СВІТЛО НЕЗАХІДНЕ ІРИНИ ЖИЛЕНКО

Дмитро ЧИСТЯК

Слово ліричне за природою своєю покликане зафіксувати, утривалювати ті миті, коли дійсність ніби перевершує себе, коли після емоційного виплеску в довкіллі ніби вчувається відгомін іншої музики, одсвіт іншого світла, коли у медитативному прозорі у мить із позірного світу матерії ми прозираємо у світ духовний. Власне, вся архаїчна лірика (чи то давньогрецька елегія, чи то японське хоку, а чи високе небо доби Тан у Китаї) обертається довкола швидкоплинного враження, коли відчуваєш усеприсутність миті, але як важко озвучити у слові мову отого духовного світла, оту музику внутрішню, що резонує з довколишньою!..
Поетична одіссея Ірини Жиленко триває понад 45 років, відколи за тоненьку книжечку “Соло на сольфі” (1965) радянська критика піддала її необґрунтованому остракізмові за (уявіть лишень!) надмірний песимізм юнацької душі, яка насмілилася без фальшу передати муки першого кохання, вчутися душею в осінній краєвид, коли “літа корабель гойднувся розпачливо // і тихо поплив за вічною течією”, і зрештою, мабуть, найбільше — за початки фантасмагоричної поетики, якій іще не доводилося “вихлюпувати сни дощенту”. Відтак, прислухавшись до критики, але заразом перетривавши юнацьку “світову скорботу”, в подальших збірках (“Автопортрет у червоному”, 1971; “Вікно у сад”, 1978; “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна”, 1979; “Дім під каштаном”, 1981; “Ярмарок чудес”, 1982; “Останній вуличний шарманщик”, 1985; “Дівчинка на кулі”, 1987) поетеса здобулася на неповторний голос у нашій та й світовій поезії (я не боюся таке казати, бо то щира правда). Поетика цього періоду сповнена екстатичного залюблення у світ сущий, аж до ототожнення з іншими його — одухотвореними — сутностями (“плаття моє білосніжно розквітло — // біжу по воді нареченою світла. // На мить (чи на вічність?) розмаяло втому // квітучою гілкою, сонцем і громом. // Я — світло, я — вітер, я — біг на піску, // Я — дріж золотий, що проймає ріку”). Вже в “Автопортреті…” авторка навдивовижу точно збагнула, що варто відчути тотожність із духом речей, явищ, стихій — і слово писатиме нею “оди до радості”, або ж невідворотність (“з кожним днем земля добріша. // Наслухає, дише, жде…”) і воднораз світлу красу переходу у вічність (“дворик наш зірками занесе…” або ж “у сиву безконечність поля // свою конечність переллю”). Адже поет — лише медіум, посередник поміж світом цим і енергетичними імпульсами множинних світів духовних, “в цьому домі, повному досад” він “не людина”, він — “вікно у сад”. Сад тутешній і водночас сад, у якому проблискує світіння Едему.
Але велика заслуга Ірини Жиленко в тому, що вона не обмежилася простою фіксацією моментів вічного, а постала деміургом: силою фантазії витворила численні пресвітлі казкові образки, спершу в межах ліричної мініатюри, коли “Під золоті прелюди Ліста // Ішли на місто бронтозаври”, а згодом — у ширших і навіть ліро-епічних полотнах (“Городок у табакерці”, 1979; “Ярмарок чудес”, 1982; “Місяць на золотій гілці” та “От історія — так історія”; 1985) захимерила фантасмагоричними андерсеніанами, гофманіанами, вагантіанами із проекцією у теперішнє. Голодні спудеї й закохані місяці, торговці щастям і водограї Розбитого Серця, летючі скрині й непов’янні троянди потверджують: життя — безперестанні напливи-мотиви дива, і духовний світ може найсірішу буденність “сонцесяйних програм” перетворити на фонтанування світла над часом і простором. Увесь творчий доробок письменниці спрямований саме на пошук — захопливий, зворушливий! — гармонізації між зовнішнім і внутрішнім, пошук Дому, в якому можна оселитися маленьким гномом допоки світу. Але хибним буде звинувачення у “міщанстві”, егоцентризмі, “втечі від життя”, адже саме моделювання нових світів створює смислообрази, які матеріалізуватимуться у подальшому — тобто додає світла до апокаліптичного присмеркового світу.
Із подальшої творчості Ірини Жиленко видно, що душі дедалі важче знаходити гармонію із зовнішнім. Чорнобильська катастрофа відлунює “Днем гніву” у збірці “Чайна церемонія” (1990): “Сіється дощик. На цвіт і на плід. // Дощ по якому — ні цвіту, ні плоду. // Доброї ночі! На тисячу літ. // Сонце заходить. Востаннє заходить”. І аж до розпачливого: “Все було гарним у нашому світі, // все було марним. І марним був Бог”. Гадається, стан фрустрації неподоланний, однак уже в поемі “Чайна церемонія” таки стверджується неперебутність поетового саду, чистих праобразів, вимріяних його уявою. Книжка “Вечірка у старій винарні” (1994; Шевченківська премія) — це тло сатиричних інвектив супроти здегенерованого політичного й суспільного життя (“А титани знов громадять гори. Знов обвали. Знов земля мала”), де поетові залишається місце декласованого елемента, поруч із бджілками, гномами, хіпі, пияками та безхатьками. Але ж титани-карлики-злодюжки з А-ПЕ-ТИТом — усе це мертвотний карнавал, який не має жодної влади над внутрішнім раєм, який кожен ладен створити собі сам. Для Ірини Жиленко — це дім-яйце-рай-це, де “колядують діти. Над кожним — срібне крило”, де “душі інтелігентні”, Шопен і Гофман, Шагал і Моцарт, і ще, і ще… Поеми “Тихе віяння”, “Ілюзіон” (1994), “Танучий сон з дощем у Версалі” (1999) та “Флірт із метеликом” (2003) — за формою — зразки вишуканого постмодерного колажу, але за змістом — висока проба пізнього модернізму, позначена вирішенням конфлікту профанного та сакрального у плані інтеріоризації духовного й матеріального досвіду з подальшим есенційним проживанням. Можна сказати, що такий самий творчий метод культивувався авторкою і за радянських часів, однак тоді критичні настрої виводились у підтекст, а згодом внутрішня напруга в поезіях зросла, а тому трагічне сучасне дедалі сильніше проривається через фантасмагоричне позачасове. Але Ірина Жиленко — стоїчний епікуреєць, і їй вдається стримувати ентропію темряви.
Здавалося, “втеча в мистецтво” вдалася. Поезії “Цвітіння сивини” (2003) — чисті зразки осінньої лірики, “написані по світлу — світлом // і тишею по тишині”. Боротьба й замирення зі старістю, коли відгоряє все тлінне і залишається тиха краса вечорова (“І вогнище горить, як серце Світу. // І гріється Господь в його теплі”), подеколи з раптовим передчуттям зими та біди (“І, нагло загасивши свічку, // Самотність виповнила світ…”). Але у фіналі поетеса знову відкриває завісу незмінного кредо: “Я бачу вічність так: довічно сніг іде. Зелена лампа світиться невтомно. // І ти вже знаєш: крім твойого дому — // немає більше вічності ніде”. Це і є той внутрішній дім, невіддільний від дому матеріального, вимріяний у єднанні зі світовим началом (“ми ж тільки Божі сни!”), оселення в якому відбувалося від першої збірки, і повернення до якого відбудеться з переходом у вічність (адже за ділами, думками і мріями нашими оселить нас вона). Але сталося непоправне, і цикл “Сльоза за сльозою” (2004—2010), орфічний трен за чоловіком, Володимиром Дроздом, розпросторив трагедію особисту до космічних масштабів (“Було колись всесильне літо — // Закону смертності протест. // Нас боронило од небес // І Божого кровопролиття. // Тепер ніхто не захистить. // І крові Божій литись, литись…”), суголосну зі смертю природи і омертвінням самотньої душі (“Я не живу. Я просто піч топлю”; “Не самі приходять дні. Їх приносять у труні”), якій уже ніби несила повернутись до внутрішнього саду-раю (“Золотий метелик над городом // Натомився відганяти смерть”). Але поволі-поволі вияснюється темрява сірих днів і темних ночей, і дорога душа озивається білим лебедем “в ряснім кущі жасмину, навесні, // коли ще жодна квітка не опала”, і повертається давнє відчуття, що вічність — поруч, що все одухотворене довкілля розгортається, мов янгольські крила, а серце стає його відбиттям. Глухий крик у потойбіччя прорвав стіну “тиші тиш” лише щиро залюбленим єднанням зі світом, у якому тепліє і відлетіла душа.
У невеличкому циклі “Світло вечірнє” з однойменної збірки (К.: УВ “Пульсари”, 2010) Ірина Жиленко не лише повертається до вечірнього світла життя, а й знаходить (сподіваюся, остаточну) відповідь на зв’язки між нинішнім і вічним. Поетеса піднялася над смертю болем, а над болем — світлом (“я тільки коло світла // навколо болю. І його луна”), і їй відкрилися (чи радше вона відкрила те, що лежало у глибинах її “я-світу”) візії розмаїтих світів духовного (“Там, на лаві, старенька, якої нема. // Біля неї дівчатко, якого іще немає”). І знову — відкрите багато років тому відчуття: “Літній день виходить з берегів // і розливається на цілу вічність”, бо світ “громами // сміється над нами — // нині, // і завтра, // і вічно”, а душа людська — його неперебутня частка, альфа і омега: “все із мене почалось // і закінчиться — зі мною”. А ще ж є Поезія. Ота, що повертає світові красу, ота, що нашептала Ірині Жиленко ці парадоксальні слова: “На світі існує тільки Поезія, і нічого, крім Поезії. І землю нашу Господь сотворив задля поезії, як виноград — задля вина. Все інше — тлін і зникання…”.
Парадокс цей вияснюється у “Світлі вечірньому”. Дозволю собі ще дві цитати: коротшу й довшу. “Сонце заходить. // Відходимо ми. // Та — як найвищі віконця // — вірші мої, недосяжні для тьми, // будуть відлунювать сонце”. “Помру. Зачиниться вікно у сад. // Але, можливо, залишиться сад, // Коли ж і сад полине в небеса — // залишаться слова “Вікно у сад” (…) Колись промовить Бог: “Вікно у сад…” — // запломеніють синню небеса. // І білий сад зійде на землю знов. // І в білий сад розкриється вікно. // І жінка з мирним іменем Ірина // прокинеться і пригадає рими. // Це буде в квітні. Аркуш на столі, // перо і чай в зеленій піалі. // Щовіку сад мій буде воскресать // з веління трьох вічноквітучих слів. // І кожну вічність буду я писать // про світле щастя жити на землі”. На початку я зауважував, що слово поетичне за природою своєю — опис-прозирання миті у вічне духовне життя. Додам, що воно водночас — потужний енергетичний потік, що ладен матеріалізувати образи, закладені в тексті. Вочевидь, для Ірини Жиленко, як і для Поля Валері, поезія — “рай слів” і водночас образ досконалого світу, що є метою існування людини на Землі. Але навіть після переходу по той бік енергія слова творитиме світло, несучи світові енергію автора — Бога і його слухача й записувача — Поета. Тому навіть після можливого апокаліпсиса, творячи новий світ-Едем, Господь ректиме світлим поетичним словом, ожививши в ньому всіх світлоносних поетів.
Нова ілюзія? Радше, призабута істина, якою живе кожен великий Поет: “ПІСЕНЬКА НІКОЛИ НЕ КІНЧАЄТЬСЯ — // ОСЬ ЩО НАЙЧУДЕСНІШЕ В ЖИТТІ”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment