Микола ЦИМБАЛЮК
Слова Романа Чайки його обурили. Шпетячи ялову інтелігенцію, тележурналіст згадав народну прикмету, що, мовляв, якщо так звана “інтелігенція” втікає у “внутрішню еміграцію” — чекай затяжного суворого режиму. А звинувачення у байдужості й інфантильності “так званої”, яка тільки й здатна “сидіти і щось писати, залізти у соціальну мережу і там творити віртуальний словесний спротив, або взагалі нічого не робити” зачепило Валерія Чмирьова за живе.
“У свої майже 70 років я “заліз” до соціальної мережі (Інтернет. Авт.) для творення “віртуального” соціального спротиву”, — прокоментував він закид журналіста українцям. І закінчив: вона — мережа — дозволяє миттєво формувати суспільну думку.
Про інше Валерій Олексійович змовчав — скромність! Не згадав, що здатен впливати (і впливає!) й іншими засобами. У цьому я переконався 1 квітня в галереї “Майстерня”, що в Спілці художників України. Того дня, коли всі “охочекомонні” й казенні жартівники дурили всіх і вся (згадайте проглянуті політичні телепередачі, “космічні” новини з Київради і навіть фестиваль сміху в Адєссє), він і його семеро “так званих” виставлялися. Точніше — представили на суд нечисленних шанувальників свої карикатури. Це була їхня четверта художня виставка “Карикатуристи України”.
Переважна більшість карикатур уже публікувались: Анатолія Гайно — у газеті “Червоний гірник”; Миколи Капусти — у газеті “Жизнь”; Олександра Міхнушева — взагалі в багатьох періодичних виданнях; Валерія Могильного і Володимира Соломашенка — також; Андрія Саєнка — регулярно (головний художник!) у московському українського розливу “Крокодилі-плюс”; Олега Смаля — у тижневикові “Дзеркало тижня”, Валерія Чмирьова — теж у багатьох. А всіх укупі — в журналі “Перець”.
Хай пробачить мені читач, але переказувати сюжети — справа в цьому жанрі справді смішна. І невдячна. Ну, розповім я про клоуна на пірсі, що жонглює рятувальними кругами перед десятками простягнутих рук у розбурханих хвилях, що волають про поміч (О. Смаль). Або вказуючий перст, по якому тьопають, як гуси, люди і, дійшовши краю, летять у прірву (В. Соломашенко). Чи сценку з головними героями казки про Буратіно (коли той чеберяє з лантушком у $5000000 за плечима) перед явно спорудою на Інституцькій і вказівником “Поле чудес” — у напрямку Банкової. Бодай словом можна хіба що згадати про інше.
Приміром, про спектр тем. А він широкий — від соціально-політичних, побутових — і, звичайно ж, любовно-сексуальних — до дружніх шаржів. За формою роботи — лінійні (контурні), насичені, тобто штрихові, чорно-білі, а здебільшого кольорові. Виконані, як правило, в одиничному, а інколи і в численних сюжетах — коміксах. Оглядаючи експозицію десятьох (двоє із них — А. Арутюнянц і В. Попов — покійні), подумав: “Якщо розвиток карикатури тісно пов’язаний із публіцистикою, бойовою, образною, наступальною, то остання сьогодні явно програє в лаконічності та виразності”. Навіть не згадуючи про ту, що тьмяно мерехтить на шпальтах, телеекранах “чего изволите”. А те, що той же таки Чмирьов (та хіба він один!?) щороку бере участь у міжнародних конкурсах карикатуристів, які проходять то в Бразилії, то в Канаді, то в Італії, то в Польщі і т. д. хіба не свідчення рівня їхнього таланту? А головне — громадянської небайдужості та готовності захищати, будити совість, думку, одне слово — живих не одних українців.
Без перебільшення скажу: що побачив на виставці Товариства художників-карикатуристів — талановито й оригінально. У кожного свій почерк пера/пензля. Свої улюблені мотиви. Своя, тільки йому, властива кратність збільшуваного скла лупи художника. Але всі як один — дотепні і смішні, з парадоксальною творчою уявою. Та що базікати даремно — це треба йти й дивитися. На карикатури. А не на округлені очі під високо піднятими бровами, розтягнуті до вух роти, і животи, що трясуться від сміху.
А ще побачите там на інтелігентних обличчях глядачів тінь напруженої думки. Це те, чого нема в утоплеників м’яких фотелів перед голубими екранами.
