювали “мазепинцем” у Тобольську, у вузькому колі місцевих інтелектуалів, до яких входило і кілька “малоросів”, які на мій захист і захист національної гідності українських козаків-засланців до цих країв за часів Петра I, мовчки слухали, як майстерно мене проштемпелювали “мазепинцем” “господарі” цих земель, які свого часу “приростили” до імперії наші ж таки землячки Єрмак, Кільце, Гроза, завербованих відомим “благодійником” Строгановим…
Згодом уже дошили мені “лички” петлюрівця і бандерівця. І тому пошуки будь-якої інформації про І. С. Мазепу стали простою потребою… Ага… зрадник… А вже потім — самостійник… Царя зрадив, перейшовши на бік шведського короля Карла XII. І чим більше дізнавався про оспівану О. Пушкіним “Полтавську битву”, тим більше мене зацікавлювало питання: — Чому король шведський Карло XII привів свої війська в Україну? Чому не під Москву? Чому не під Санкт-Петербург? Не під Псков чи Смоленськ? А чому під Полтаву?! Чому була “нарокована” ця поразка? Перечитую вкотре “Подорожній щоденник” Даніела Крмана (Itinerarium 1708—1709) і не знаходжу відповіді…
Колись, читаючи “Спомини з російсько-турецької війни 1877—1878 р.” Миколи Садовського, видані друкарнею товариства “Час” у Києві (1917 р.), натрапив на те місце, де видатний артист, а тоді — неперевершений вояка, офіцер царської армії, який мав найвищу армійську нагороду — Георгіївського Хреста — розповів про зустріч у молдавському місті Галац із могилою гетьмана Івана Мазепи, про якого він каже як про “славного патріота, що бажав здобути щастя і волю, і честь своїй рідній, бездольній Вкраїні, знесилившися у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований… Гіркі, болючі сколихнула роздуми, що їх ще більше загострили роки і нові нещастя, яких зазнав рідний край… Безталанна ти моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помогла здобувати волю і самостійність? Кого ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру? Всім. І ляхам, і москалям, і молдаванам. От і тепер, сидячи сама в неволі, в тяжкім ярмі, виставила своїх синів визволяти далеко вільніших за тебе — болгар із турецької неволі. А хто ж тобі допоможе скинути зі своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі за часів Богдана? Хто допоможе тобі здобути волю, як ти помогла?! Ніхто! Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх підлітків у школі чуженичній навчають, що тебе ніколи не було, а так собі, мовляв, клаптик російського народу, історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею божою вернувся знов до своєї рідної російської хати. Діти малі, нерозумні вірять байці!” Можна було б обмежитись лише цитатою про безталанність, якби не такі актуальні роздуми про так звану “рідну російську хату”, про яку нам чи не щоденно нагадують Гундяєви, Міхалкови, Затуліни і всяка дрібна доморосла нечистота, що під прикриттям так званої української влади жанр байки про “єдинокровність і спільність” перетворили в загальнодуховну ідеологію…
Проте марні зусилля “рускомірівцев”. Тому що те почуття, яке висловив у своїх споминах Микола Садовський, є ніби певною матрицею, яка відбита в наших душах, на яку не можна не зважати, почуття національного самозбереження, необхідність у мовнокультурному самоусвідомленні нації. Вони незнищенні як глибиннонатуральні людські інстинкти. Нація, як єдина колективна особистість має таке ж право на існування, на свою гідність і свій поступ, як і кожна людська особистість, яку і релігія, і гуманістична мораль визнають вищою цінністю. Саме тому змушений нагадати сьогоднішнім опонентам української самостійності, яку ототожнюють із націоналізмом, висловлювання відомого російського філософа Івана Ільїна, який вважав, що проблема “дійсного націоналізму розв’язувана лише в зв’язку з духовним розумінням батьківщини: адже націоналізм є любов до духу свого народу і до того ж саме до її духовної своєрідності”.
Чому це таке важливе нагадування? А тому що чужинець Даніел Крман у своїх щоденникових записах відокремлює Україну — Козакію від інших земель, а козаківукраїнців від московитів…
“Батьківщина, — зазначає Іван Ільїн, — походить від Духу Божого: національно сприйнятий, виплеканий і в земні справи впроваджений дар Духу Святого”.
“Для того щоб знайти свою батьківщину і злитися з нею почуттям і волею, і життям, необхідно жити духом і берегти його в собі і необхідно потім здійснити в собі патріотичне самоусвідомлення”, — таке патріотичне самоусвідомлення здійснив Іван Мазепа, перейшовши на бік Карла XII. Адже, як зазначав французький дипломат у реляції своєму уряду в 1708 р., “козаки не є природніми підданими російського царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що, бачачи, як нищить їх вольності, вони підняли повстання”.
Портрет Мазепи, якого Даніел Крман називає “маєстатним князем козаків, побачивши його вперше на Стародубщині в селі Гірки, де відбулася перша авдієнція шведського короля Карла XII та гетьмана, дуже переконливий і непересічний: “Був це чоловік більше як сімдесятирічний, мужнього обличчя, яке відбивало козацького генія, який між іншим володів латинською, польською і російською мовами і був власником великого багатства…”
Зрозуміла річ, що для нас, українців, дуже важливий правдивий портрет нашого гетьмана, який, прочитуючи українську перспективу у світлі дев’ятирічної війни, яка вже затягнулася, поміж Швецією та Московією, намагався використати той шанс, що запропонувала історія. Шанс настільки ж реальний, як і примарний. Ніхто не міг запевнити ані Петра I, ані Карла XII, що вони будуть переможцями… У великих історичних баталіях важать багато, на перший погляд, другорядні фактори, які були зауважені пильним оком Даніела Крмана: участь у вирішальній битві під Полтавою — калмицької кінноти, котра переслідувала “пораженців” аж до другої переправи… Чи буває історія об’єктивною? Це питання є також суттєвим, і для нас, людей XХI ст., так і для учасників тих баталій, які мали місце на наших теренах на початку XVIII ст.”. За логікою речей, пам’ятник переможцю битви під Полтавою мав би стояти калмицькому вершнику з високо піднятим списом… Адже з історичних джерел відомо, чому Петро I зволікав розпочинати битву: він очікував підмоги саме калмицької кавалерії, на закупівлю якої було звелено використати не лише казначейські, а й церковні скарби… Калмик з імперської історії — викреслений. Адже необхідна була героїзація самодержця, тому ми не знайдемо в жодному майже творові на тему “Полтави” “друга степей”, — калмика… І питання історичної справедливості зависає в повітрі. У зв’язку з чим не можу не процитувати Блеза Паскаля: “Якби можна було, то люди віддали силу в руки справедливості, але оскільки сила не дозволяє розпоряджатися собою, як вони хочуть, через те, що вона — властивість цілком осяжна, між тим як справедливість — якість духовна, якою можна розпоряджатись, як заманеться, то вони віддали справедливість в руки силі; таким чином справедливістю називають те, чого люди змушені дотримуватись. Звідси і походить право меча, адже меч дає дійсне право”. (Блез Паскаль, Думки. Москва, 1899 р., глава VII, розділ VIII”).
Отже, наше відчуття несправедливості, яке мало місце в нашому визначальному історичному моменті в 1709 р. під Полтавою, залишається моральною рефлексією на тему “справедливості”. І досьогодні питання “Задля чого шведам потрібно було йти аж під Полтаву”, аби зазнати нищівної поразки”, лежить у площині історичної доцільності і справедливості. А меч був у руці молодого двадцятисемирічного короля Швеції Карла XII. Шведський історик Петер Енглунд, аналізуючи найнищівнішу поразку своєї держави за всю історію своєї країни під Полтавою, стверджує, що з точки зору короткочасових наслідків битва під Полтавою обернулася для Швеції катастрофою, “проте в довгостроковому плані, вона, як це не парадоксально, принесла певну користь… як не дивно це звучить, можна стверджувати, що одна з доріг, яка привела до сьогоднішнього успіху і добробуту Швецію, брала початок саме там, під Полтавою”. Петер Енглунд вмотивовує це тим, що Швеція позбулася імперського комплексу, надзвичайно обтяжливого тягаря економічних видатків на мілітарну сферу, на девальвацію людського життя і на багато інших супутніх війнам проблем… Це — висновки сучасного шведа. А що для нас, українців, означає та катастрофа під Полтавою, — ми ще навіть не зробили ані належного аналізу, ані, так би мовити, загальнонаціонального аудиту. Цим тавром катастрофи, що мала місце 300 років тому, ми позначені всі. За нею, як ланцюгова реакція, почалася велика справжня національна руїна по всіх мислимих і немислимих вимірах. Руйнація етнічних підвалин, моральних засад, звичаєвого права, втрата власного виразного культурного обличчя, мовного увиразнення в літературі, релігійної автономії, втрата власного місця в європейській великій політиці,.. перелік цей може охоплювати всі сфери, включно з економічною складовою, освітньою, культурною, політичною… Спрацював відомий принцип доміно, що розпластав Україну на кілька довгих сторіч безправ’я, рабства і скорботи…
Для обґрунтування в онтологічному аспекті цієї поразки шведський історик посилається на провіденційні катрени Нострадамуса, які були висловлені ще 1555 року:
“На початку вісімнадцятого сторіччя
Схід захланний з допомогою місяця
Домігшись небувалого успіху,
Відторгне шмат від північної країни.
Король далеко від батьківщини розбитий,
В падоли молодика втікає…”
Отже, поразка була детермінована, передбачувана…
У розділі “Шлях до Полтави” (стор. 23) згадуваний мною Петер Енглунд констатує: “Шведська армія стояла далеко на півдні, в серці України, за тисячі кілометрів від батьківщини. Які ж дивовижні сили її привели сюди?” Питання, справді, важливе для нас. Воно рівнозначне запитанню великого Льва Толстого, який, провівши дуже доскіпливий аналіз війни поміж Росією і Францією за часів Наполеона, в епілозі запитує: “Так що ж є рушійною силою доль людських?” Питання планетарного значення, яке без сув’язі з Господнім промислом розглядати, здається, безглуздо.
Даніел Крман, який робив щоденникові нотатки, як людина, котра була причетна до особливої релігійної місії, неспроможним був поставити ті події, свідком яких він був “у серці України”, в широкий вселенський контекст. Хоча 29 червня, в третій покаянний день він занотовує з Пророка Осії (7, 15, 16) не випадкові установки: “А Я їх картав, їхні рамена зміцняв, а вони зло на Мене задумують… Вони навертаються, та не до Всевишнього, стали немов той обманливий лук… Упадуть від меча їхні князі за гордість свого язика, — це їхня наруга в єгипетськім краї!”
Цей запис зроблено за кілька днів до того, як король Карло XII був поранений у ногу несподіваним пострілом з рушниці, що потрактувалося як лиха прикмета з відповідними наслідками в очікуваній битві.
Ані здоровий глузд, ані доскіплива аналітика істориків не дають відповіді, в т. ч. і Даніел Крман, чому задля цієї катастрофи, що сталася 1709 року, після якої шведи “залишили підмостки світової історії і зайняли місце в глядацькій залі”, а в Європі постала нова велика імперія: Росія — було вибрано саме серцевинне місце в Україні? Які такі спонуки вели обидві сили до цього місця, де Петрові I дісталися незліченні матеріальні трофеї, в т. ч. вся уціліла шведська артилерія, 21 гармата, 2 гаубиці, 8 мортир. На додачу ще й сотні пудів пороху, сотні ящиків з патронами, десятки тисяч шпаг, карабінів, мушкетів, багнетів, лядунків, коней з сідлами, пістолями, а також безліч сурм, литавр і гобоїв… Було відібрано 142 прапори і штандарти. І, нарешті, в руки переможців потрапила армійська “Казна” — два мільйони монет різної вартості, а також 400 тисяч монет в грошових ящиках гетьмана Мазепи…
Відповіді на запитання, яке ми ставимо собі і, яке уже вкінці ХХ ст. підніс сучасний шведський історик: “які дивовижні сили привели шведську армію в серце України?” — немає… і всі посилання на астрологію безпідставні, хоч того року була найлютіша зима, Франція пережила черговий голодомор, в Англії почав виходити цікавий часопис “Пліткар”, недалеко від берегів Чилі якесь судно підібрало на безлюдному острові матроса Олександра Селькірика, який став згодом прототипом Робінзона Крузо, в Японії прийшов до влади Сьогун Токучава Іенбу, афганці підняли повстання в Кандагарі проти персів, гетьман України Іван Мазепа, усвідомлюючи, що цар Петро I безкінечними війнами зі Швецією виснажує Україну, остаточно утвердився в думці, що Україну можна порятувати лише у спільному військовому Союзі зі Швецією. І Даніел Крман прочитував мотиви цього Союзу, який склався не за один місяць чи рік. Тому кожен читач, який зануриться у цей послідовний, з дня на день, — коментар до визначального історичного періоду в Європі знайде надзвичайно багато важливої для себе інформації і спонукає до пошуків інших історичних джерел, аби з’ясувати, так “хто ж рухає долями людства?”.
Павло МОВЧАН
