У квітні українська громадськість відзначила 93 річницю від дня народження видатного українського письменника й громадського діяча Олеся Гончара. З цієї нагоди Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 6 квітня провело “круглий стіл” на тему “Олесь Гончар і українська мова”.
Надаємо слово письменникам, громадським діячам, які виступили на цьому заході.
ЦЕ “КРИШТАЛЕВИЙ ДЗВІН УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ”
Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор
У прозових творах Олеся Гончара виблискують усі барви української землі. Костянтин Паустовський найточніше схарактеризував таке письмо: “Справжня проза пройнята поезією, як яблука соком”. Усю свою художньо-публіцистичну творчість Олесь Гончар присвячував рідному народові навіть тоді, коли писав про інші народи, інші країни. Його герої — справжні патріоти української землі, хоч репрезентують різні прошарки нації. Олесь Гончар дбав і про нашу мову, й про збереження природних скарбів української землі з її мальовничими левадами, греблями, ставками.
Він відкривав дуже багато знакових явищ у нашому житті: Установчі збори Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Установчі збори Народного руху України, перше в незалежній Україні зібрання Міжнародної асоціації україністів тощо. Олесь Гончар залишив нам багато заповітів. Найважливіший — “Бережіть собори своїх душ”. Ми зібралися сьогодні, щоб поговорити про його внесок у розвиток української духовності.
Пригадую, як він прийшов до музею відомого скульптора, українського подвижника Івана Гончара і вже своєю присутністю підтримав його. Той музей був справжнім вогнищем української культури. Заходили туди представники населення, а виходили славні сини й доньки українського народу. Коли Іван Дзюба написав свою відому працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, її переписували від руки саме в цьому музеї (на той час це була просто хата, садиба Івана Гончара). Незважаючи на величезний тиск проти українства з боку влади, тоді було надзвичайне піднесення. У мене була знайома друкарка, етнічна росіянка. Вона друкувала мені виступи, коли я готував свої передачі на радіо. Одного разу сказав їй: “Мені треба одну річ передрукувати, обсягову. Друкувати треба так, щоб ніхто не знав”.
Пообіцяла зробити за тиждень. Раптом через два дні дзвінок: “Олександре Даниловичу, я друкувала цю працю на одному подиху, не могла від неї відірватися”. Вся Україна друкувала, переписувала цей твір, його поширювали. І одним із тих, хто запалював, неофіційно очолював нас, був саме Олесь Гончар. Чим далі ми віддаляємося від нього в часі, тим частіше про нього згадуємо, бо він належав до тих людей, які незамінні.
У Польщі про твори Гончара написали: “Це кришталевий дзвін української мови”.
У ТОЙ ЧАС КОЖНА ВИДАТНА ПОСТАТЬ БУЛА СУПЕРЕЧЛИВА
Анатолій ШПИТАЛЬ,
кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури НАНУ
1980 року відбувалося засідання “Солідарності”. На це засідання запросили журналіста Анатолія Друзенка з газети “Известия”. Коли хтось вимовив фразу: “Придут ли русские солдаты?”, Анатолій Друзенко промовив: “Они уже здесь”. У присутніх шок. Друзенко пояснив: “600 тысяч лежит в братских могилах”. Це тільки в Польщі, а скільки ще в Угорщині, інших країнах. В одній із тих могил лежить і герой “Прапороносців” Брянський.
І зараз, коли почалося аналітичне дослідження літератури, звичайно, страшно чути, що з бібліотек Угорщини викинуто твір “Прапороносці” як “окупаційний роман”. Але ж цей роман везли повз ті братські могили, повз тих наших солдатів, які там загинули. Про історію роману “Прапороносці” можна написати дослідження, яке буде більше за обсягом, ніж сам цей роман.
Роман “Людина і зброя”, наприклад, треба читати в журналі “Вітчизна” за 1960 рік. Тому що в пізніших виданнях дещо було вже викинуто.
Досліджуючи Гончара, дізнаєшся багато цікавого. Наприклад, 1963 року були висунуті на здобуття Ленінської премії два письменники: Олесь Гончар за “Тронку” і Олександр Солженіцин за “Один день Ивана Денисовича”. На Політбюро була величезна дискусія. Група Суслова тоді перемогла, і премію отримав Олесь Гончар.
Молоді письменники іноді просто відкидають його творчість. Це почалося з Джорджа Грабовича, американського професора, який сказав, що літературу соціалістичного реалізму треба дати одним розділом, таким “апендицитом” від магістрального шляху літератури. То що, тоді тільки “Собор” там і залишиться і ранні оповідання?
Але є інші думки. Наприклад, один із фронтовиків піхотинець Григорій Свірський, який на Волоколамському шосе захищав Москву, написав унікальну статтю “Проза військова чи проза мілітаристична?” Аналізуючи твори військової тематики, він зазначив, що в Гончара проза не мілітаристична. Тому що романом “Прапороносці” Гончар ніби закриває війну, не готує читачів до майбутніх боїв. Шкода, що ми мало знаємо, мало друкуємо таких матеріалів про Гончара.
Треба пам’ятати також, що українська війна почалася 17 квітня 1939 року із наступу Угорщини на Закарпаття, а не 1 вересня 1939 року.
У романах “Людина і зброя” чи “Циклон” Гончар також ніби закрив війну. Коли читаєш ці твори, згадуються найкращі твори про війну: “В окопах Сталинграда” В. Нєкрасова тощо. До речі, коли Віктора Нєкрасова переслідували за погляди, несумісні з лінією партії, Олесь Гончар передавав йому таємно гроші.
Вивчаючи творчість кожного письменника, треба уявляти його епоху. Коли Олесь Гончар у романі “Собор” зобразив компартійного діяча, він не знав, що перший секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко віддав батька у будинок відпочинку почесних металургів (будинок для літніх людей). Після цього було організовано цькування роману й автора.
І кого цькували? Лауреата Ленінської премії, інших високих нагород.
Окрема тема — Гончар-публіцист.
Варто згадати, як шість разів викидали з планів книжку Василя Симоненка, з передмовою Олеся Гончара. А наші молоді літератори-критикани закидають: “Чого Гончар не написав про те чи про те…”? Та лише одну фразу в “Соборі”: “І льотчики носи закривають, коли летять над Кременчуцьким морем”, — тричі викреслювали з тексту. Письменникові доводилося виборювати чи не кожне слово.
А “Тронка”, надрукована 1962 року — це було унікальне явище! Особливо яскравий образ — майор, начальник концтабору Яцуба, який на півдні України збудував собі дачу. А щоб йому краще жилося, цю дачу відгородив парканом із колючим дротом.
Олесь Гончар — світла постать, це письменник, вписаний у соціалістичний контекст української літератури й культури, але він сам ламав його рамки. Це всі відчували вже в той час. Пам’ятаю, як студенти в 1972—1977 роках, почувши, що десь виступає Олесь Гончар або Дмитро Павличко, одразу туди бігли.
БЕРЕГ ЛЮБОВІ, ДО ЯКОГО ПРЯМУЄМО
Петро ОСАДЧУК,
поет, перекладач, літературний критик
Олесь Гончар був членом ЦК КПРС, але навіть через ту систему проводив українську політику, і в творчості, і в публіцистичних виступах відстоював українську культуру. У різних варіантах, різній тональності. Але стрижнева ідея його життя — це була Україна і її свобода. Він один із найвидатніших у так званій українській радянській літературі, яка в найкращих своїх творах залишалася українською. У неї був “псевдонім” радянська. Олесь Терентійович один із перших створив образи українців у романі “Прапороносці”. Дехто зараз каже: то була література, яка обслуговувала систему, була наскрізь партійна, комуністична. Ні, це була література, яка робила реверанси у бік так би мовити “партійної церкви”, але відстоювала нашу душу, українську мову.
Олесь Гончар на посту першого секретаря Спілки письменників України проводив дуже продуману, дипломатичну, розумну українську політику і відстоював усе найкраще, що виростало, зацвітало на ланах української культури. Він писав передмови, давав літераторам путівки в життя. Одним із прикладів є відома багатостраждальна передмова до книжки Василя Симоненка, яка називалася “Молодий витязь української поезії”.
Ми говоримо про людину, яка відійшла. Але великий письменник після фізичної смерті починає жити по-справжньому. І я вважаю, що творчість Олеся Гончара — один великий острів, великий берег, до якого ми прямуємо. Це берег любові. Ми йдемо до цього берега й ще довго йтимемо.
Завдяки мудрій політиці, яку вів у сфері культури Олесь Гончар, у видавництві “Радянський письменник” виходили українські книжки. Він у тій системі залишався українцем і нас так виховував.
Ми маємо пронести цю естафету далі.
ТІ ВТРАТИ ВІДЧУВАЄМО ДОСІ
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ,
письменник, сценарист
Історичний твір повинен містити історичну правду. Історична правда у “Прапороносцях” — в окремих образах людей, ідеї українства, участі українців у війні тощо. Але мушу зазначити, що навіть дитяча свідомість у той час непросто сприймала цей твір, бо всі пам’ятали війну, знали, що вона була зовсім не такою, що ця велика орда, яка йшла зі Сходу, грабувала все, що траплялося, навіть на власній українській землі. Гончар ідеалізував і радянську армію, й окремих її представників, не знаходив нічого негативного в тому, що вона окупувала Європу. Але разом із тим письменник, роблячи владі цей глибокий реверанс, щоб зайняти якусь позицію в суспільстві, відіграв значну роль у тому, що українство не було так затоптане радянською владою.
1972 року почалися арешти української інтелігенції, арешти шістдесятників. Олесь Терентійович підтримував шістдесятників і декого рятував. Багато зробив для Івана Гончара, відомого скульптора, підтримав, допоміг йому зберегти свій музей. Іван Макарович хвалився: “Олесь привіз мені в подарунок козацьку люльку”. Такі речі Іван Макарович дуже цінував. Навіть те, що Олесь Гончар відвідував цю людину, безперечно, мало велике значення.
Коли почалися масові репресії української інтелігенції у 1970-х роках, Олеся Терентійовича усунули від керівництва Спілкою.
На жаль, минулі втрати ми відчуваємо й досі.
ЛЮДИНА ПОДВИЖНИЦЬКОГО ДУХУ
Олександер ШОКАЛО,
письменник, культуролог
Те, що митець являє в художньому творі — це те, що збулося в народі. “Кришталевий дзвін мови”, це мова збірної особи від народу.
Як сприймали “Прапороносці” Гончара, згадую з дитинства. Цю книжку читали вголос по хатах, бо вона була одна на все село. Люди збиралися, слухали. Зачитана книжка — показовий факт. Коли письменника читають вголос, із ним спілкуються наживо — це значить, що він близький до душі народу. Сила творчості й Олеся Гончара, й Олександра Довженка в тому, що вони у своїх творах показали простих людей, їхні болі й радощі. Це невигідно тим, хто хоче народ перетворити на дику, неосвічену, знеособлену масу. У багатьох творах змалювання війни зводилося до показу вождів, полководців. Але все це страхіття насправді витримав народ.
Мені колись одна жінка з Івано-Франківщини сказала: “Коли спостерігала, як рядилися одні й ті самі вдень в одну форму, вночі в іншу, я зрозуміла: все робилося й робиться лише для того, щоб нас не було на світі”. У її словах є доля істини.
Такі люди, як Олесь Гончар — люди подвижницького духу. Вони не живуть лише для власного інтересу, як сучасна “еліта”, а стають на захист людей. У цьому їхнє покликання. Світла йому пам’ять. Ми повинні досліджувати, вивчати й використовувати його спадщину.
Матеріал підготувала
Надія КИР’ЯН
