ФІЗИК-АТОМНИК ВОЛОДИМИР ТОКАРЕВСЬКИЙ: «НАШЕ ЖИТТЯ — ЦЕ ПОСТІЙНИЙ БАЛАНС КОМПРОМІСІВ»

tokarevskyНаш співрозмовник — Володимир Васильович ТОКАРЕВСЬКИЙ — заступник генерального директора Державної корпорації “Українське державне об’єднання “Радон” із питань науки й нових технологій. Доктор фізико-математичних наук, професор. Член Центрального правління Науково-технічної спілки енергетиків та електротехніків України (НТСЕУ), відомий спеціаліст у галузі ядерної фізики і ядерної енергетики. Лауреат іменної премії ім. К. Д. Синельникова НАН України. Автор 257 наукових праць, 12 авторських свідоцтв і 6 патентів України.

Л. Голота: Володимире Васильовичу, дякую Вам, що погодилися вислухати наші запитання і відповісти на них на сторінках “Слова Просвіти”. Наше спілкування почну зі слів академіка Вернадського, занотованих майже сто років тому: “Недалекий той час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яка дасть їй можливість будувати своє життя як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до вміння використати ту силу, яку неминуче мусить дати їй наука? Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової праці, наукового процесу. Вони мусять себе відчувати відповідальними за всі наслідки їх відкриттів. Вони повинні зв’язувати свою роботу із кращою організацією всього людства”.
Отже, чи зуміла людина спрямувати цю силу на добро, а не на самознищення? Чи наука вміло використовує атомну енергію, а головне — чи вміє і навчає людей не лише запускати її в дію, а й зупиняти? Чи існує взагалі контроль над “мирним атомом”?
В. Токаревський: Пророцтво академіка Вернадського збувається — людина почала одержувати у свої руки атомну енергію. Але чи про таку атомну енергію писав Вернадський? Поки що ми не використовуємо власне атомну енергію, а тільки побічні її продукти, в основному — теплову й електричну енергію і, чесно кажучи, не дуже ефективно.
Спочатку атомне джерело сили було використано як зброю масового знищення. Дві атомні бомби, скинуті американцями на Японію в серпні 1945 року, знищили в момент вибуху щонайменше 200 тисяч мирних громадян, ще 220 тисяч померли внаслідок опромінення впродовж наступних 65 років. Це був дуже невдалий початок використання енергії атома з огляду на сприйняття атомної енергії суспільством. Хоча як фактор стримування він застерігає світ від нової великої війни. Спрацьовує принцип, що страх — основа безпеки. Іншими словами, людина інстинктивно, з метою самозбереження, досить швидко навчилася зупиняти застосування атомної енергії для цілеспрямованого знищення собі подібних.
Тепер щодо контролю над мирним атомом.
“Мирний атом” відрізняється від “озброєного атома” тільки тим, що в бомбі поділ відбувається за мільйонну частку секунди (а це вибух), а в реакторі АЕС атомна енергія вивільняється під пильним контролем і досить повільно впродовж трьох—чотирьох років (а це вже горіння). Отже, безпечне використання мирного атома на сучасному етапі вирішальним чином залежить від якості контролю, тобто від людини, яка розробила конструкцію ядерного реактора, виготовила обладнання, врахувала (чи не врахувала) ймовірні стихійні явища, створила автоматизовані системи управління та експлуатує високотехнологічний ядерний реактор АЕС. Тобто “людський фактор” сьогодні відіграє значну роль: майже всі ядерні аварії, які сталися в світі, рукотворні.
Але безпеку АЕС можна забезпечити не тільки активними, а й пасивними (без втручання людини) методами. В активних методах роль людини (чи зовнішніх чинників, наприклад, землетрус чи цунамі) є досить важливою, навіть вирішальною. Все передбачити просто неможливо. Не тому, що це дорого, а тому, що немає досвіду. Пасивні методи — це безпека, підтримання якої ґрунтується на непорушності законів фізики й не потребує прийняття рішень експлуатаційним персоналом.
Сучасна технологія використання атомної енергії для виробництва електричного струму — це тільки перший і, можливо, не найкращий крок на шляху до використання ядерної енергії. Фундаментальний принцип вивільнення атомної енергії в реакторах усіх АЕС у світі той же, що і в атомній бомбі. В обох випадках джерелом енергії є процес поділу ядра під дією нейтронів. В обох випадках паралельно з виділенням енергії утворюються так звані осколки поділу, значна частина яких — радіоактивні елементи. Саме вони — джерело радіації. Радіація вбила 420 тисяч людей в Японії. Тобто створився стереотип: радіація — це смерть. Здавалося б, що цього досить, щоб використанню атомної енергії сказати тверде “ні”. Але!..
Але непереборна жага людства до високої якості життя потребувала, потребує зараз і потребуватиме завжди енергії, енергії і ще раз енергії. Величина доступної кожній людині та суспільству в цілому енергії (теплової, механічної, електричної) для задоволення постійно зростаючих потреб людини (продовольство, житло, одяг, безпека, розваги, задоволення тощо) є одним із вирішальних факторів, які визначають якість життя. Краще живе той народ, який виробляє більше енергії на душу населення.
Але! Настає момент, коли вирішальним гальмом для зростання якості життя стає погіршення стану навколишнього середовища (якості повітря, води, забруднення міст і зростання кількості побутових і промислових відходів тощо). Виникає цілком обґрунтоване враження, що людство працює не лише на власне знищення, а й на умертвління навколишнього середовища. Людина напружує мозок і знаходить шляхи збереження життя.
Світ розвивається за добре відомим сценарієм. Еволюція будь-якої цивілізації (зокрема й технологічної) проходить через п’ять етапів. Перший етап (зародження) виникає в період кризи попередньої цивілізації. Другий етап (розвиток) відбувається паралельно із занепадом попередньої цивілізації. Третій етап (розквіт цивілізації) характеризується тим, що попередня цивілізація стала вже історією, складається враження, що існуючий стан найкращий і якість життя практично повністю відповідає бажанням. Четвертий етап (криза) характеризується тим, що частина суспільства починає розуміти негативні наслідки існуючої цивілізації для майбутнього, виникають сумніви щодо безпеки, суспільство генерує нові ідеї і поступово зароджується нова цивілізація. П’ятий етап (занепад) — це повільна смерть старої цивілізації, існує паралельно зі зростанням нової цивілізації. Все, буцімто, повертається на круги своя, хоча й на іншому витку спіралі.
— За якимось диявольським планом 25-річчя Чорнобильської катастрофи відбувається на тлі аварії на АЕС “Фукусіма-1”. Це одна з найстаріших АЕС у світі, побудована в 1970-х роках. Чи багато старих АЕС у світі? Чому славетні японські технології не передбачили засобів, які б не допустили того, що нині в морській воді вся таблиця Менделєєва?
— Сьогодні майже всі енергетичні реактори (більше 450 у світі), незалежно від часу введення в експлуатацію, належать до так званого другого покоління ядерних реакторів. Так само й 52 реактори в Японії. Як, до речі, і Чорнобильський реактор РБМК-1000 і реактори ВВЕР-1000 на всіх діючих АЕС України. Реактори третього покоління почали будуватись і введені в експлуатацію тільки в Японії (три реактори). До речі, реактор № 6 АЕС “Фукусіма-1” — реактор третього покоління, а інші 5 реакторів — другого покоління. Реактори четвертого покоління з’являться через 15—20 років. Кожне покоління реакторів краще, ніж попереднє.
Але всі ядерні реактори мають одну й ту ж ваду: вони продукують радіоактивні відходи. А це означає, що суспільство завжди пов’язуватиме їх з атомною бомбою, Чорнобилем, а відтепер і з Фукусімою.
Жодні ядерні технології на сучасному етапі розвитку не можуть виключити ймовірність радіаційної аварії. Це аксіома. Завдання науковців, проектувальників, конструкторів, будівельників та інженерів — передбачити шляхи мінімізації наслідків такої аварії й повністю виключити вихід радіонуклідів за межі ядерної установки.
Будь-яка радіаційна аварія має дві фази: гостру, коли радіація “витікає” з об’єкта, і хронічну, — коли треба зменшувати (чи ліквідовувати) наслідки аварії. Пропозиція щодо “підземного бункера”, в який можна опустити зруйнований ядерний реактор, на перший погляд, вирішує проблему швидкої ліквідації гострої фази аварії. Але що робити потім? Чи не нагадує такий підхід поведінку домогосподарки, яка все сміття у квартирі замітає під диван, щоб не було видно? Наша Земля — жива планета. Розміщувати будь-де чужорідні речовини в її тілі небезпечно, особливо для прийдешніх поколінь.
Щодо скиду в океан аварійних рідких радіоактивних відходів, які виникли внаслідок аварії на АЕС “Фукусіма-1”, то це свідчить про конструктивні недоліки в протиаварійній інфраструктурі АЕС. Так робити не слід. Хоча радіоекологічна небезпека скиду практично нульова, психологічний резонанс від “радіоактивного забруднення океанської води і морепродуктів” є ще одним аргументом не на користь атомної енергетики.
— Після Чорнобильської аварії начебто з’явилися нові інструкції, згідно з якими мають бути аварійні генераторні установки, незалежні одна від одної. Чи встановлено їх на українських АЕС?
— На всіх АЕС світу, на всіх українських АЕС і на Чорнобильській АЕС (ще до аварії) встановлені дві резервні системи для електричного живлення насосів систем охолодження: дизельні генератори й акумуляторні батареї. Вони абсолютно незалежні одна від одної і спрацьовують лише у випадку аварії загальної енергомережі, на яку працює АЕС і з якої бере енергію для власних потреб. Енергомережа може вийти з ладу внаслідок багатьох причин — і технічних, і природних. Під час аварії на Чорнобильській АЕС енергомережа працювала у звичайному режимі. Під час аварії на АЕС “Фукусіма-1” енергомережа північної Японії миттєво вийшла з ладу внаслідок катастрофічного землетрусу силою 9 балів. Діючі на момент землетрусу (14:46 за місцевим часом) енергоблоки 1, 2 і 3 АЕС “Фукусіма-1” були автоматично зупинені шляхом введення аварійних поглиначів нейтронів в активну зону. Інші три реактори АЕС були зупинені раніше, але потребували електричної енергії для охолодження радіоактивного ядерного палива. Через декілька секунд після розвалу зовнішньої енергосистеми автоматично ввімкнулися дизельні генератори на всіх шести енергоблоках АЕС “Фукусіма-1” для охолодження шести активних зон і шести басейнів витримки відпрацьованого ядерного палива. Менш ніж через годину (15:51 за місцевим часом) хвиля цунамі заввишки 14 метрів вдарила по АЕС, споруди якої розташовані на відстані 100—200 метрів від берега океану, вивела з ладу дизельні генератори і більшість акумуляторів. Можливість землетрусу силою до 8 балів і цунамі висотою до 6 метрів були враховані при проектуванні та будівництві АЕС. Спеціальний протицунамний хвилеріз захистив би від цунамі до 6 метрів.
Японські реактори витримали землетрус і цунамі. Якби не розвалилась енергосистема, радіаційної аварії не було б.
Те, що сталося на АЕС “Фукусіма-1”, свідчить про необхідність суттєвого удосконалення протиаварійних планів, які є на кожній АЕС у світі. Крім того, уроки Чорнобиля не були належно вивчені: ні у нас в Україні, ні в світі.
Але це вже окрема тема.
— Уже через два тижні після вибуху реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС за Вашої участі було доведено, що вибух був неминучим внаслідок недоліків у системі управління активної зони реактора. Чи враховані ці недоліки нині — і в нас, і в світі (зокрема в Росії).
— За результатами аналізу причин аварії на Чорнобильській АЕС уже восени 1986 року було внесено багато принципових змін у конструкцію і регламент експлуатації реакторів типу РБМК-1000, і на енергоблоках    № 1, № 2 і № 3 Чорнобильської АЕС, і на всіх інших АЕС з реакторами РБМК-1000, які працюють в Росії. Змінені й системи аварійного захисту, що унеможливлюють повторення відомого сценарію аварії на четвертому блоці ЧАЕС.
— Представники чи не всіх країн, де використовується атомна енергія, бували в Україні, вивчали чорнобильські наслідки, давали поради. Активними були і японські спеціалісти. А сьогодні ситуація в Японії непередбачувана, як визнав прем’єр-міністр країни Наото Кан. Чи не значить це, що через об’єктивні та суб’єктивні чинники (державні засекречення, бізнесові інтереси — власник АЕС в Японії — фірма ТЕРСО) атомна енергетика розвивається в кожній країні за принципом “аби дешевше”, а потім стає проблемою всіх?
— На жаль, інформування громадськості про радіаційний стан навколо АЕС “Фукусіма-1” абсолютно не відповідає масштабам аварії. Ситуація багато в чому схожа з інформуванням про початок і гостру фазу Чорнобильської аварії.
Будь-яка потужна енергетична установка небезпечна. Або в процесі експлуатації, або при виникненні аварії. В процесі експлуатації АЕС набагато безпечніші, ніж теплові електростанції. Вони не забруднюють атмосферне повітря, не спалюють кисень. Але аварія на АЕС має набагато гірші екологічні, політичні й психологічні наслідки, ніж аварія на тепловій електростанції.
Дешевизна атомної енергетики — це міф. Спорудження сучасної АЕС коштує набагато дорожче, ніж будь-якої іншої електростанції на органічному паливі. Комплексні суспільні витрати теж великі, якщо правильно врахувати вартість поводження з радіоактивними відходами і відпрацьованим ядерним паливом. І все ж атомна енергетика розвивається після Чорнобильської катастрофи і розвиватиметься після Фукусімської трагедії. Зовсім не тому, що її лобіюють атомники, і не тому, що сучасна атомна енергетика не має альтернативи, а тому, що інші джерела не зможуть задовольнити енергетичний голод людства без самознищення. Історичні переваги АЕС, хоча це й видасться дивним її противникам, полягають у безпечності її експлуатації для навколишнього середовища, відносно невеликій кількості відходів, простоті вимірювання радіації і надзвичайно великій енергоємності ядерного палива.
— Володимире Васильовичу, в післячорнобильський період центр уваги Ваших наукових досліджень і практичної діяльності було перенесено на проблеми поводження з радіоактивними відходами і ліквідації наслідків аварії, Ви очолювали державне спеціалізоване підприємство Центр переробки та захоронення техногенних відходів “Техноцентр”. Що вдалося зробити? Як нині стоїть справа з утилізацією цих відходів? Наша громадськість свого часу схвилювалася, почувши, що Чорнобиль може стати кладовищем цих відходів з інших країн (чи це правда)? Чи існують якісь продуктивні проекти, зокрема й альтернативні, з ліквідації наслідків катастрофи? Що скажете про підписання контракту з компанією “Холтек” на будівництво сховища відпрацьованого ядерного палива?
— Державне спеціалізоване підприємство Центр переробки та захоронення техногенних відходів “Техноцентр” було створено 23 лютого 1997 року з метою розробки нових технологій поводження з техногенними відходами, перш за все тими, які виникли внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, а також для науково-технічного супроводу будівництва сучасних безпечних сховищ радіоактивних відходів. Що вдалося зробити?
Разом із проектувальниками розробили і почали будівництво (1998 рік) першої черги комплексу виробництв для дезактивації, транспортування, переробки та захоронення радіоактивних відходів із територій, забруднених внаслідок аварії на ЧАЕС. Цей величезний об’єкт вартістю близько 500 мільйонів гривень (у цінах 1997 року), більше відомий як комплекс “Вектор”, мав вирішити проблему надійної ізоляції від навколишнього природного середовища значної кількості Чорнобильських радіонуклідів. Але — не судилося, бо щороку на будівництво виділяли в кілька разів менше коштів, ніж передбачалося проектом і відповідними плановими графіками будови. Основні об’єкти інфраструктури комплексу “Вектор” і сховище, збудоване за кошти Європейської комісії на підтримку зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС, були прийняті Державною комісією в експлуатацію в квітні 2008 року. Здавалося, що до кінця 2008 року ми здамо в експлуатацію ще два сховища, а 2009 року почнемо приймати радіоактивні відходи на захоронення. Але в Україну прийшла економічна криза, на яку можна списати всі прорахунки, і будівництво комплексу “Вектор” 2009 року зупинилося. Не відновилося воно і в наступні роки. Складається враження, що справа тут не тільки в недостатньому фінансуванні, а й у відсутності пріоритетів у державній політиці щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Одначе, все, що збудовано й експлуатується на комплексі “Вектор”, я вважаю великим досягненням колективу ДСП “Техноцентр”, будівельників і проектувальників. Це плацдарм не тільки для завершення будівництва готових на 90—95 % об’єктів, а й для створення на їх базі Національного сховища ядерних відходів, зокрема радіоактивних відходів АЕС України.
Щодо сховища відпрацьованого ядерного палива, збудувати яке планується в зоні відчуження поруч із комплексом “Вектор”, то рішення про його розміщення має бути прийняте Верховною Радою України. Моя особиста думка полягає в тому, що спочатку потрібно прийняти Закон України про стратегію повернення земель зони відчуження для проживання населення і про довічне виведення з господарського вжитку частини зони відчуження, яка забруднена трансурановими елементами (плутонієм і америцієм) вище певної межі. Проживання людей на такій території має бути заборонено на сотні років. До речі, на таких землях будується комплекс “Вектор”, експлуатується пункт захоронення радіоактивних відходів “Буряківка”, знаходиться Чорнобильська АЕС. Побоювання, що концентрація в одному місці великої кількості ядерних відходів створює потенційну небезпеку для сучасного і майбутніх поколінь, є не безпідставним і потребує детального професійного і громадського обговорення.
Чи може стати Чорнобиль кладовищем для радіоактивних відходів з інших країн? Може, якщо буде змінено законодавство України, яке забороняє ввезення з інших країн будь-яких відходів, зокрема й радіоактивних. Може, якщо будуть змінені законодавства наших сусідів чи інших держав, якими теж забороняється вивезення відходів в інші країни. Може, якщо народ цього забажає, примусить депутатів змінити законодавство і дасть “добро” на будівництво на забруднених плутонієм землях зони відчуження міжнародного сховища радіоактивних відходів зі спеціальним статусом, а зароблені кошти підуть на екологічне оздоровлення. В усіх інших випадках розмови про “Чорнобильське кладовище” — це ще одна страшилка проти будь-яких реальних кроків до приборкання “мирного” атома, який вирвався з-під контролю. Місце “вільних” радіонуклідів у контейнері, а контейнера — у сховищі радіоактивних відходів, яке треба якнайшвидше будувати. Іншого шляху не існує.
І, наостанок, про альтернативні проекти ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Зупинюсь тільки на трьох проектах, до яких мали безпосереднє відношення фахівці ДСП “Техноцентр”. Жоден із цих проектів не реалізований.
1997 року ДСП “Техноцентр” разом з Оукріджською Національною лабораторією (США) запропонував застосувати технологію фіторемедіації для прискореного очищення радіоактивно забруднених ґрунтів. Суть технології полягає в тому, що будь-яка рослина (трава, кущ, дерево) для свого росту висмоктує з ґрунту різні хімічні сполуки, зокрема й ті, що містять радіонукліди. Рослина стає радіоактивно забрудненою, а ґрунт очищається від радіонуклідів. Далі радіоактивна біомаса використовується як сировина для виробництва енергії. Розглядалося два проекти отримання корисної енергії.
Перший проект — революційний, під назвою електроферма (спільно з німецькими фахівцями), який передбачав виробництво з радіоактивної біомаси водню і пряме перетворення хімічної енергії при синтезі води з водню і кисню в електричну енергію в так званих паливних елементах. 1998 року в Славутичі за підтримки Міністерства енергетики США відбувся міжнародний семінар, присвячений застосуванню технології фіторемедіації зони відчуження з одночасним виробництвом енергії. Мінчорнобиль України (міністр Кальченко В. М.) підтримав спільний українсько-американський проект, склали перспективний план і кошторис, виконали попереднє техніко-економічне обґрунтування. Але проект “не пішов”, негативно спрацював людський фактор і в Україні, і в США. Змінилися міністри і голови державних комітетів, звільнилися керівники лабораторій, з’явилися інші відповідальні особи й “цегляні стіни”, виникли суто організаційні перепони. Не вистачило командної гри і пробивної сили з обох сторін. Чудовий проект тихо помер…
Другий проект — класичний, який передбачав спалювання радіоактивної біомаси для виробництва тепла або для виробництва електричної енергії таким же шляхом, як це робиться на теплових електростанціях. Для реалізації цього варіанта створили Європейський технологічний консорціум за участю ДСП “Техноцентр”, лідером консорціуму стала компанія Альстом (Німеччина), а координатором — професор Гельмут Фолькер. Федеральний уряд Німеччини фінансував розробку техніко-економічного обґрунтування, яке було успішно завершено 2001 року. Для початку фінансування німецьким урядом  будівництва в зоні відчуження установки для утилізації радіоактивної деревини потрібна була підтримка Міністерства охорони природних ресурсів України. Склалася дивна й абсолютно не зрозуміла, як на мене, ситуація: “зелене” Міністерство екології Німеччини пропонує надати допомогу Україні в будівництві, а “зелене” (на той час) Міністерство екології України не підтримує цю ідею. Упродовж останніх восьми років інтерес до цього проекту то з’являється, то зникає. Ініціатори й автори проекту вже вийшли у відставку, зникли деякі фірми й підприємства — члени Європейського технологічного консорціуму, а ідея жива. Мене не покидає думка, що цей проект усе ж таки буде реалізовано.
Третій проект стосується об’єкта “Укриття”. Перетворення зруйнованого 26 квітня 1986 року вибухом четвертого енергоблоку ЧАЕС на безпечну систему було завершено вже через півроку, в листопаді 1986 року, коли в неймовірно важких радіаційних умовах над зруйнованим реактором звели нову споруду, так званий саркофаг. Тим самим аварія була локалізована в тому розумінні, що забруднення навколишнього природного середовища припинилося. Сукупність саркофагу і мертвого тіла (зруйнованого реактора) назвали об’єктом “Укриття”. Доки саркофаг накриватиме зруйнований реактор, доти радіонукліди звідти не потраплять ні в атмосферу, ні в Прип’ять, ні в Дніпро, ні в Чорне море (далі — всюди). Саркофаг уже простояв майже 25 років і свою захисну функцію виконує. Певної відповіді на питання “скільки він простоїть ще?” не знає ніхто. Відомо тільки те, що у випадку його руйнування (від старості, внаслідок стихійного лиха чи зловмисного втручання) тисячі тонн радіоактивних матеріалів, забруднених радіонуклідами стронцію, цезію, плутонію і америцію, знову стануть доступними для розповсюдження практично по всьому світу. Що робити? Кардинальне рішення полягає в тому, що поки стоїть саркофаг, треба вилучити з середини саркофагу найнебезпечніші радіоактивні матеріали, так звані паливовмісні матеріали, помістити їх у контейнери і вивезти спочатку для довготривалого зберігання на комплекс “Вектор”, а потім — у геологічне сховище, без якого в атомної енергетики України немає майбутнього. Власне, цю стратегію розробив у рамках Плану Забезпечення Заходів щодо об’єкта “Укриття”, схваленого Великою Сімкою, міжнародний консорціум ТЕХНОЦЕНТР, лідером якого був ДСП “Техноцентр” МНС України. До складу консорціуму входили американські, німецькі, швейцарські, російські та українські фірми, підприємства й інститути. Стратегія була схвалена 2001 року і… забута. Така ж доля спіткала проект технології вилучення паливовмісних матеріалів, переданий консорціумом на ЧАЕС у 2001—2002 роках. Розробка демонстраційної технології вилучення паливовмісних матеріалів повинна була розпочатись 2003 року. Знову консорціум ТЕХНОЦЕНТР виграв тендер на проведення таких робіт, але Європейський Банк Реконструкції і Розвитку відмовився фінансувати ці роботи, хоча відповідні кошти були передбачені в міжнародному фонді Укриття. Замість цього всі зусилля і кошти фонду Укриття були спрямовані на будівництво ще одного саркофагу, так званого Нового Безпечного Конфайнменту.
…Державне спеціалізоване підприємство “Техноцентр” проіснувало 15 років, поки не було практично ліквідоване шляхом чергової реорганізації підприємств, підпорядкованих Міністерству надзвичайних ситуацій у зоні відчуження. Це було високотехнологічне підприємство, де працювало близько 200 висококваліфікованих фахівців у галузі поводження із радіоактивними відходами, зокрема доктори й кандидати наук. Кажу “було”, бо наразі керівництво зоною відчуження абсолютно не зацікавлене в професійних кадрах, у науково-практичних розробках, у прискоренні зняття ЧАЕС із експлуатації, у прискоренні перетворення об’єкта “Укриття” на екологічно безпечну систему, в застосуванні новітніх технологій для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Ось кілька прикладів, які підтверджують висловлені мною “звинувачування”.
Професійні кадри (науковці, розробники радіаційних технологій, інженери-проектувальники, радіоекологи, радіохіміки, спеціалісти з ліквідації радіаційних аварій) не вписуються в концепцію чиновників-управлінців, бо впродовж останніх 15 років живуть під психологічним тиском — як “дармоїди”, які для виправдання свого існування повинні постійно шукати підтримки на стороні. Крім “Техноцентру” ліквідоване ще одне науково-технічне підприємство — Чорнобильський радіоекологічний центр, основна діяльність якого орієнтована на моніторинг радіоекологічного стану земель, лісів і водойм зони відчуження. На черзі — науково-технічний центр, розташований у м. Жовті Води, який проводив вишукувальні роботи й розробив проекти щодо практично всіх радіаційно-небезпечних об’єктів, розташованих у зоні відчуження. Державному агентству з управління зоною відчуження вже доручено підготувати висновки щодо доцільності існування цього науково-технічного центру.
— Перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв на засіданні Спільного комітету “Україна—ЄБРР” повідомив, що нині підтверджено участь близько 30 країн і міжнародних організацій у конференції збору додаткових коштів до Чорнобильського фонду “Укриття” з метою завершення міжнародних проектів на ЧАЕС (відбудеться 19 квітня в Києві). Після 1993 року Ви, Володимире Васильовичу, працювали на посаді генерального директора Міжгалузевого науково-технічного центру “Укриття” НАН України (м. Чорнобиль). Якими бачите шляхи до успішного вирішення цієї проблеми? Яка вартість нового проекту? Хто його автори? Який строк дії цього укриття?
— Про перетворення об’єкта “Укриття” на екологічно безпечну систему почали говорити ще 20 років тому. Розмови точаться й досі, але у вузькому колі політиків і банкірів: де взяти ще пару мільярдів доларів чи євро, щоб збудувати над існуючим саркофагом ще один саркофаг. А потім, можливо, ще один… І знову, професійне середовище науковців і інженерів тільки спостерігає за потугами чиновників. Цей проект може стати довгобудом для книги рекордів Гіннеса.
Зняття ЧАЕС із експлуатації, одним з елементів якого має бути вилучення всіх радіоактивних відходів з об’єкта “Укриття”, взагалі останнім часом не має науково-технічного супроводу в тому розумінні, що всі рішення ухвалюються виключно вузьким колом людей без експертної оцінки фахівців. Починаючи з необґрунтованої і передчасної зупинки експлуатації ЧАЕС 2000 року. Спочатку треба було збудувати і прийняти в експлуатацію сховище відпрацьованого ядерного палива, а потім зупиняти реактори. Наразі ж Чорнобильська станція, не виробляючи жодного кіловата електроенергії, тим не менше експлуатується згідно з нормативами й повинна мати на кожний реактор щонайменше 1000 працівників. За час, що минув після зупинки третього реактора ЧАЕС, держава витратила на “експлуатацію” ЧАЕС в цінах 2011 року понад 5 мільярдів гривень!
Повністю читайте в друкованій і pdf-версії газети.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment