Бути сміливими закликає у розмові з нашим кореспондентом Василь ОВСІЄНКО — громадський діяч, публіцист, автор численних публікацій, книжок з історії правозахисного руху, лауреат премій ім. Василя Стуса, ім. Івана Огієнка, Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики. Нагороджений орденами “За заслуги” ІІІ ст., “За мужність” І ст., князя Ярослава Мудрого V ст. та ін.
Народився 1949 року в с. Леніне (Ставки) на Житомирщині. 1972 року закінчив філологічний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, учителював. Тричі був засуджений: 1973 року — за розповсюдження самвидаву; 1979-го — за сфабрикованим звинуваченням за вчинення опору міліції; 1981-го — за “антирадянську агітацію й пропаганду” з визнанням “особливо небезпечним рецидивістом”. Звільнений 1988 року. Реабілітований.
Із 1978 року — член Української Гельсінкської групи, з 1990-го — секретар Української республіканської партії, з 1998-го — працівник Харківської правозахисної групи.
— Пане Василю, цього року відзначаємо 20-річчя Незалежності України. Ви — один із тих, хто її виборював, присвятив цьому життя. Як оцінюєте здобутки і втрати за ці роки, що маємо в підсумку?
— От не люблю я цього слова “боротьба” і всіляких інших високих слів.
То доля. Коли тебе беруть попід білі рученьки і ведуть, куди ти не хочеш, а ти таки переступаєш власними ногами, то хіба це боротьба? Он повстанці-холодноярці, он бандерівці — боролися! А я просто потрапив під покіс шістдесятників, коли вже підбирали всіх причетних. Так, я був причетний до розповсюдження українського самвидаву. Праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” була в мене вже з 1968 року, я зробив кілька її фотовідбитків і роздав друзям. Були в моїх руках статті Євгена Сверстюка “Іван Котляревський сміється”, “Собор у риштованні”, роман Михайла Осадчого “Більмо”, статті Валентина Мороза “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан”, Михайла Брайчевського “Возз’єднання чи приєднання?”, “Щоденник” і добірка позацензурних віршів Василя Симоненка, вірші Миколи Холодного — практично все, що тоді ходило в машинописах і фотокопіях. Але найважливішим було те, що я допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати шостий, київський випуск журналу “Український вісник” (був і львівський шостий випуск, бо після арешту 12 січня 1972 року В’ячеслава Чорновола — його редактора і видавця — ми хотіли відвести від нього підозри). На знак протесту проти арештів української інтелігенції кандидат філософії Василь Лісовий написав навесні 1972 року “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”. Він закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я, безперечно, опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” справді об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. (Ярослав Добош — громадянин Бельгії, який у кінці 1971-го зустрічався з кількома шістдесятниками у Львові й Києві, був заарештований КГБ, а після розкаяння в пресі й по телебаченню у червні 1972 року видворений за межі СРСР).
Я навів таку довгу цитату, щоб нагадати сучасникам цей приклад громадянської мужності.
Мушу сказати, що я належної мужності тоді не виявив. Місяця з півтора я опирався, не давав показань. Тоді слідчий Микола Павлович Цімох сказав сакраментальну фразу: “Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу”. Отоді я по-справжньому злякався. Я знав практику совєцької “каральної психіатрії”: запроторять тебе у психіатричку, заколють галоперидолом і ти у свої 24 роки станеш людиноподібною худобиною… Це страшніше за смерть. І я почав потроху поступатися. Спершу в тому, що, як мені здавалося, вони вже й без мене знали. (А вони таки знали: в цьому я переконався, читаючи в березні 2010 року документи “Справи БЛОК” — доповідні записки КГБ В. Щербицькому). Я зізнався, що завозив друкарці “Лист” Василя Лісового. А та друкарка, як виявилося, того ж дня доповіла про це в КГБ і одержала дозвіл друкувати, “чтобы взять с поличным”!
Коли я думаю про свій гріх, то знаходжу полегшення в тому, що, мабуть, саме за нього я карався 13 з половиною років і якоюсь мірою спокутував його. Але ніхто не знає міри свого гріха, тільки Бог: може, на тім світі мені належиться ще мільйон років чистилища… А все ж таки я, сподіваюся, буду не в самісінькому центрі пекла: там будуть ті, хто ставив нас перед таким тяжким вибором. А поки що вони мають добрі пенсії від держави, проти постання якої запекло боролися… А ще на моє виправдання є ті факти, що в неволі я зіп’явся на ноги, тримався гідно, і другу та третю справу свою витримав належно, за що мені Житомирський обласний суд 1981 року присудив почесне звання “особливо небезпечний рецидивіст”. Це почесніше, ніж “Герой Соціалістичної праці”. Нас таких у єдиному тоді таборі особливого режиму Кучино на Уралі було менше, ніж у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС.
Я так відверто розповідаю про це, щоб молодше покоління знало, з якої Імперії Зла ми вирвалися. То, ради Бога, не поверніться в неї! Росія не стала іншою. Росія і демократія — поняття несумісні. Там усі холопи царя-батюшки (нині двоголового Путіна-Медведєва). А в нас — “Що не байрак, то козак, що не козак — то воля”. Тому Росія ніколи нас не зможе поглинути й перетравити у своєму череві.
Оця незалежність і є наш неоціненний здобуток. А ще — свобода слова. Вітер свободи тепер дармовий: стань на белебені і мели, як вітряк, що хочеш. І, як казав Тарас, “ніхто не поведе тебе в кайданах”. Тож не біймося говорити правду. Часи тепер не найгірші.
А щодо втрат — то вони закономірні. Ми ж не спромоглися на люстрацію, як наші сусіди чехи, литовці, поляки. Сили в нас на те не вистачило. Бо за часів совєцької окупації не могла ж у нас вирости повноцінна національна еліта. Кращих окупаційна влада методично винищувала, а на розплід залишала “плохих овець”. Пригадаймо собі, що Василь Стус писав 1982 року: “Український інтелігент на 95 % чиновник і на 5 % патріот. Його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує”. Майже 30 років минуло з того часу — і п’ятипроцентні патріоти, про яких Стус писав, де опинилися? Пішли в Громадську Гуманітарну раду (чи як там вона називається?) при Президентові Януковичу. Тобто записалися в хруні. (Хрунь у Галичині — то кабан. Так називали колабораціоністів, які підтримували австрійську, потім польську окупаційну владу). Що вони там роблять, у тій Раді? Допомагають Табачнику “матір катувати”? Тішаться, що їх запрошують на бенкети… Тарас теж побував на одному, щоправда, незваним, у сні, та й написав поему “Сон”. Чому б лауреатам Шевченківської премії не написати, як пикаті та пузаті міністри розважаються, граючи “Мурку”?
Справжня нова українська еліта ще тільки підростає. Я впевнений, що вона вже не здасть Україну. Не поділяю розпачливих післяпомаранчевих настроїв. 1994 року я брав інтерв’ю у Миколи Руденка. Він сказав: “Нас Господь вихопив із-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15—20 — і вже Україну не було б кому і не було б для кого виборювати. Отже, ми Йому для чогось потрібні? Але, — застерігав той мудрець, — Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки”. Оце нам Господь за нашу ледачість і послав на випробування Януковича й Азарова з Табачником.
— Що сприяло, а що заважало будувати незалежну державу?
— 1918 року Борис Мартос приїхав у Київ і каже Грушевському: “Дай мені з десяток патріотів, щоб я мав із ким робити в Полтаві українську революцію”. А Грушевський йому: “Я не тільки не дам тобі 10 патріотів, я й тебе не відпущу в Полтаву, бо ти в Києві потрібен”. Мізерно нечисленна була українська провідна верства, щоб вона пробудила національну свідомість усього народу і мобілізувала його на боротьбу за незалежність. Сусідні народи — поляки, чехи, литовці, фіни — мали сильну, заможну еліту, то вони й усамостійнилися. А в нас, як на біду, перед вирішальними подіями ще й повмирали найавторитетніші особистості: Павло Грабовський (то мав бути великий політик!), Леся Українка, Борис Грінченко (теж потужна особистість), Іван Франко… Ми були нацією з неповною соціальною структурою. Ось у чому наша біда.
Те саме було й на переломі 80—90-х років. Дехто каже, що ми тоді перемогли б комуністів, якби висунули одного кандидата в президенти. Та не набрали б ми більше 30 %! Дякуймо Богу, що Він під той час ослабив нашого історичного ворога — Росію. Неспроможна вона була тоді нас задушити. Та й тепер неспроможна.
Москва завжди старанно пильнувала за нами і відстрілювала наших лідерів: Петлюра, Коновалець, Бандера, Ребет… У наш час Вадим Гетьман, Ємець, Чорновіл, отруєний до півсмерті Ющенко…
— За свою боротьбу довелося постраждати (тюрми, позбавлення роботи за фахом). Чи допомагала віра в Бога гідно витримати все це, не зламатися? Чи допомагає ця віра нині, в конкретних справах: адже коли писали книжку “Світло людей”, просили на це благословення у священика?
— Віра в Бога? Мої батьки були потай віруючі, але до церкви не ходили, бо її большевики зруйнували ще в 30-х роках. І нас, дітей, боялися навчити хоч би “Отче наш” промовляти. Але я ще не зовсім відчужився від батьківської віри. Коли 5 березня 1973 року опинився в камері на Володимирській, 33, і зазнавав шаленого психологічного тиску з боку кагебістів, то спитав у наглядача, який приносив книжки, чи є “Кобзар”. Я вивчав вірші Шевченка і ними молився! Ними гасив напруження, тривогу, страх. Кажуть, що є люди, які нічого не бояться. Бояться всі, а хто не боїться, той нехай не бреше. Але мужність полягає в тому, що людина здатна переступати свій страх. Я тоді міг 3—4 години ходити по камері й читати з пам’яті вірші Шевченка, зрідка підглядаючи. Тепер хіба на годину лишилося, але й тепер вони мене мобілізують. Щодо моєї віри, то найкраще про її рівень сказано в Євангелії: “Вірую, Господи! Допоможи моєму маловірству!” Тобто я далекий від досконалості. До віри треба привчати змалечку, а в зрілому віці для досконалої віри потрібно хіба якогось дива, потрясіння…
Я питав отця Юрія Бойка, чи можна назвати такими словами — “Світло людей” — книжку про моїх співв’язнів. Адже то Господь так про Себе казав: “Я є Світло людей”. Священик сказав: можна, бо це про таких людей сказано: “А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула Його” (Ів. 1:5). Або: “Він світильником був, що горів і світив” (Ів. 5:35). Ці слова, до речі, викарбувані на хресті Івана Світличного.
— Що вдалося здійснити і що не вдалося за роки Незалежності саме Вам?
— Я хотів бути добрим учителем своїх і людських дітей. Але доки в нас остаточно не розв’язане національне питання, то воно відтягуватиме всі наші найкращі сили. Це мені сказав ще 1969 року Василь Лісовий. Довелося робити не те, що хотів, а те, що необхідне було для спільноти (народу). А свої власні потреби довелося відкласти на майбутнє, якого могло й не бути. І це нормальний, природний чин: пташка ціною життя боронить своїх пташенят, юнак бере зброю і боронить свій рід, свою батьківщину, не лишаючи нащадків. Це велика трагедія: усвідомлення, що твоя гілка обламується, не давши плоду, що ти не будеш продовжений у майбутнє… Михайло Горинь каже: “Патріотизм — це насамперед жертовність”. О, як я його розумію!
З 1998 року я працюю в Харківській правозахисній групі. Моя робота — збирати матеріали про правозахисний рух післясталінської доби. Загляньте на сайт http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху) — там уже майже 300 біографічних довідок політв’язнів, півтори сотні інтерв’ю, багато спогадів. Більшість із того вже я зробив. І ще маю багато неопрацьованих аудіозаписів. Я не маю права вмерти, доки не доведу того до ладу. Бо то жива історія. А історія, як відомо, не те, що було, а що записане. Зараз (не без наших зусиль!) маємо можливість записувати правду і цю правду робити історією. Слушний час, тож я поспішаю.
— У Вашій сміливій статті “Не вір, не бійся, не проси” Ви пояснили, чому ходили на пікетування Апеляційного суду проти арештів опозиції, хоч не є їхнім прихильником: “Якщо я сьогодні не виступлю на їхній захист, то завтра сам ризикую бути звинуваченим у чому завгодно (1978 року мене звинуватили, нібито я відірвав міліціонерові два ґудзики). Або й гірше: “Завтра мій (або Твій, Читачу) труп можуть знайти у під’їзді з розтрощеним арматурою черепом. Або й без голови, як тіло Георгія Ґонґадзе. І винного ніхто не шукатиме…” Що можете сказати щодо нового витка “розслідування” кримінальних справ, того ж Ґонґадзе? Про нові кримінальні справи? Це пошуки справедливості чи щось інше?
— З цим дисидентським гаслом — “Не вір, не бійся, не проси” — я вже кілька разів виходив на люди. Поки що я не вірю, що нинішні ворони виклюють очі вчорашнім. Нема переконливих доказів їхньої щирості. Он поруч хлопців за пам’ятник Сталіну карають. Хто карає? Та сталіністи! Є в моїй бібліотеці така грубелецька “Черная книга коммунизма” (українською теж видана). На обкладинці написано: “95 миллионов жертв”. Така ціна того блуду, яким водили людство Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін, Мао Цзедун, Цеденбал, Йосип Броз Тіто, Фідель Кастро, Чаушеску, Кім Ір Сен, Пол Пот, Брежнєв, Андропов… Може, 30—40 років тому якийсь комуніст не знав про ті криваві злочини. Але ж тепер цього не можна не знати! Хто тепер свідомо перебуває у комуністичній партії — той потенційний злочинець. Його треба тримати в тюрмі як соціально небезпечного, а не тих хлопців, які підривають пам’ятники ворогам людства — Леніну й Сталіну. У моєму селі Ставки на Житомирщині (досі Леніно!) теж хтось відбив Леніну козирка, носа і підборіддя. Пішла чутка, що то Овсієнко. То я поїхав у село та й кажу: “Я не бив. Я драбинку тримав”. Справді, за 20 років я розповсюдив там півтори тисячі листівок із закликом повернути селу історичну назву. Учителям, депутатам сільради посилав чи давав багато статей про Леніна, а поки що позитивних наслідків нема. Так що я досі “вірний ленінець”. А в Києві я живу на вулиці Кіквідзе — теж ворога України. Він мав щонайменше три бої з військом Центральної Ради: під Житомиром, під Бердичевом і під Клавдієвим…
— Неодноразово зауважувала в розмовах із Вами, що маєте почуття гумору. Зокрема коли торік Вас не пустили до Росії, написали: “Раніше мене возили в Росію під конвоєм, а тепер не пускають відвідати “рідну тюрму”. Це типова риса українця. Чи гумор Вам допомагає жити?
— Як бачите.
— Що хотіли б побажати нашим читачам у переддень Великодня?
— “Не бійтеся”, — вчив Ісус Христос. Не бійтеся цієї смішної, карикатурної влади. Хай вона вас боїться. Вона хоче здаватися страшною, як ото була в 30-х роках. Дечим вона справді схожа: це теж не український уряд — це “сборная СССР”: простежте лишень, хто з них звідки родом. Україна для них не батьківщина, а лишень територія і населення, над яким хочеться попанувати. Є там серед них кілька малоросів — для декору. У 30-х роках були — для відстрілу. Ті робили серйозні справи: голодомор, масові репресії… А тепер прем’єр Азаров, як дитина на печі, гречкою пересипається. А міністр Могильов лякає нас “кровопролітієм”. Президент Янукович чи не щодня смішить нас своїми афоризмами. Та це карикатури на політиків! Це не серйозно і не надовго.
Христос воскрес! — Воскресне Україна!
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
