КОЛИ СОНЦЕ КУПАЄТЬСЯ

img_0375Віра КИТАЙГОРОДСЬКА

Від Різдва до Великодня — рукою подати. Тому добрі ґазди, одпровадивши Різдвяні Свята, починали старати все, що знадобиться на Світлу Неділю. Перш за все дбали — про петльоване борошно найвищого ґатунку, яке можна було дістати у Динівцях на Хотинщині, де стояв добротний механічний млин, або ж у складчину привезти з Дунаївців, найнявши перевізника Вікторка, що двічі на день перевозив через Дністер, або ж принести з Неполоківців на плечах. Млинів у буковинських селах було чимало, та всі вони мололи переважно разове. До 1940 року два петльові млини гуділи над Суршею і в мого діда Андрія. Та всі вони по каменю були розтягнені нібито до колгоспу. По дорозі все рознеслося, що куди. Отже, борошно до середопістя має стояти у сундуку для зерна, у мішку, назначеному спеціальною міткою — переважно — червоною вовняною ниткою, освяченою минулого Великодня у кошику. У бурдейчику підростає порося, у кошарі — похитують боками кітні вівці. Порося, начинене домашньою локшиною з чорносливом і чебрецем, покладуть у коритце, в якому підходить тісто на паски і нестимуть після кошика святити, а овець здоять за три дні до Великодня, аби наскладати молока на свіжий будз…
А поки що на сорок святих палають у городах вогні з торішнім хмизом та листям, діти підсипають у жар картоплю та обмурзані попелом і розсипчастою мериканкою бігають довкола вогнища. Дим того перепрілого терня, картоплі й кукурудзиння так солодко лоскоче ніздрі, заходить ув очі і навіть у вуха, що вже самими кінчиками невидимих, лише здогадуваних рецепторів вловлюється запах паски, яка нестримно наближається.
Після великих вогнів на обійстях хлюпоче велика вода. Йде природне, набуте у свідомості з незапам’ятних часів очищення від старого, перетлілого, пересумованого, переплаканого. Перуться рушники і сорочки, скатерки, пішивки і хідники, підсинюються у пупіньковій синьці, крохмаляться у картопляному крохмалі. Занесене до хати прання пахне трохи димом, трохи зеленим вітром і трішечки краплистим дощем, що вперше змиває розтоплену зі сну землю.
До квітної (вербної) неділі все те прання має бути викачане кочавкою, або вигладжене праскою на вуглю і почеплене над образами, над рамками з дідизною, що займає півстіни, над вікнами та дверима. А сорочки вже чекають свого часу зверху у скринях, помінявшись місцями з теплими свитками, байбараками та гачами.
Найбільше роботи у передвеликодній тиждень припадає на Чисті Четвер та Суботу, бо Страстна П’ятниця належить церкві. З досвітку поважні сімї — від того, що ще лиш вчиться ходити і до того, хто вже ледве ходить, ідуть до храму на виніс плащаниці. І хто досі не встиг, ще має час сповідатись. А напередодні, у четвер, миються вікна, двері, сходи, купаються діти, батьки, стариня, викладаються на четвертий ріг подушки у великій хаті, застеляються підзірники, обсмикується все, що ще треба підправити.
Багато ґаздинь у четвер печуть великодні паски (бо у п’ятницю не можна), а ґазди налаштовують діжки до буженини, копченого сала та ковбаси.
І як тільки починає з’являтися перший димок, його вже чути прянощами, які густо обсипають м’ясні великодні страви. Для цього береться чебрець, коляндра, часник, чорний і червоний перець, насіння любистку, перетирається з сіллю і настоюється годину-дві, а вже потім обкачується м’ясо.
А тим часом бабця перевертає п’ять разів полокану кишку на ковбасу, обшкребує її з середини, засипає сіллю, щоб трохи ствердла.
Тут таки готується фарш з двома третинами свинини, однією — телятини чи баранини. Сало нарізається дрібними кубиками. Часник товчеться у австрійській ступці разом з чорним перцем, коляндрою та зернами гірчиці. Коли перепущене на крупну м’ясорубку м’ясо скрашують салом і прянощами, додають жменьку борошна, півсклянки води, троє яєць, дві ложки солі, і добре вимішують, з обох боків готову ковбасу середньої довжини (щоб не черкала вогню та дна) зав’язують шпагатом і настоюють пару годин. Її можна запекти у печі, але краще коптити у діжці, або ж на черені лозниці для сушення слив.
Аби вона довго стояла, коптять, як і сало та буженину, у кілька прийомів. Поки на подвір’ях кипить робота, у церквах ідуть безперервні служби, бо ж Великдень — це свято не лише живота, а торжество житія. По дванадцять разів до акафісту жінки-мироносиці стають на коліна, благають Бога простити людям всі гріхи — великі і малі, свідомі і не свідомі, покаяні і не покаяні. Сльози бринять на їх очах, і Бог, певно ж, бачить їх і чує, бо і його, Христова мати, так само молила про спасіння людства від гріха, народивши і віддавши на жертву за це свого Сина. Співають церковні хори, де поодиноко басують раритетні на цей час діди, дзвонять дзвони, кличучи всіх пам’ятати про основне — людяність і милосердя. І українці у своїй основі ще тримають обітницю перед Богом тримати його у своєму серці. Бо, інакше, не зійде благодатний вогонь.
А тим часом, у великих печах просто неба (Хотинщина, Кельменеччина, Новоселиччина) або ж у просторих літніх кухнях (Кіцманщина, Заставнівщина), або ж і обладнаних під прихожі — кухні — їдальні сінях (Вижниччина — Путильщина) розкладається вогонь під великодню паску. Аби її замісити треба вбрати чисту сорочку, чисту хустину, сказати молитву. Насіяти у корито четвертину його вмісту борошна, дати зігрітися.
На молоці з цукром розчинити у діжечці дріжджі, накрити полотниною.
У зігріте і перетерте з вершковим маслом борошно всипати склянку родзинок, влити дванадцять збитих із цукром жовтків, додати ванілін і корицю, замісити туге тісто. Хай підбуває 2-3 години. Перехрестити ребром долоні, залишивши на ньому знак хреста. Накрити полотняною скатертиною. Поки підбуває розчина, можна готувати крашанки. Червоно-брунатні вийдуть у відварі цибулиння, скумпійові — у відварі цвіту скумпії, голубі у суцвітті волошок та петрового батога, жовті — у цвіті кульбаби. У моєму селі писали і писанки — переважно сорокаклинці, вітряки, безконечники та рибкою. Це були жовтогарячі, зелені та скумпійові фарби на чорному тлі.
Загалом же на Буковині існують сотні писанкових сюжетів, збережених від шумерських і трипільських часів, доповнюваних кожним поколінням новими барвами і символами. Зразки сонцеявлення, плодючості, птахів, риб, оленів, тризубів, хрестів, водяних знаків, нескінченності світу нині можна побачити у безцінних колекціях            М. Фірчука, М. Шкрібляка, Н. Суруджій. За останнє десятиліття у малих і великих школах, позашкільних закладах відновлено гуртки писанкарства, де юні вчаться виводити писачками, вмоченими у віск, родові символи. Старання своїх нащадків, очевидно, бачать і тішаться ними душі померлих пращурів, яких живного четверга відпускають із того світу відвідати родину. Тому в цей день не можна нічого а ні сіяти, а ні чистити в саду-городі.
З четверга починають давати за поману за вмерлих родичів.
Коли вже підбуло тісто до половини вербового тесаного корита, ґаздиня бере свяченої лози, хрестить нею челюсті печі, кладе вербу на дубові дрова і розпалює вогонь. Замішується розчина ще раз (якщо зарідка, підсипається борошно). За годину розкладається тісто у змащені олією ринки (третину форми), і чекає, щоб підійшло. Коли ж у печі світитимуться, підстрибуючи, дрібні, як світлячки, вуглики — піч готова. Коцюбою згортається грань, пересипається у плиту, де варитиметься холодець. За п’ять хвилин можна саджати ринки з тістом до печі. Всадивши, черкають лопатою стелі, аби тісто росло високо. Затулою затикають піч не одразу, аби загніт не дуже взяв, бо не дасть вирости паскам.
Якби хтось колись узявся зробити перелік всього, що має зробити українська жінка лише перед Великодною неділею, поминув би дивовижі і Гіннеса, і Нобеля, філософії Гегеля і Реріха. Це називається — обійняти весь світ — з небом і землею, вогнем і водою, тілом і душею. До Великодня має бути готове все: город і хата, родина, гостина і душа. У моїх земляків усі ці міри істини настільки відлагоджені і відгармонізовані із Всесвітом, що з їх побуту і світогляду можна списувати зразок ідеального суспільства. Бо наші жінки вміють знайти оптимальне місце, порядок і лад кожній речі — одухотвореній і неодухотвореній (хоч останньої, очевидно, у нас немає: все живе і все поважне) все тішиться своїм існуванням і дає жити і проізростати (як у Довженка) іншим.
Окрім безкінечної домашньої роботи ще треба бігти до церкви, увечері, в п’ятницю, познімати з ікон жалібне убранство, поміняти на свіже, вишите квітами або ж дивовижною геометрією (як у Г. Гараса) рушникове царствіє. Сяють новизною хати, церкви, храми, каплиці.
Вичесано городи, сади, квітники, побілено корівники, вівчарники, курники, підведено фарбою підмурки, штахетники, вікна і двері, поглянцовано карпатське каміння і кольорову бруківку, куплено нові ікони і свічки, висаджено викладжені великодні кошики, що чатують на видному місці ще від четверга.
У саду димить коптильня, у печі дозрівають і пахнуть на півсвіту паски, на плиті побулькує холодець, у чавуни закладається великодня бабка з домашньої локшини з сиром, чорносливом то гвоздикою.
Інша бабка — борошняна, на паленому цукрі чатуватиме у печі аж до самого приходу з церкви. Дехто з ґаздів у сприятному закутку викурює самогонку — слив’янку або з виноградного жмиху, аби розговітися не магазинною зі штучного спирту, а домашньою, справжньою.
Та найбільша дивовижа твориться у ці дні в душечках дітей, які стають сумирними і поважними, як дорослі, переймаючи від тата і мами, діда і баби всю животрепетну магію зустрічі Свята Свят. Їм так хочеться ущипнути кавальчик задимленої черешнею ковбаси, скуштувати червоної писанки, облизати з паски білкову, посипану цукровою пудрою помадку, — та зась!
Десь о сьомій годині вечора, у суботу, коли запаморочені стома роботами та легкі й радісні у передчутті чогось незміряно великого, сходяться до світлиці хатні, мама з доньками починають готувати великодні кошики. На дно вистиляють рушник, спеціально вишитий для такої оказії. Праворуч кладуть найкращу паску, оздоблену візерунками та хрестом. У центрі — воскова свічка, висукана завчасу. Їх світять не один рік, доти, поки залишиться цурпалок. Таку свічку світять від грози, бурі, хвороби, напасті, війни, стихії. На полив’яну миску кладеться кільце ковбаси, обвареного в цибулинні сала, кавальчик будза, сільничка з сіллю, стопочка з маком, головка часнику, голка з ниткою. По краях кошика — галунки та писанки. Між ними — обчищені яйця, прикрашені навхрест гвоздикою — на кожного члена сім’ї. В інші кошики кладуть паски, крашанки, солодощі за поману. На столі — у кориті вже виджунджурено фаршироване порося з хроном у роті. У вузлику — зав’язано гроші на церкву та панотцеві за освяченення кропилом із чебрецю.
Скоро північ і молодь уся висипається на вулицю. Ось-ось на говдах, де дихає земля, запалає великодне золото. Тисячі років існує повір’я про той вогонь і він, з’являється щороку на одному і тому ж місці, зв’язуючи землю з небом великими жовтогарячими поясами. Опівночі зачинається всенощна. Починають скрипіти хвіртки, відчинятися ворота. Родини виходять на дорогу в одному напрямку — до церкви. Хтось — стоятиме до світанку в церкві. Хтось, на своєму постійному місці, вистояному століттями, підтримуючи вогонь великодньої свічі. Пахнутиме васильком, гвоздикою, корицею, хустками зі скрині і ваксою на чоботях. Та найбільше — пасхальним хлібом, якого чекали цілий рік і який є тілом Христовим.
— Дивіться, зараз купатиметься сонце, — кажуть старі жінки, і всі дивляться в небо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment