СПОГАДИ МОЄЇ МАТЕРІ

Ці спогади літературно опрацював і надіслав нам наш читач, учитель історії з міста Монастирська Тернопільської області Іван ГУЛЕЙ. А передав йому добрий знайомий Олександр СТАСЮК, мати якого була учасницею відомого Норильського повстання в’язнів. Пан Олександр — просвітянин, 42 роки прожив у Росії, залишаючись українським патріотом. Повернувся в Україну 1991 року, у рідному селі Торському став головою “Просвіти”, допоміг односельцям побудувати три каплиці й церкву, у Будинку культури започаткував музей села, якому подарував свої картини, організував хор, два ансамблі та драмгурток. Нині мешкає в Івано-Франківську.

Олександр СТАСЮК,
інженер-будівельник, пенсіонер

Ніщо так швидко не минає, як час. Тільки зауважиш, що сонце зайшло, і пропав день — оглянувся, вже і тижня нема. У праці й сні проминають роки, а з ними і все наше життя, наші мрії, надії, вчинки, досягнення і невдачі. Кажуть, що в Бога днів багато — не зробив чогось сьогодні, завтра зробиш. Так, у Бога багато, але нам дано мало, та й із тих, що дав Бог, не всі використовуємо для своїх рідних, близьких, для свого народу. Батько й мати наказували, щоб я про це завжди думав і пам’ятав. Вони обоє були добрими для мене й брата Адама, виховували нас працелюбними, патріотами. Батько заробляв на життя, працюючи шевцем, а мати — кравчинею, славною на ціле село. Жили ми в селі Торському Заліщицького району Тернопільської області.
Батько й мати, за Польщі, були просвітянами, любили виступати в драматичному гуртку, а коли змінилися обставини, стали учасниками повстанського руху. На превеликий жаль, не довго ми, діти, тішилися своїми родичами, відчували їхню ласку й опіку.
1944 року, після свята Успіння Пресвятої Богородиці, маму заарештували енкаведисти, а в листопаді того ж року вони вбили батька. Залишилися ми сиротами і жили, як прийдеться — де дали нам їсти, там і заночували. Під плотом ніколи не спали, при облавах люди нас завжди ховали, опікувалися нами, як своїми. Тоді, здається, був апогей патріотичності й любові нашого народу, його глибокого співчуття до всіх постраждалих і постійної готовності допомогти їм. Ось про ці якості українців у добу лихоліття хочу розповісти, про що знаю сам і про що довгими осінніми вечорами, від 1993-го до 1994 року оповідала мені моя мама Емілія Йосипівна Стасюк, 1910 року народження. Померла вона 1998-го.
Усе почуте від неї я намагався записувати. Розумів, що це необхідно, бо підростають нові покоління, які не знають, якою дорогою ціною далася нам ця, хоч і така нетривка, незалежність нашої Батьківщини. Вона ще не укріплена, ще хитка, і за нашу свободу, національну гідність треба й тепер боротися, бо не сплять наші вороги, і в середині України, і за її межами. Вони виступають вкупі зі своїми російськими союзниками, маючи за мету знищення тих невеликих здобутків України, що вона їх досягла за 19 років своєї незалежності. Якщо ми забудемо нашу історичну пам’ять, досвід боротьби попередніх поколінь, не об’єднаємо докупи всі патріотичні сили, то нас чекають ще гірші часи, як у сорокові роки минулого століття. Вже у маминій глибокій старості я запитував її, чи жалкує вона за тим, що пропали її молоді літа в сибірській каторзі.
— Ні! — відповідала мені мама. — Не жалкую! Якби можна було вернутися в ті часи, я діяла б так само! Я виконала б свій обов’язок перед Україною, як і десятки тисяч моїх сестер і братів!
Страждали і гинули в концтаборах ГУЛАГу не лише українці, а й люди інших національностей. Поруч із нашим був півторатисячний табір молодих дівчат, засуджених на 10 років. У долині — табір, у якому відбували свій 25-річний термін покарання чоловіки. Скільки народу загинуло в сибірах, знає лише Бог. Але ні від кого з в’язнів я не чула жодного слова каяття. В’язні, з політичних, чинили відповідно до своїх ідейних переконань. “Свобода для Батьківщини або смерть!” — таким було їхнє гасло.
— Ти знаєш, що таке Норильськ? — запитувала мене мама. — Там, у центральному Сибіру, три місяці тепла. У червні там весна, у липні — літо, а в серпні вже осінь. Решта дев’ять місяців — зима. Та ще й яка! Мороз 40—50 градусів. Нас, українок, вкупі з іншими невільницями, поселили в брезентові намети. Вже в кінці серпня їх засипав сніг. Холод наступав. Для захисту від нього всередині наметів поставили залізні бочки, підготовлені під печі. В них палили, щоб утримати плюсову температуру і щоб не замерз мокрий робочий одяг. Із двох боків під стінами намету розміщувалися триярусні дерев’яні нари, на яких спали каторжани, не скидаючи ватних штанів і куфайок.
Робочий день тривав дванадцять годин. Решта часу витрачалася на те, щоб пройти в колоні на роботу і з роботи, щось поїсти в їдальні: у меню була пшоняна або ячмінна каша, на цілий день пайка хліба, склянка чаю або ячмінної кави. Далі треба було нагріти води в тазику на бочці, помитися, попрати, висушити одяг і поспати. Вдосвіта знову на роботу.
У брезентовий барак поселяли по дві бригади — до сотні осіб. Склад інтернаціональний, переважно українки, литовки, латишки й естонки. Росіянки були розподілені в кожну бригаду. То були очі й вуха особливих відділів у таборах. Вони доносили начальству про все, що чули та бачили серед в’язнів. За це їх призначали бригадирами, десятниками, давали їм легшу роботу.
Ці прислужники влади — з колишніх злодійок і розпусниць. Вони і в таборах не змінювали свого способу життя. Щоб полегшити своє становище, готові були продати і рідну матір.
Майже весь жіночий колектив каторжан, п’ятсот осіб, — молоді дівчата й жінки до тридцяти років. Старші працювали на обслуговуванні: прибирали в їдальнях, бараках, пральнях і лазнях, у лікарнях. Тих із них, хто провинився, відправляли на будівництво аеродрому, на шахту або на різні будівельні роботи в Норильську.
Найтяжчим покаранням для жінок був карцер. Це маленьке, на одну особу, приміщення, вирубане в льодовій скелі. Його площа — один квадратний метр, висота — два метри. На долівці — дерев’яний піддон із дощок товщиною п’ять сантиметрів. Карцер запирався грубими дерев’яними дверима. Біля нього чергував вартовий і через віконце у дверях спостерігав за покараним. Мало хто з ув’язнених виходив звідти живим. Мороз, що надворі і всередині, пайка хліба й склянка води на добу, благенька одіж, тісне приміщення, в якому майже неможливо рухатися, перебування у тому закапелку до трьох діб — виносили смертний вирок покараному. За час мого ув’язнення у цьому таборі загинуло багато дівчат. Вмирали вони і в карцері, й від нещасних випадків на роботі та через хвороби.
Нам дозволяли написати лише одного листа на рік до рідних і одержати від них одну посилку (лише з 15 червня до 15 серпня).
Уже йшов восьмий повоєнний рік, а життя в таборах лише погіршувалося. Після смерті Сталіна наше безвихідне становище навертало нас на думку, що тільки рішуча боротьба не на життя, а на смерть може щось змінити. Всі починали розуміти, що далі терпіти не можна. Стали налагоджувати зв’язки не тільки з таборами Норильська, а й із Карагандою та Воркутою. Хто цим керував, мені невідомо, але боротьба почалась одночасно по всіх таборах Союзу. В нашому таборі за агітацію взялися молода, мудра й грамотна дівчина Тетяна Кревська, дочка священика Леночка, прізвища якої не знаю, та ще кілька дівчат. Вони організували штаб страйку, почали агітацію по всьому табору. Зрозуміло, це робилося таємно, бо серед нас було чимало донощиків, які доповідали “кумові” про все. Але за тривалий час перебування разом у неволі кожний знав про іншого все, зрадників давно вичислили й остерігалися їх. Переважно, то були росіянки. Не агітували й свідків Єгови. Вони трималися окремо, ні з ким не контактували. Їх боялися не менше, ніж сексотів.
Штаб не тільки готував кадри, а й встановлював зв’язки з іншими таборами. Поруч був чоловічий табір, у якому відбували ув’язнення засуджені від 15 до 25 років, а за парканом — півтори тисячі дівчат, засуджених на 10 років. Треба було налагодити координацію дій із ними. Виникла потреба зробити запаси продуктів і ліків. З усім цим штаб впорався добре. Розподілили обов’язки, проінструктували, чиї накази виконувати. Кожен усвідомлював, що той день, коли він повстане проти насильства, може бути останнім днем його життя. Всі були готові до смерті й страху вже не відчували.
І ось той день — 8 травня 1953 року — настав! Він назавжди закарбувався у моїй пам’яті! Встали ми рано, поснідали і після сніданку зашуміли в один голос — страйк! Довго-довго ми чекали цього слова. Коли ж я його почула, серце почало прискорено битись. Я знала, що маю робити.
Бригади на роботу не вийшли. Підрядчики й бригадири намагалися вивести бригади за зону, але їм це не вдалося. Ніхто з ув’язнених не послухав їх і кожен зайняв свою позицію біля бараків. Одночасно з нами застрайкували всі табори Норильська, Воркути, Караганди. Разом з українками плечем до плеча стали естонки, литовки, латишки.
Усе наше начальство з погрозами примушувало йти на роботу. Каторжани стояли на своєму. На роботу не підемо, — казали, — вимагаємо приїзду комісії з Москви, перегляду наших справ і звільнення з неволі.
За роки перебування на каторзі ми побудували Норильськ, заводи, аеродром. Багато наших братів і сестер поклали тут свої голови, війна давно закінчилася, а про нас усі забули.
Побачивши, що люди й не ворухнулися, нам почали обіцяти, що займуться цією справою, а ми щоб ставали до роботи. Але ми не повірили їм і оголосили ще й голодування, попередивши начальників, щоб до бараків не наближалися, бо будемо оборонятися.
Після цього до нас приєдналися бригадири й підрядчики. Ми повірили, що вони справді пішли з нами, але помилилися. Не такими були ці люди. Зрадники — завжди зрадники, їм своя шкура дорожча за все на світі. Вони залишилися, щоб виконувати завдання начальства — дивитися, слухати й доповідати.
Мені доручили залишатися на кухні, де я працювала — готувала окріп і чорну ячмінну каву, а днювальні розносили її в бараки. На початку страйку кухня працювала цілодобово. Варили суп і кашу. Оскільки в’язні оголосили голодування, то на зварені страви при начальстві табору складали акти і зливали в ями. Без їжі на довготривалий страйк розраховувати не могли.
На третій день нашої непокори в табір приїхала комісія з Красноярська. Вона нічого не вирішила й повернулася назад. Страйк не припинявся. На всіх бараках підняли чорні прапори й поставили вартових. Якщо конвой хотів зайти в зону, вартові піднімали крик, усі дівчата вибігали з бараків, оточували тісним кільцем свою зону й піднімали такий лемент, що в Норильську його чули всі мешканці міста. Конвой тоді від бараків відступав. Із Красноярська ще кілька разів приїжджали генерали з КДБ, але їх в’язні до зони не підпустили. На дев’ятий день страйку приїхала комісія з Москви. Другого дня після приїзду попросили страйкарів направити для переговорів із членами комісії представників від кожної з національностей, що виявили непокору. Штаб направив людей від українців, литовців, латишів та естонців. Росіянам комісія відмовила, бо вони засуджені за зраду своєму народові й за співпрацю з німцями.
Комісія попросила кожного представника розповісти, за які провини засуджені в’язні, котрих вони представляють. Вони відповіли: за те, що люди боролися за незалежність своєї батьківщини, за волю народу.
Один із генералів, що очолював комісію, пояснив, що не може на місці вирішити наші справи і займеться ними, повернувшись до Москви. А поки що наказав зняти номери, які кожен в’язень мав на спині й на грудях. Також дозволив зустрітися з близькими, якщо такі є в сусідніх таборах. Ще нам дозволили десять днів відпочивати і написати прохання про помилування. Після такої розмови комісія вилетіла до Москви. Через десять днів ми вийшли на роботу. Як тільки опинилися поза зоною, до нашої колони під’їхали чорні воронки. Військові, що повиходили з них, зупинили колону й заарештували весь наш штаб і помічників штабістів, що керували боївками під час страйку. Все це сталося раптово й несподівано.
Колона на роботу не пішла, а розвернулася і з конвоєм повернулася в табір. У таборі в’язні знову оточили людським кільцем усю зону, знову поставили вартових і підняли на бараках чорні прапори. Всі бригадири й підрядчики, що раніше приєдналися до страйку, в зону не ввійшли, а залишилися поза нею. Вони знали, що їх там чекає. Зону залишили й свідки Єгови.
Всі ті, хто був у зоні, вирішили не коритися, а боротися до смерті. Перед бараками дівчата викопали глибоку спільну могилу. Понад місяць тривав наш страйк. Погане харчування, постійні алярми призвели до того, що багато дівчат уже не могли підніматися — настільки були хворими і виснаженими. Ми, як могли, допомагали їм із кухні їжею. Всі працівники кухні теж були учасниками страйку, але залишалися на своїх робочих місцях. Їхнє завдання було годувати хворих і виснажених дівчат і тих, що стояли в обороні й на варті. Все це робилося таємно. Так нам вдавалося підтримувати ледь палаючий вогник життя у страйкуючому таборі. Проминав місяць у цьому щоденному напруженні. Недуги й голод збільшували кількість жертв. Ті, що ще трималися на ногах, кріпилися. Морально нас підтримували чоловіки з сусіднього табору. За допомогою металічної труби, використаної як рупор, вони передавали нам вісті про те, що робилося в інших таборах і просили нас не коритися. На початку червня 1953 року табірне начальство згуртувало під своєю командою військові частини, конвої й комсомольські групи та використало їх для розгрому страйкарів таборів.
7 липня 1953 року на свято Івана Купала, в день Різдва Івана Хрестителя дійшла черга й до нас. Вранці того дня нашу зону почали оточувати тісним кільцем комсомольці з металічними прутами в руках. За ними, з собаками, ставав конвой, а пожежні машини почали під’їжджати до озерець і набирати воду. Наші вартові на дахах бараків підняли крик і всі, хто міг ще триматися на ногах, швидко стали у наперед визначену позицію, і їхня лава заступила дорогу комсомольцям і конвою. Вони здійняли такий галас, що мешканці Норильська повилазили на дахи будинків, щоб побачити, що коїться в зоні.
Тим часом в’язні, які були в резерві, побачивши, що пожежні машини наповнюють водою, за лічені хвилини винесли з бараків брезентові хідники з підлоги і прикрили ними два перших ряди оборонців зони, що встигли повернутися спинами до комсомольців і, обнявшись, щільно скріпили кільце захисту. По рупору начальство закликало нас зняти чорні прапори і здатися, але ніхто на це не звернув уваги. У цей час в’язні з сусіднього табору розвалили паркан і з’єдналися з нами. Їхній вчинок укріпив наш дух, підбадьорив. Водночас зникли чорні прапори з наших бараків, що збило з пантелику начальство, яке подумало, що ми здаємося. Але за кілька хвилин чорні прапори замайоріли на високому бараку сусіднього табору. Розлючене нашим вчинком керівництво дало команду поливати нас холодними струменями води з пожежних машин. Водяний шквал, як під час зливи, вдарив у спини, голови й ноги в’язнів. Ця людська лава то пригиналася до землі, то знову піднімалася й вирівнювалася. Рев голосів двох тисяч в’язнів не стихав, а лунав ще сильніше. Нарешті озерця вичерпалися, й водяна атака пожежних машин припинилася. Вода стікала з одягу полонених, з їхніх тіл. Усі були мокрі до нитки, приголомшені й змучені. Водночас відчували гордість, що витримали натиск і ніхто не просив пощади. Мотори машин загуділи й вони почали від’їжджати від зони. Крик обурення ув’язнених не припинявся. Один із конвоїрів крикнув до дівчат, щоб не раділи, бо пожежні машини поїхали до ТЕЦ по гарячу воду. Провід негайно зреагував, резерв швидко виніс із бараків покривала, плащі, куфайки і все, що було під руками, щоб захистити тих, хто стояв у кільці. Прикрили їх і брезентовими хідниками. Поки машини набрали гарячої води, оборона вже була готова. За кілька хвилин в’язнів накрила водяна хвиля окропу. Не надовго тим поливальникам стало води, баки на машинах — це не озера, але те, що вони наробили, важко уявити.
Гарячі струмені води потрапляли на обличчя, руки, ноги, на спину, ошпарювали окропом голе тіло. Нестерпний біль від опіків, важкість мокрого, розпареного одягу, кількагодинне стояння під таким натиском виривали з людських грудей крик розпуки від мук і від того, що вмирають, не добившись свободи. Але їхні муки тільки починалися. Шеренга комсомольців, як зграя голодних вовків, накинулася на знесилених оборонців. Залізними прутами почали бити їх по головах, по плечах і руках, били куди попало і виривали зі спільної лави, волочили по землі й передавали конвоїрам, які насилу стримували на повідках розлючених собак-вівчарок.
Через пару годин від оборонної лави в’язнів — дівчат і жінок — залишився червоний вінок пролитої крові й мертва тиша залягла над полем побоїща. Вбитих комсомольці стягнули у могильну яму, яку дівчата самі собі заготували. Хто вони, ці дівчата? Звідки, з яких міст і сіл України та Прибалтики, скільки їх там полягло, ошпарених перед смертю окропом, тепер не скаже ніхто.
Після розгрому страйкарів начальство вчинило суд над тими, хто залишився живий. Із контори винесли столи і лави, накрили столи червоними скатертинами, сіли за них і посадили поруч себе сексотів — бригадирів і підрядчиків, що вийшли за зону перед страйком. Почали викликати нас за прізвищами на той свій суд переможців над жінками-невільницями, над тими тисячі разів вимученими страждальницями. Сексоти, як прокурори, кожному говорили, яку участь він брав у страйку. Тих, хто керував виступом, відправляли в тюрму. Хто виявляв велику активність у тій нерівній боротьбі — того по стежці праворуч відправляли в інший табір. Простих учасників страйку відправляли по стежці ліворуч, у старий табір. По боках тих стежок стояли комсомольці з залізними прутами, якими знову били в’язнів. Ті стежки залишилися червоними від пролитої крові. Хто пройшов по них, не забуде того ходу ніколи. Для багатьох вони стали смертельними. Яке ж то багате жниво зібрала смерть на свято Івана Купала в далекому сибірському Норильськлазі! Як щедро той день був скупаний в українській крові! Страшним він став для нас, а для багатьох останнім у їхньому житті. Молоденьких дівчат, які мали б цього дня на своїй Батьківщині пускати вінки на воду, ворожачи про своє весілля, опустили, та ні, вкинули у ями вічної мерзлоти безіменними й вони пропали безвісти в концтаборі Сибіру, в неволі.
Коли я дійшла до свого бараку, то не почула ні плачу, ні проклять, а тільки тихий стогін від ран. Водночас побачила палаючі погляди очей, повні люті й ненависті до тих, що покалічили й повбивали їхніх сестер і братів. Зломленості духу не виявляв ніхто.
Так закінчився наш страйк, але не закінчилися страждання. Ще не раз до того, як отримали свободу, смерть заглядала нам в очі.
Через місяць нашу групу, близько чотирьохсот осіб, повантажили на баржу і відправили на Материк. Ми раділи, мали надію, що нас звільнять, але лікар, яка принесла нам на дорогу ліки, попередила, щоб ми не раділи, бо нашу долю вирішили по-іншому. Ніхто з нас не хотів цьому вірити, бо що могло бути гіршим від того дня на Івана Купала, який ми пережили й вижили.
Нашу баржу причепили до катера, нас загнали в трюми і на варту поставили конвой. Завели мотор, і катер плавно потягнув баржу вниз проти течії Єнісею в бік Красноярська. Не пам’ятаю, скільки ночей і днів ми пливли. Недалеко від Красноярська, біля якихось порогів, посередині річки нашу баржу відчепили від катера, зняли конвой і поїхали. Коли конвоїр покидав баржу, сказав нам, що двері він відкрив, мовляв, рятуйтеся. Баржу течія дуже швидко відносила від берега на середину Єнісею. Ми зрозуміли, що приречені на смерть, що баржа потоне. Охоплені страхом, кинулися на найвищі місця плавучої тюрми й почали дуже кричати, благаючи про порятунок. На березі нас почули люди. Вони побачили, що баржа без катера пливе посередині величезної ріки, повна людей і може затонути, натрапивши на якусь перешкоду. Невдовзі від берега відплив катер, догнав нашу баржу, взяв її на буксир і притягнув до пристані. Скоренько після цього знову з’явився той катер, що нас покинув, із тим самим конвоєм, узяв нашу баржу на буксир і за дві доби притягнув до Красноярська. Тільки там ми усвідомили, що з нами хотіли зробити. Вони, наші мучителі, готували нам водяну могилу, коли не добили залізними прутами в Норильську.
У Красноярську нас перевезли до тюрми. Там усіх ще раз пересіяли й заарештували близько двадцяти дівчат. Їх і залишили у Красноярській тюрмі, а нас потягом перевезли в табір на 61-й кілометр Ленської дороги за Тайшетом Іркутської області. Пробула я там ще багато днів, мала різні пригоди, нові зустрічі й розлуки. Дочекалася звільнення…
Завжди прошу Бога, щоб охоронив тих, хто присвятив своє молоде життя боротьбі за свободу. Нічого я більше не чула про мужніх дівчат і жінок із Норлагу, котрі підняли нас на боротьбу з найстрашнішими карателями, яких знало людство.
Де Ви тепер, Таня Кревська, Лєночка та сотні братів і сестер моїх, імена яких час стер із моєї пам’яті.
Бережи вас, Боже…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment