Василеві Лопаті вже 70 років
Дмитро СТЕПОВИК,
доктор мистецтвознавства,
професор, академік АН Вищої школи України, м. Київ
Так, йому вже 70. Мешканцеві далекого Сан-Франциско, але вічному українцеві за всіма параметрами життя. Я не раз бував у Сан-Франциско, там при Тихому океані можна добре жити, правда, заважають трохи землетруси, але вони бувають не часто. Василь із дружиною Регіною, донькою Олею там і давно (з 1994 року) і начебто недавно. Щороку буває в Києві, і його друзям-мистцям важко повірити, що він так давно — 17 років — уже не киянин. Справді, фізично, може, і не киянин, але таки справжній українець. Не діаспорний, свій, нашинський. Чому? Тому що має любов. І матиме її далеко вперед за свої нинішні 70. Що він там живе Україною і з Україною, можу назвати лише два факти. Живучи там, дістав тут народного художника України та лауреата Шевченківської премії. Не один запитає і “Як то так могло статися?” А сталося! І сталося у цього уродженця Чернігівської землі за ці 17 “позаукраїнських” років ще багато чого такого, що може здивувати не одного.
Наприклад, чудові серії вишуканих графічних робіт, зроблених там, а презентованих на виставках тут. Як-от, глибоко духовні, філософічно насичені й ретельно пророблені в кожнім штриху ілюстрації до Гоголевих “Мертвих душ”. Вічна для Лопати Шевченківська тема. Повні містичної фантазії з несподіваними переходами в ліричну поезію малярські роботи, якими здивував не одного, бо всі знали Лопату-графіка, а тут раптом малярство, та ще й яке! Його творча продуктивність дивувала завжди, але в період між 60-ма й 70-ма роками вона феноменальна! Василь за вдачею імпульсивний, гарячий, і не один психолог міг би запитати, як такий до краю жвавий, моторний чоловік може днями, тижнями, місяцями терпляче висиджувати за вирисовуванням кожної найменшої лінії своїх бездоганних рисунків? Великі творчі натури завжди загадкові, не вписуються в загальноприйняті стандарти життя.
Його життя в Америці теж дивує й навіть декого непокоїть. Не знають, що це своєрідне несення хреста, бо Америка багата, але не для всіх. І поїхав туди Лопата не для курортування, а за сімейними обставинами, та ще й за станом здоров’я. І слава Богу, що лагідний, теплий і в міру вологий приокеанський клімат благотворно впливає на нього і дає силу робити ту істинно Сізіфову мистецьку й письменницьку — так, і письменницьку! — працю, якою він там постійно, день за днем займається. Звідтам Лопата славить Україну, працює для неї, ширить про неї правду й добро, — всупереч тим, хто там ширить про неї брехню й компромат, — а таких не бракує ніде.
Я певен, що в Києві чи будь-де в Україні Василь Лопата не зробив би більше і якісніше для розвою сучасного українського мистецтва, ніж в Америці. Там мало що його відволікає від улюбленої і натхненної справи, і він знає своє призначення і своє покликання. Якби навіть відтепер він не зробив би нічого особливого, то все одно він уже ввійшов у когорту класиків українського мистецтва, його графіка і малярство гарні на вигляд, усі його персонажі й герої вродливі, потужні, монументальні — таких людей створював у Раю Бог, таких Він хотів бачити на землі, якби їх не зіпсував зовні і в середині гріх. Вони ладні й статечні тому, що в їхніх серцях живуть Божі гени, які ми звемо духом, душею. Це відчуває Лопата, лиш приступаючи до твору, — і в нього це виходить, бо робить з вірою і любов’ю, не шкодуючи ні себе, ні свого часу.
Маю у своїй хатній книгозбірні декілька книжок, написаних і видрукуваних Василем Лопатою: “Надії та розчарування, або метаморфози гривні”, “Десь на дні мого серця”, “Дорогу Свою покажи мені, Господи”… Ось у видавництві лежить рукопис, який от-от має вийти як ще одна мемуарна книга. Працюючи над монографією про Василя Лопату (на жаль, ще не надрукованою), я не тільки вглядався, аналізуючи, в його рисунки, гравюри, акварелі картини, а й читав-перечитував написані ним книжки. Як розумно, талановито написані! Не філолог і не письменник за фахом, а яка мова, яке відчуття стилю писання! Як майстерно, часом із неповторним гумором, побудовані його діалоги! І яка любов до давно загиблого батька та недавно упокоєної у віці понад 90 років матері!
Хай мене звинуватять читачі цієї ювілейної, скажімо, статті в надмірному захопленні словом та образом у доробку Василя Лопати, але це реальність, не віртуальність, не вибудування собі в уяві якогось супермена в мистецтві. Василь Лопата справді феноменальна особистість нашого часу. І кожна неупереджена людина, навіть не знаючи його особисто, але пройшовшись по першій-ліпшій виставці його творів, або проглянувши книжки з його ілюстраціями, скаже й напише так само, а може, й краще.
Україна нині в тривозі. Наша свобода і незалежність знову загрожені, знову у випробуванні. І за такої пори ми повинні особливо лагідно, шанобливо ставитися до наших талантів, до всіх творчих людей. Бо це вони є гарантами нашої стабільності, а не жодні інші гаранти. Василь Лопата тихо, скромно, непомітно показав нам, тут сущим, що, де б ти фізично не був, Україна залишається твоєю Мамою: плекай, бережи її, твори їй славу!
