ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ГАННИ ГЕРМАН (СТЕЦІВ)

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ,
голова Пустомитівського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Львівська обл.

Довго збирався написати Вам, Ганно Миколаївно, і все відкладав. Думалося, а може, все ще складеться, зміниться на краще. Та бачу, що навпаки — все йде до гіршого.Те, що людина змінюється — явище закономірне. Лише одна людина вдосконалюється, витискає із себе рабську суть, прогресує, інша, навпаки, — деградує. Ваш інтелектуальний рівень у мене сумнівів не викликає. Щодо морального, то він мене хвилює найбільше, як людину, що знає Вас зі шкільної парти. Так сталося, що в 1969—1971 роках я вчителював у Колодрубівській СШ і навіть один рік був класним керівником у Вашому класі (щоправда, уроків у ньому мені чомусь не дали).
Нещодавно, виступаючи у програмі С. Шустера на Першому національному каналі, Ви чомусь заявили, що 1970 року “я навчалася в одній із львівських шкіл”. Ви що, соромитеся зізнатися, що навчались у Колодрубах? Зрештою, то дрібна деталь і не варто акцентувати на цьому.
Я запам’ятав Вас — тендітна, висока, не по літах розвинута дівчина була активістом, справжнім лідером у класі. Імпонували мені і Ваші батьки, особливо батько Микола. Деякий час він працював бульдозеристом у нас у Лісневичах. Коли на вихідні я повертався додому, то нерідко зустрічав його на дорозі в начищеному до блиску оранжевого кольору тракторі з охайними і чистими фіранками на бокових вікнах. А ще мене вражало, що сам тракторист — у краватці, в білосніжній сорочці, як справжній інтелігент — сидить за кермом важкої машини. Таким він мені і запам’ятався, акуратним, інтелігентним і, як мені казали, порядним чоловіком. І дуже жаль, що він так рано покинув цей світ. Мені здається, був би він живим, і Ви були б іншою…
Минали роки, Ви стали відомою журналісткою. Багато чого про Вас, як і про інших своїх учнів, я не знав, але відомості, які я вичитував, слухав про Вас, мене радували. Ваші репортажі, публічні виступи, заяви, зрештою — діяльність на радіо “Свобода”, сповнювали мене, як вчителя, почуттям гордощів. Так, так. Може, я не мав права, і не моя то була заслуга, але тішився, що серед моїх вихованців були такі безстрашні, волелюбні й розумні учні.
Мої переконання в цьому укріпилися, коли випадково зустрівся з Вами 1989 року у видавництві “Вільна Україна”. Справа в тому, що мою статтю “Ще раз про мову народу, на землі якого живем” ніяк не наважувалися друкувати. З “Ленінської молоді” мене відфутболили до “Львовской правды”, а ті пропонували перекласти статтю російською, але й після перекладу знову відсилали до редакції “Ленінської молоді”. І тоді за справу взялися Ви і статтю опублікували.
12 квітня 1990 р. ми обирали голову обласної ради. Пригадую, яку гарячкову діяльність Ви розвинули, агітуючи за В. Чорновола. Мене й моїх товаришів від Руху і від Товариства української мови ім. Т. Шевченка не треба було агітувати. Я був переконаний і впевнений у кандидатурі В. Чорновола і без агітації. Але Ваша позиція все ж імпонувала. А в перерві, перед голосуванням Ви, хоч і не були депутатом, виступили з заявою і розповіли про конфіденційну розмову з оперуповноваженим МВС УРСР полковником В. Баранцем про наміри “взяти управління Львівською областю під свій контроль”.
— Але ж це веде до громадянської війни, — зробили висновок Ви тоді, — і що у відповідь полковник В. Баранець був готовий до цього.
І знову Ваша громадянська позиція мене порадувала.
У той час Ви, прогресивна журналістка, ще не були політиком, але у великій політиці вже крутилися. Саме як журналістка, Ви здобули прихильність В. Чорновола і певний авторитет. Не хочу вживати зачовгану фразу “втерлись у довір’я” до нього як Голови облради, депутата Верховної Ради і незабаром одноосібного Голови Руху.
Відомо, що В. Чорновіл спочатку не був прихильником перетворення цієї громадської організації в партію, справедливо вважаючи, що “перетворення Руху в партію завдало б непоправної шкоди справі національного визволення”. Бо Рух тоді об’єднував усі опозиційні до влади сили. Але через деякий час В’ячеслав Максимович перетворив Рух на політичну партію. Нині ми можемо тільки здогадуватися, під чиїм впливом і де проходили свій вишкіл особи з найближчого Рухівського оточення. “Крім Ганни Герман, — згадує Грицько Гайовий, — можна згадати й деяких його (В. Ч.) соратників вищого рангу — приміром, триразового міністра юстиції в різних урядах, кожен із яких не був рухівським, або компартноменклатурного “міжнародника”. Тож нам залишається тільки здогадуватися, що нашіптували та до чого спонукали ці улесливомовчазні “професіонали”… й до якого фінішу довели самого В’ячеслава Максимовича”.
Яким же прикрим було моє здивування, коли побачив Ваше прізвище не серед колишніх, як мені здавалось, однодумців, а в протилежному таборі, вже радником В. Януковича.
— Хоч би де я працювала, завжди працювала за великі гроші, — приголомшили Ви своєю відповіддю і колег журналістів, і всіх нас. Годі було оговтатись від потрясіння. А подальшу Вашу діяльність інакше як зрадою не назвеш. Ваші публічні виступи, заяви, бурхлива діяльність у період перманентних виборів як “адвоката” далеких від національних інтересів осіб примушували задуматися. Коли ж Ви були щирою: тоді, коли захищали Свободу, стояли поряд із борцями за незалежність України; відстоювали українське слово, культуру, історію, традиції.., чи тепер, коли опинилися у стані індиферентних до України, а то й відвертих українофобів… тих, що послідовно, крок за кроком, планомірно знищують усе, що стосується національного: історію, культуру, мову і, за великим рахунком, українську державу.
Як можна охарактеризувати поведінку людини, яка на словах ратує “за українські бібліотеки в Москві, навіть у Парижі і в Брюсселі” і в той же час “в упор” не бачить, що робиться з українською книжкою на Батьківщині?! Як можна закликати і нібито відстоювати свободу слова і закривати очі на згортання українських програм на радіо, ТБ?! Як можна бути християнкою і пропонувати Президенту передати Софію Київську Московському Патріархату, не бачити, як крок за кроком реалізовується план знищення в Україні Київського Патріархату. Як можна патріотично закликати “до співпраці на благо України” і спокійно спостерігати, як цю Україну гублять…
Хіба Ви не з тими, хто сьогодні в Україні переслідує молодих патріотів, звільняє із посад національно-орієнтованих керівників, закриває українські школи, переписує нашу історію, створює спільно з росіянами “правильний” підручник, по частинах здає державу Україну, а її духовні, історичні, матеріальні цінності передає під вплив, володіння чужоземним “бізнесменам”? Уже йдеться і про передачу національної святині — фундаменту Десятинної церкви — Московському Патріархату під нове будівництво вже їхнього храму.
Ви, Ганно Миколаївно, не з тими, з ким би стояв В. Чорновіл, Олесь Гончар, а нині — Ліна Костенко… Ви — з табачніками, бузинами, балогами, стоянами… і корніловими.
Чи пасує Вам, людині з галицької родини, в цей критичний для України час бути поряд із такими особами? Здається, Тарас Чорновіл згадав “чиїх батьків ми діти”, згадайте і Ви.
Шануймося!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment