Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА,
м. Москва. Фото автора
У Національному культурному центрі України в Москві відбувся урочистий вечір, присвячений 197-й річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка.
Радник-посланник України в Російській Федерації В’ячеслав Яцюк зачитав вітання від імені Надзвичайного і Повноважного Посла в Російській Федерації Володимира Єльченка. Генеральний директор Культурного центру, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко виступив із доповіддю “Увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві до 200-річчя з дня народження”.
Доповідач нагадав, що 1961 року до 100-річчя від дня смерті поета вулиця Дорогомилівська на правому березі Москви-ріки була перейменована в набережну Тараса Шевченка, а до 150-річчя від дня його народження у 1964-му на цій набережній перед готелем “Україна” було відкрито величний пам’ятник. Проте це ніяк не пов’язано з реальними історичними місцями перебування поета в місті. Настав час заглибитися в цю важливу проблему й відзначити нарешті на мапі Москви науково обґрунтовані пам’ятні місця, безпосередньо пов’язані з Тарасом Шевченком.
До 200-річчя поета насамперед необхідно спорудити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну, який був найближчим другом поета. Про їхню дружбу поет писав: “Вот это, что называется друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга”. Саме Щепкін прихистив поета в березні 1858 року, який жив у актора протягом двох тижнів. Можна, наприклад, увічнити момент, який зафіксував 19 березня 1858 року у своєму щоденнику Тарас Григорович: “Вышли мы с Михаилом Семеновичем из дому…” Або відлити в бронзі відзначену Шевченком іншу мить із його останнього дня в Москві 26 березня: “В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семеновичем Щепкиным…” Утім, це вже робота художників і скульпторів.
Де міг би стояти пам’ятник? На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків.
Упродовж багатьох десятиліть помешканням Щепкіна вважався так званий будинок Павла Нащокіна у Воротниковському провулку: він зберігся і, таким чином, ототожнювався з матеріальною пам’яткою про дружбу двох геніїв — артиста і поета. Проте насправді Щепкін жив в іншому будинку, що не зберігся, і виправлення прикрої помилки лише на папері недостатньо, доцільно довести його до логічного завершення — спорудженням пам’ятника великим друзям, які обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам. Це по-перше.
По-друге, слід встановити першу в російській столиці меморіальну дошку на будинку Російської академії малярства, скульптури й архітектури по вулиці М’ясницькій, 21, де поет двічі бував у березні 1858 р. у свого знайомого Аполлона Мокрицького.
По-третє, Україні слід порушити питання про встановлення пам’ятного знака на честь знесеного храму Святого Тихона Амафунтського на Арбатській площі, на якому зазначити, що півтора століття тому, у квітні 1861 року, дорогою з Петербурга до України в ньому знаходилася домовина з прахом великого українця.
Володимир Мельниченко повідомив, що ставитиме питання про присвоєння Національному культурному центру України в Москві імені Тараса Шевченка.
* * *
Минулого року в Центрі започаткували традицію запрошувати на шевченківські свята щойно відзначених лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. Торік на сцені Культурного центру актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, народний артист України Богдан Козак показав композицію за творами Кобзаря, відзначену найвищою в Україні нагородою за творчий внесок у розвиток культури й мистецтва. Цього року московські українці радо зустріли солістку Національної опери України імені Тараса Шевченка, народну артистку України Лідію Забілясту, яка за кілька днів до того отримала Національну премію України.
Лідія Леонідівна виконала пісні на слова Тараса Шевченка, романси П. Чайковського, арії з опер Дж. Пучіні тощо. Зал був просто у захваті від майстерності співачки. Її хвилюючий і глибокий, потужний і душевний голос викликав захоплення у глядачів, перетворював їх на шанувальників таланту артистки. І ми зайвий раз пересвідчилися, що державну нагороду такого ґатунку отримують справді найкращі.
Не обійшлося й без приємного здивування. Зазвичай співаки приїздять із власними концертмейстерами, але Лідії Забілястій акомпанувала професор Московської консерваторії ім. П. Чайковського, завідувачка кафедри концертмейстерського мистецтва, заслужена артистка Росії Наталія Богелава. Виявилося, що їх поєднують давні творчі стосунки. Познайомившись 1979 року в Таллінні на конкурсі М. Глинки, 1982-го, на Всесоюзному конкурсі ім. П. Чайковського в Москві вони вже виходили на сцену разом. І в тому, що тоді Лідія Забіляста стала срібним лауреатом (золото того року не знайшло свого героя), є вклад і концертмейстера. З того часу, коли Лідія Леонідівна виступає в Москві, їй завжди акомпанує Наталія Володимирівна. Останній раз це було багато років тому. Завдяки запрошенню Культурного центру вони знову мали щастя разом вийти на сцену. “Це була зустріч, справді хвилююча до сліз”, — сказала співачка.
Після концерту Лідія Леонідівна роздавала автографи, фотографувалася, відповіла на питання прихильників її таланту. Поспілкувались зі співачкою і ми.
— Які враження залишились від цього приїзду до Москви?
— Мені подобається Культурний центр, дуже! Атмосфера, люди, які тут працюють, його ритм життя. Центр нагадує мені Ватикан у Римі — державу в державі, що живе за власними, загальнокультурними, духовними законами. Тут навіть повітря особливе! Потрапляючи у ці стіни, не віриться, що ти знаходишся у центрі російської столиці.
По аплодисментах я відчула, що у Москві є той справжній слухач, заради якого виходиш на сцену. Сприймаю це з особливою радістю. Тому наша зустріч була дуже приємною. Сподіваюся, що взаємно.
