“Віра Річ двадцять років працювала над перекладом “Заповіту” Шевченка, допоки не підібрала в англійській мові необхідні слова, які точно передали дух твору”. Завдяки цій розповіді Дмитра Дроздовського я збагнув, що Віра Річ була справді унікальною людиною. Елізабет Джоан Річ так полюбила Україну, що взяла собі наше ім’я — Віра й протягом усього життя жила з Україною в серці. Раніше хіба що росіянка Марія Вілінська (Марко Вовчок) демонструвала в чомусь схожу позицію.
Євген БУКЕТ
Фото автора
Про Віру Річ та її діяльність “Слово Просвіти” писало чимало. Вона — всесвітньо відома перекладачка української літератури англійською мовою, секретар Англо-Українського Товариства в Лондоні. Протягом усього життя, починаючи з 1961 року, В. Річ перекладала твори Т. Шевченка (“Кобзар” перекладено повністю), І. Франка, Лесі Українки, М. Зерова, П. Филиповича, П. Тичини, В. Стуса, В. Симоненка, Л. Костенко та інших видатних українських письменників. Авторка сотні статей про українську літературу в англомовних журналах.
1997 року Національна спілка письменників України нагородила Віру Річ найвищою перекладацькою нагородою — премією імені Івана Франка. Премію було вручено за вагомий внесок у популяризацію української літератури й культури в англомовному світі. Восени 2005 року В. Річ удостоїли почесного звання члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка. 2006 року її було нагороджено Орденом княгині Ольги.
До самої смерті 20 грудня 2009 року Віра Річ працювала над перекладами. Вона заповіла, щоб її прах знайшов спочинок в Україні поряд із Чернечою горою, де покоїться Тарас Шевченко, якому вона віддала все життя. Про бажання перекладачки бути похованою в Каневі знали також її близькі британські й українські колеги. Останню волю видатної перекладачки згодився виконати літературний критик, заступник головного редактора журналу “Всесвіт”, співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Дмитро Дроздовський. “Вважаю великим дивом, що таки волю Віри Річ вдалося виконати, попри всі “технічні” складнощі, — розповідає він. — Я вдячний Любові Голоті за її неймовірно важливу підтримку. Вдячний Ігорю Ліховому, допомога якого стала надзвичайно корисною. Без нього це “перепоховання” стало б неможливим. Вдячний і Миколі Жулинському та Інституту літератури ім. Т. Шевченка, без підтримки яких багато чого не вдалося б утілити. Вдячний рівненській “Просвіті”. В такі хвилини Україна має об’єднуватися. І, як не дивно, (на щастя!) завдяки Вірі Річ таке об’єднання відбулося. Хоча б на один день.
Віра Річ знайшла спочинок біля Шевченка. До свого 75-річчя, до Великодня вона змогла зустрітися з Тарасом у тому вимірі, в якому говорять не мовою… Віра Річ стала об’єднавчим духом для України, яка не може знайти себе в часі”.
15 квітня в Каневі, на “козацькому” цвинтарі зібралися друзі й колеги Віри Річ із трьох країн. Це гості з Великобританії Алан Флауерс — доктор фізики, депутат молодіжного Європарламенту, Гіларі Ширс — редактор журналу “Manifold” (“Розмаїтості”), успадкованого від В. Річ, та кузина перекладачки Джейн Тейлор. Білорусь, велику увагу якій також приділяла Віра Річ, представляв культуролог і письменник Язеп Янушкевич. Серед гостей і мешканців Канева були також надзвичайний і повноважний посол України, екс-міністр культури і туризму України Ігор Ліховий, директор Шевченківського заповідника Василь Коломієць, дослідниця перекладацької творчості В. Річ Ганна Косів, голова Рівненської “Просвіти”, яка допомагала виготовити пам’ятник із вмонтованою у нього урною з прахом, Світлана Ніколіна. Жалобний захід вів Дмитро Дроздовський.
Було виголошено багато теплих слів про покійну. Лунали вірші й переклади Віри Річ. Мабуть, кожного схвилювали рядки Шевченкового “Заповіту” англійською, який зачитала Гіларі Ширс:
“Then in that great family
A family new and free,
Do not forget, with good intent
Speak quietly of me”.
Ось що говорили ті, хто знав Віру Річ.
Ігор Ліховий: “Я познайомився з Вірою Річ ще влітку 1993 року на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові — місті, яке вона надзвичайно любила, мала там багато друзів. Від канівців нас було троє, адже й пані Віру я теж уже вважаю канівчанкою, бо сьогодні, як і заповіла, вона з’єдналася тут з українською землею. Ще був Олекса Чуприна, який виконував свої пісні й думи біля пам’ятника, передавав свою любов до Шевченка і вітання від Канева, я представляв Національний музей, а Віра Річ читала свої поезії. Вона вже на той час була відомою в Україні перекладачкою із слов’янських мов. Вона перекладала не тільки Тараса Шевченка, а й інших класиків: Лесю Українку, Івана Франка, сучасних поетів, поетів золотого відродження початку ХХ століття. Вона багато зробила для білоруської поезії. Востаннє бачився з нею лише два роки тому в Мінську. Віра Річ приїздила на ювілей видатного білоруського драматурга, була у вишитій сорочці з Орденом княгині Ольги. Ця жінка показувала нам приклад, як потрібно любити свою батьківщину, як потрібно любити своїх геніїв. Віра Річ була і залишається нашою колегою.
Вона взяла собі слов’янське ім’я, ходила до греко-католицької церкви і робила все для того, щоб англомовний світ знав про слов’янські літератури. Коли я дізнався, що вона заповіла знайти свій останній спокій тут, в українській землі, неподалік Шевченкової могили, я ще раз відчув велич Шевченкового генія. Наскільки він уміє об’єднувати людей”.
Алан Флауерс: “Я вперше зустрів Віру Річ 1992 року. Вона вже тоді була дуже відомою у Великобританії як журналіст. Я знав її завдяки публікаціям у всесвітньо відомому журналі “Nature”. Протягом 20 років вона сповіщала “туманний альбіон” про успіхи в радянській науці. Але вона писала не тільки про науку, а й про науковців. Віра Річ була поборником людських прав і свобод. Тому вона розповідала світу і про багато проблем, з якими жили радянські науковці. Вона була першою, хто сповістив західний світ про трагедію в Чорнобилі. Віра Річ працювала на тонкій межі двох культур — української й білоруської, налагоджувала їхні зв’язки з британською культурою. Шукаючи підтримки західних науковців, Віра Річ звернулася до мене словами Шевченка і вони змінили мій світогляд. Вона — великий вчитель, який допоміг мені, і саме тому я тут сьогодні. Цього дня бажання Віри Річ здійснилося — вона знайшла свій спочинок на канівській землі”.
Язеп Янушкевич: “Легенди народжуються ще за життя. Віра Річ якось розповіла мені, чому не вийшла заміж — бо була закохана в білоруса після війни, який чомусь повірив після смерті Сталіна, що все буде добре, і повернувся в Радянський Союз, у мій рідний Раков. Я ще пам’ятаю який це був незвичайний чоловік — знав кілька мов, викладав історію. А це було небезпечно, адже тоді в Білорусі ми мали те саме, що маємо сьогодні. Віра Річ дуже пишалася тим, що привезла з Києва Орден княгині Ольги. І хоча зі слів українських колег можна зробити висновок, що Віру Річ недостатньо шанували в Україні, мені, як білорусу, гірко, що Білорусь навіть цього не могла їй дати. Вона працювала 24 години на добу. Бувало, під час наших зустрічей, я опівночі йшов спати — вона ще працювала, прокидався вранці — вона вже працювала над своїми перекладами. Те, як вона розпоряджалася своїм життям — нам за приклад. Ви пізніше тільки осягнете, кого приймаєте у свою землю. Сьогодні нам усім важко уявити скільки тисяч, мільйонів людей по всій Землі читають Шевченка англійською. І це все дякуючи їй”.
Оксана Приходько, доцент Київського міжнародного університету, член рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка: “Моє знайомство з Вірою Річ відбулося в липні 2009 року, в Лондоні, під час однієї з поїздок на конференцію. Тоді збагнула, що невпинний рух і творча праця були її стихією. Сповнена життєвих сил і енергії, хоча й немолода вже жінка, вона неодмінно хотіла, щоб я побачила в Лондоні якнайбільше. Під час наших піших екскурсій містом невтомна пані Віра у прямому сенсі змушувала бігти за собою так, що я ледь встигала. А скільки цікавих розмов про Шевченка! Запальних суперечок про Шекспіра!
Звістка про смерть В. Річ за кілька місяців потому приголомшила. Не вірилося, що Віри немає.
Я була причетна до виготовлення пам’ятника видатній перекладачці української літератури. Люди, що працювали над оформленням пам’ятника, були вкрай зворушені високою місією, яку на них покладено. Символічно, що монумент зроблено у формі книжки, з якої усміхається обличчя молодої Віри у вишиванці й етнічному українському намисті. По обидва боки портрета уривок із “Мені однаково…” Шевченка в оригіналі та англійському перекладі В. Річ. Хочу щиро подякувати тим, хто безпосередньо були причетні до оформлення монумента: Володимиру та Сергію Поліщукам, Тетяні Раданевич, а особливо художниці Оксані Новак, мистецька робота якої увіковічнила на камені обличчя живої, усміхненої, близької нам Віри Річ”.
Дмитро Дроздовський: “Віра Річ — це маленький гігант. “Маленький” у вимірі фізичному. Гігант — у вимірі духовному. Ця людина, перекладаючи українську літературу в діапазоні від Шевченка до Стуса, витворила самобутню “англійську Україну”, зрештою, європейську Україну. На жаль, ці колосальні зусилля, як на мене, й до цього часу не були належно оцінені. Віра Річ здобула дві відзнаки від України — премію імені І. Франка та Орден княгині Ольги. Проте ці нагороди прийшли занадто пізно. А зрештою, “митцю не треба нагород”. Тільки ось у чому питання: чи був “народ” у цього майстра? І тут виникає найприкріша відповідь: Віра Річ була заблокована протягом усього життя. Бо заблокованою була сама Україна, і, що найтрагічніше, навіть за Незалежності… В. Річ не мала можливості донести українське слово в дуже точному, адекватному англійському перекладі до світового читача. З боку України вона не мала жодної підтримки. Та не можна сказати, щоб Віра Річ хоча б колись почувалася пригнічено, розпачливо. Вона працювала всупереч часові, всупереч історії. Вона жила своєю Україною, в якій був Т. Шевченко.
Переклади Віри Річ вражають точністю та художньо-метафоричною майстерністю. Вона знайшла свій “золотий перетин” форми та змісту в перекладі. Сьогодні у світі перекладачів Шевченка рівних В. Річ немає. Взагалі класичну літературу новітні тлумачі перекладають верлібром. А для В. Річ ця техніка була чужою. Крім того, сама пані Віра володіла дивовижним поетичним обдаруванням. Зрештою, лише невеличка кількість людей розуміла те, яку величезну вагу мала діяльність Віри Річ.
Життя Віри Річ оповито екзистенційною самотністю. Вона йшла всупереч натовпу. Пригадую наше останнє прощання в липні 2009 року в Лондоні. В аеропорту вона пішла в протилежному напрямку, всупереч плину людей. Кожен думав тільки про те, аби не спізнитися на літак. І нікому не було діла до того, що хтось іде всупереч правилам, усупереч звичній логіці. Аеропорт — це мікромодель нашого теперішнього світу: ми живемо і нам байдуже, як живуть інші. Живемо тільки для себе, від’єднані від культури і роз’єднані з собою.
Ця маленька жінка з очима кольору волошок випадала із загального контексту. Вона видавалася анахронізмом, чимось раритетним і дивовижним. Натовп ішов уперед — до виходу на посадку, думаючи тільки про те, щоб не спізнитися. Віра — вона була сама в собі, далеко від метушливого галасу. Вона не думала про хвилини спізнення. Вона думала про Час.
Віра Річ усе життя існувала в думці. Ця людина працювала, попри хворобу, попри біль і самотність, 24 години на добу. І це не метафора. Робота над перекладами стала справжнім психологічним рятунком. Коли думка спинялася над незнайомим словом із художнього космосу Шевченка, вона бралася за твори Франка. До речі, її перший опублікований переклад — “Пролог” до поеми “Мойсей”. В. Річ не знала такого поняття, як утома. Так, вона була самотня, і самотність давала їй можливість осягати буття в непідробності, залишаючи все штучне поза тим. Тому вона й не сприймала культури постмодерну, вважаючи її штучною. Не любила снобізму деяких англійських модерністів, як В. Вулф. Але шанувала Толкіна. Взагалі найбільше у світі шанувала науку й науковців, вірячи, що насправді розум може змінити світ на краще. Але цей розум аж ніяк не має бути позитивістським.
В. Річ померла перекладаючи.
Переклади В. Річ — не лише репрезентація української ментальності для англомовного читача, а й спроба національного, українського самопізнання. В. Річ потрібна насамперед Україні. Колись переклади В. Річ стануть природною складовою в курсах країнознавства середньої школи. А поки що вкотре переживаємо приклад національного забуття.
На пам’ятнику В. Річ викарбувано рядки з Шевченка:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Це слова-пересторога. Але сьогодні, на відкритті пам’ятника, в Каневі — дивовижна погода: то вітер, то сонце. Все, як у житті. Але сонце таки перемогло. Весна прийшла в Україну. Весна Віри Річ”.
