12 квітня 2011 року в Києво-Могилянській академії за ініціативи Могилянського музею було презентовано нову книжку дійсного члена УІТ та Наукового товариства ім. Шевченка, члена-кореспондента Української вільної Академії наук (США), старшого наукового співробітника Інституту української археографії та джерелознавства Ігоря ГИРИЧА “Історичні причини наших поразок і перемог” (Піраміда, 2011). У цій невеликій за обсягом книзі в дуже популярній формі показано ті вузлові моменти української історії, що сформували українців і їхню ментальність та етнопсихологію, визначають долю України в її теперішньому стані. Про своє бачення концептуальних проблем історії України, поразок і перемог українців Ігор Гирич розповів, спілкуючись із Ганною ТРЕГУБ.
— Пане Ігоре, як у Вас виник задум написати нову книжку? Говорять, що до її ідеї був причетний професор Ярослав Дашкевич. Що з його ідей вдалося втілити Вам?
— Це було замовлення львівських інтелектуалів, які об’єдналися в Зарваницьку ініціативу, яка об’єднала політиків, науковців, істориків, політологів. Спочатку мені замовили написати цю книжку, а лише потім я дізнався, що, виявляється, спочатку з такою пропозицією зверталися до Ярослава Дашкевича. Очевидно, що він написав би інакше, мабуть, навіть краще. Ця людина мала величезний життєвий досвід та знання. В останні роки він багато займався концептуальними проблемами української історії. З 1989 по 2010 рік він написав близько 300 статей з цієї теми. Нещодавно їх видало видавництво “Темпора” — це такий грубий том на 800 сторінок. Тобто сказати йому було що…
На жаль, сталося так, що писати довелося мені. Писати я почав у серпні 2010 року, а на початку нового року книга вже побачила світ у Львівському видавництві “Піраміда”. Книжка створювалася з метою донести до широкого загалу читачів основні проблеми української історії візіонерського характеру. Важливо було показати причини поразок і перемог українців у минулому. Ця назва, чесно кажучи, була робоча, а ще була інша, остаточна. Але саме ця, робоча назва, сподобалася мені найбільше.
— Поразки і перемоги українського народу сприймалися в різний час по-різному. Що з них, на Ваш погляд, найбільше впливало на сучасну долю українства?
— Насамперед треба говорити про неоднозначність географічного становища. Якби Україна мала такі географічні кордони, які б дозволили українцям не боятися зовнішніх військових навал, то й етнопсихологія була б трохи іншою. Українці здебільшого живуть у відкритому просторі, на межі між різними цивілізаціями і культурами. Саме тут зіткнулися між собою аграрна й номадична культури. Довгі століття боротьба з кочівниками забирала в місцевого населення багато сил і часу, яку б вони могли витратити на розбудову власного світу, культури, добробуту.
Ще є проблема закарбованого у підсвідомості бажання вижити у будь-який спосіб, навіть коли це призводить до неволі й знищення культури. Виживання закінчиться для українців тоді, коли Україна припинить займатися тільки продажем, а почне займатися виробництвом.
— Велику увагу у Вашій новій роботі приділено висвітленню історичних міфів, які побутують у суспільній свідомості українців. Які основні з них можна виокремити?
— Коли я писав нову книжку, моїм головним завданням було показати, що існують різні типи міфів — ті, що будують націю, і ті, що її руйнують. До руйнівних належить міф про Київську Русь як колиску трьох братніх народів, про існування “единого русского народа” в ХІ столітті, в князівські часи. Міф — це штучний конструкт, який формує історичне уявлення реальної людини. І від того, як вона ці уявлення засвоює, залежить її оцінка тих чи інших речей навколо неї, тих чи інших політиків, певних напрямів діяльності. Дуже важливо, аби людина усвідомлювала, що її уявлення певним чином впливають і на ситуацію в державі, зокрема в Україні, і на стан політики.
Кожна нація має свої міфи. На відміну від росіян і поляків українці не усвідомлюють і не знають своїх національних міфів, тому що за тривалий час відсутності державності суто українські міфи не могли просочитися до суспільної свідомості. Можна казати про те, що тільки з 90-х років ХХ століття починається індоктринація масової свідомості, яка відбувається завдяки українській школі та ЗМІ. До цього часу український національний міф був заборонений. Йому завжди навішувався ярличок “буржуазного націоналізму”.
Існує ще боротьба історичних пам’ятей і зіткнення ідей. Коли росіяни виграли Полтавську битву, вони, засновуючи Малоросійську губернію, перенесли столицю саме до Полтави, міста-символу перемоги російської зброї. І в Полтаві було зведено величезний пам’ятник російському орлу — емблемі російської перемоги. Коли у Києві 1888 року зводили пам’ятник Богдану Хмельницькому, це був пам’ятник не людині, а події Возз’єднання українців і росіян. Тому навіть той напрям, куди вказує гетьманська булава, не випадковий. Там навіть напис був: “Волим под царя восточного православного единой неделимой России”. Українці також не лишалися осторонь цього процесу. Пам’ятник Іванові Котляревському, встановлений 1903 року в Полтаві, — це українська відповідь російській символічній експансії на українських теренах. Саме тому з’явився пам’ятник людині, з якою пов’язаний початок творення сучасної української літературної мови.
— Нині також часто доводиться чути про згадану Вами війну пам’ятників. І протягом тривалого часу їхній сценарій практично не змінюється…
— Руйнування пам’ятників і постійна зміна героїв — це сюжети, що походять із давнини. Це процеси, що відбуваються не тільки в Україні, а й у світі. Коли угорці ставили монумент тисячоліттю угорської нації, то це було символічне утвердження їхнього національного міфу. Така сама боротьба відбувається сьогодні. Досі немає пам’ятника Петлюрі, Мазепі. Отже, хтось зацікавлений у тому, щоб їх не було. Це свідчення того, що історія не закінчується тільки монументом, написаним трактатом чи документом. Історія живе в нас. Саме від нас сьогодні залежить, як сучасний історик ставитиметься до цих подій завтра. До цього часу світ дивиться на Україну крізь призму російської правди, бо більшість російських істориків працювали в провідних світових університетах у 20—30 роки ХХ століття. Схема української історії, яку запропонували вони, для світу зрозуміліша, ніж та, яку свого часу запропонував Михайло Грушевський.
— У своїй книжці Ви стверджуєте, що Україна має певну візію свого подальшого розвитку. Куди ж вона прямує: на схід, захід, чи своїм власним “третім шляхом”?
— В історії буває так, що якщо рух припиняється, то певне утворення зникає як клас чи популяція. Така проблема стоїть нині перед багатьма націями, зокрема й українцями. Одна з причин сьогоднішньої депопуляції полягає у тому, що Україна ще не вписала себе у світовий контекст. Важливо, аби Україна лишалася Україною. Якщо на наші терени прийде американець, і збудує американську країну, то чи буде нам від цього легше? Легше, якщо України не буде, якщо існуватиме інший світ? А він може бути кращим, ніж та реальність, у якій ми живемо… Але чи добре буде нам, коли нас тут не буде?
Насамперед нації потрібно зберегтися, тобто захистити своє біологічне існування і тривання у часі. А далі вже постає питання про шлях. Якщо ми будемо іти на схід, то він нас поглине. Якщо ж будемо рухатися до Європи, то варто говорити про те, що вона також не зацікавлена у сильній Україні. Але європейські інтереси до певної міри співпадають з українськими, і цим треба скористатися. Як на мене, все-таки кращий для нас європейський шлях, але це не значить, що ми маємо там потонути. В’ячеслав Липинський колись казав, що ми не маємо, домовляючись із поляками, потонути у морі польському, а домовляючись з росіянами — у морі російському.
Нам потрібно бути сильними передусім культурно, тоді ми збережемося. А коли будемо сильні культурно, то й економічно відродимося. Це взаємопов’язані речі, бо саме ідеї рухають матерію, а не навпаки. Сьогодні українці слабкі ідейно, і це наша найбільша біда.
— Протягом нашої розмови Ви кілька разів торкнулися теми українських визвольних змагань 1917—1918 років. Чим від тих подій відрізняється боротьба за здобуття незалежності України наприкінці 80-х початку 90-х років ХХ століття?
— Відомо, що імперія існує до того часу, допоки вона може нарощувати себе за рахунок інших територій. Коли цей процес припиняється, вона починає агонізувати й розпадатися. І це стосується не лише СРСР чи Росії, а й усіх великих євразійських імперій. Не даремно серед росіян дуже популярною є євразійська теорія, яка уможливлює протиставлення Росії Європі. Україна постала на руїнах імперії. Те саме відбулося і в 1917—1921 роках. В обох ситуаціях був фактор зовнішнього тиску, що придушував внутрішні процеси. Наприкінці 80-х років ХХ століття, відчуваючи кризу й агонію великого імперського організму, українці вкотре об’єдналися і дали поштовх до встановлення того ладу, в якому ми живемо нині.
На момент кінця 80-х років українці втратили дуже багато з того людського матеріалу, який би сьогодні знадобився. В Україні за радянського часу стався природний відбір навпаки. Сьогоднішні українці — це більшою мірою радянські люди, які не в змозі робити те, що вимагає час. Потрібний етап наросту більшої кількості людей, які не знали, що таке радянська система. Має початися прихід нового покоління, заміна еліт. Саме тоді в країні почнуться зміни. Суспільством керують еліти, які старіють і змінюються. Про це свого часу говорив українець В’ячеслав Липинський, італійці Паретто і Моска.
— Нині відбувається активний процес із переписування української історії в шкільних підручниках. Чи мають сучасні історики займатися боріннями та ламанням списів у цій царині?
— Коли не хочеш годувати чужу армію, мусиш годувати свою. Якщо не хочеш викладати український погляд на свою історію, то будеш читати погляд своїх сусідів на ці події, і дуже швидко перестанеш бути українцем. Інших варіантів не існує. В царині творення підручників з історії проблема полягає у політичній невизначеності української еліти, яка все ще не визначилася, до якого ж берега їй пристати. У Польщі таких проблем немає, тому що є своє, польське бачення історії. Поляки не хочуть іншого погляду на власну історію.
В Україні існує або українська Україна, або Україна російська. Українська держава має поширювати українську візію своєї історії. Коли йдеться про те, що до Бандери та Мазепи треба ставитися в широкому контексті, то цей контекст пересічній людині треба пояснити і показати. Підручники повинні давати молодій людині змогу робити свій вибір. Підручників, написаних з єдино правильних позицій, не існує. Біда українських підручників у тому, що їх пишуть ремісники. А написати цікавий підручник, дати цікаву, позитивну візію історії, яка зацікавить школяра, — це велике мистецтво.
Історія переписувалася і ще не раз переписуватиметься. Це нормальний процес, який відбувається у всіх народів світу.
— Україна у своїх цілісних сучасних географічних межах постала 1954 року. Хтось називає її конструктом, мало не міфом. Проте як нині, коли точиться багато розмов про її фактичну подільність на зони, зберегти її цілісність?
— Хтось каже, що Україн є 2, хтось — що 25… Україна ж може бути й російською. Питання у тому, чи захочуть у російській Україні розуміти Україну українську. Прірва ж між людьми полягає не в мові, а в різниці свідомості й менталітету.
Двох Україн не може бути, тому що одна з них вже Україною не буде. Вона дуже швидко стане Росією. Тоді Юрій Андрухович матиме рацію — треба певні райони відрізати та віддати, аби стало легше. Але чи стане справді легше від таких дій? Так можна всю державу порізати й пороздавати. Так, Україна — це штучний конструкт, такий самий, як усі національні держави Європи модерного часу, які побудовані на базі культурної спільності. Нині у світі не є націєтворчий етап, але що зробиш, що українці його не пройшли разом із іншими? Те саме щодо балканських народів, та африканців, тобто націй із колоніальним минулим.
Історія показала, що допоки українці хоча б щось роблять у різних галузях свого життя, вони продовжують існувати та самозберігатися. Тому шанс завжди є.
