ВІЧ-НА-ВІЧ З ПОЕЗІЄЮ

Т. ЧЕРЕП

Поезія — вона має над нами велику силу: бентежить, тривожить, радує, надихає, змушує думати. З нагоди Всесвітнього дня поезії у мистецькій вітальні Київського літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини весь вечір звучали вірші.
Розпочала цей душевно теплий захід одна із його організаторів, лауреат премії ім. П. Г. Тичини, поетеса Ніна Гнатюк, яка вже своїми першими віршованими рядками викликала позитивні емоції у вдячних слухачів. Навесні, як ніколи, хочеться слухати про красу та любов.
На роздуми про нелегку долю Павла Григоровича Тичини наштовхнув декламуванням його творів заслужений артист України Борис Лобода.
— Це був справжній український поет, — зазначив він, — і вся його творчість була справжньою.
Серед запрошених у залі зібралися ті, кому пощастило свого часу зустрічатися з Генієм слова особисто. Вони радо ділилися спогадами. А доктор філософії, мистецтвознавець Дмитро Степовик, користуючись нагодою, передав до музею деякі речі з особистого архіву, що пов’язані саме з Павлом Григоровичем (його підпис на одному з аркушів, фото останніх років життя і т. п.).
— Я був у цій квартирі в студентські роки разом зі своїми друзями-однолітками, — говорив Д. Степовик. — Бідні, сільські діти. Як хвилювалися ми під час тих незабутніх зустрічей із поетом. А він для кожного знаходив добре слово. “Пишіть, — повчав, — простою, народною мовою. Так, як говорите. От тоді у творчості вашій буде душа”.
Ніна Гнатюк зустріла Тичину ще дівчам на одній зі столичних вуличок. Заслужена журналістка України Емма Бабчук вперше побачила його на ювілейних Шевченківських святкуваннях в університеті. Павло Григорович був у захваті від вірша тоді ще поета-початківця Петра Осадчука про дівчинку і море, і написав власноруч “чудесно, пречудесно”. Під час зустрічі Петро Ілліч, тепер вже відомий український поет і сатирик, один із лауреатів премії ім. П. Г. Тичини, зізнається, що після цих слів він уже просто не зміг би писати гірше. Прочитана ним поезія змусила кожного задуматися над тим, у який нелегкий час ми живемо.
Тему кохання продовжила ще одна з лауреатів тичинівської премії Марія Людкевич. До речі, ця мила жінка не тільки пише сама, а й навчає цьому талановиту львівську молодь:
— Наша сьогоднішня юнь береться за перо, і це не може не радувати. Поети-початківці не шукають легких шляхів (складна техніка віршування — верлібр, білий вірш), але вони вчаться мріяти, думати. За ними — майбутнє держави, якій треба по-справжньому щирих, відданих, здібних будівничих.
Творчими здобутками поділилися з однодумцями поети Юрій Завгородній та Ярослав Чорногуз. Останній ще й порадував грою на бандурі. Трепетно звучала музика написана ним на слова П. Г. Тичини “Десь на дні мого серця”.
Наприкінці директор музею-квартири Тетяна Сосновська сказала:
— Приємно, що сьогодні тут так щиро і так багато говорили саме про Павла Григоровича. На жаль, у часи минулі за нього ми чули занадто мало. Нині кожен день відкриває нам Тичину все більше і більше. Співробітники нашого культурного закладу, зокрема наукові працівники Г. Г. Донець, А. М. Полотай, Н. Г. Похолюк, О. К. Сливинська, С. М. Кєнтій, щодня роблять усе від них залежне, аби ті, хто завітає до музею вперше, неодмінно приходили потім сюди ще не раз зі своїми дітьми, внуками, знайомими. Але ось така увага з боку творчої української еліти до постаті поета не може не радувати кожного з нас.
Учасники заходу з повагою говорили про свого наставника, вчителя, а також дарували шанувальникам слова власні сонячні словосплетіння. Віч-на-віч із поезією провели вечір ті, хто завітав того дня до музею. Вона, милозвучна і неповторна, вкотре збагатила людські душі свіжими, новими відчуттями.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment