
Любов ГОЛОТА
…Учениця третього класу забула вдома зошит із математики, що було викрито на третьому уроці. Очевидно, це трапилося не вперше, бо моя добра вчителька веліла, як тільки почнеться велика перерва, бігти додому і доставити зошит із домашнім завданням до школи.
Продзвенів дзвінок і я побігла. Двома коліями текли струмки чорної води, вирізаючись з-під окрайців розмерзлого чорнозему, щоб просто серед шляху розлитися в озерце, калабаню чи калюжу, шириною на цілу дорогу. Правда, не дуже глибоку — якраз до країв моїх гумаків.
Повертаючись, я щосили притискала до грудей зошит, щоб на нього з-під ніг бризкало не дуже: сонце світило по-теплому, тож дорога назустріч попливла густіша. Як не старалася, а за перерву не вправилася — урок розпочався, за дверима класу щось відбувалося: стояла тиша, тихіша за ту, що на контрольній. Я боязко смикнула за ручку і побачила… вчителька плакала! А клас стояв і слухав радіо, бо промовляли всі радіостанції, і головний радіоголос країни говорив ЩОСЬ ТАКЕ! Вчителька кивнула, я метнулася до парти, мій сусід прошепотів:
— Ех ти, бігаєш десь, а Гагарін у космос полетів!
Слово “космос” у тодішній дитячій уяві пов’язувалося з миготливими світлячками супутників у нічному небі, з Лайкою, Білкою чи Стрілкою — чотириногими літунами, із головастими чоловічками з антенними ріжками, зображеними в книжках про подорожі до далеких планет…
27-річний Юрій Гагарін не просто облетів на зорельоті — кораблі “Восток” земну кулю, щоб розповідати про те, якою вона видалася йому беззахисною й красивою: хочете чи ні, але п’ятдесят років тому він примусив кожного землянина злетіти в небо! Я пам’ятаю це відчуття й тепер — 12 квітня 1961 року я навчилася дивитися в небо інакше. Все стало інакшим, і переповісти ознаки, сформулювати визначення тої інакшості я можу тільки тепер. З чого почати? З “космічної літератури” — адже Рей Бредбері, Іван Єфремов, Олесь Бердник, Станіслав Лем, Айзек Азімов і т. д. назавжди оселилися в моїй бібліотеці. З постійного інтересу (притаманного чи не всім моїм ровесникам) до того, що відбувається в космонавтиці — імена космонавтів ми пам’ятали до третього десятка включно… З юначого бажання побачити справжнього космонавта, із зоряної тематики смішних романтичних мрій, з українською проспіваного серед зірок “дивлюсь я на небо”, нашим Павлом Поповичем, з таємничих нічних вибухів на дніпропетровському “Південмаші”, з імен найголовніших, і теж наших! — головного конструктора Сергія Корольова, “повелителів вогню” Валентина Глушка і Михайла Янгеля, з пізніших прочитань дивовижних біографій Юрія Кондратюка (Шаргея) і роздумів про загадковість ноосфери, відкритої генієм Вернадського… Так, навіть космос, який треба було підкорити, не уник ідеологій — ми постійно пам’ятали, що триває змагання радянської космонавтики та американської астронавтики, але одного дня це все зникло — разом із смертями зоряних пілотів, тих й інших. Отже, не підкорювати, а вивчати… Вогонь, смерть, сльози і все ж — нові польоти в глибини світового простору. Як це не парадоксально, але саме космічні дороги невловно впливали на наше думання, наше світовідчуття, нашу особисту свободу. Космічні закони для багатьох із нас ставали стежкою до розуміння, що і комуністичний, і капіталістичний світ обмежені в своєму існуванні, що існує світобудова, за якою — Космос Господній, який таїть у собі Істину. І саме в ній — іскра самопізнання, саморозуміння, самореалізації, врешті решт…
Космос не має кордонів — і в земному розумінні, й астрономічному — за нашою зоряною Галактикою є ще безліч Галактик, і вочевидь, науковці за ці п’ятдесят літ дізналися про них більше, ніж за всі часи від Дж. Бруно. Космос увиразнився для нас, землян, не лише мріями про подорожі на Марс, Місяць, а й здійсненими дослідженнями на астрономічних станціях, космос увійшов у наше життя супутниковими антенами, зв’язком, врешті тисячами дивовижних знімків ближніх планет, які можна розглядати багато разів, відчуваючи в собі вічний потяг до пошуку Трансцендентного, бо “Пошук Трансцендентного виходить за межі вузького соціального маленького світу, навіть якщо цей світ комфортний і облаштований, розширення свідомості й активної діяльності до розмірів Всесвіту закладені в людській психіці” (О. Карпець, “Свобода” № 14).
Кілька років тому мені пощастило провести вечір у товаристві Павла Романовича Поповича (мабуть, я таки наполегливо мріяла про це в дитинстві). Це було за півтора роки до його смерті, але слова “смерть” не було в його дивовижно жвавій, дотепній мові, в десятках пісень, які він співав, у спогадах про фронтове дитинство, в розповідях про свій політ, в яскравому українстві… Він був не просто мічений космосом. У ньому пульсувало інше знання про Всесвіт, про світобудову і людину в ній. Він був космогонічним!
П’ятдесят років тому ми жили в іншій країні. І це правда. Але супутник-корабель, що змінив наші уявлення про Всесвіт, ніс у собі значну частину української мрії, ідеї, крові — Кибальчич, Ціолковський, Кондратюк, Корольов, Попович, Береговий, Каденюк, Скрипка… Космонавтів українського походження, які літали в радянських і російських екіпажах, сьогодні більше сорока. А серед американських астронавтів їх п’ятеро, між них дві жінки — Бондар Роберта Лінн та Стефанишин-Пайпер Хайді-Марія, яка брала на космічну орбіту український прапор. Тож, без натяжок, ми таки можемо назвати Україну космічною країною: ми належимо до тих, кому дозволено переступити земні межі. Та це окрема тема.
А сьогодні мені йдеться про інше. Про те, що ось уже п’ятдесят літ я завмираю біля приймача чи телевізора, почувши, що космічний корабель здолав земне тяжіння і вийшов на космічну орбіту. І щоб там не було, чекаю, аби не пропустити вістки про благополучне його повернення. І щоразу в моєму серці лунко озивається серце отієї десятирічної дівчинки в заболочених гумаках, якій відкрилося інше небо: Космос — не десь. Він у тобі.