СОБОР БЕЗ РИШТОВАНЬ

У Великодні дні до Київа пожалує патріарх Російської Православної Церкви Кіріл. Його кортеж прослідує, напевно, вулицею Івана Мазепи, що веде до Києво-Печерської лаври. Тою вулицею, яку він ще нещодавно нахабно й цинічно “прирадив” Київській міській раді перейменувати. Чим і переймалась “молода команда” у проміжках між оборудками з незаконного продажу землі й комунальної власності київської громади на десятки мільярдів гривень. До речі, настоятель монастиря, Павло, депутат Київради від партії влади…
А тим часом у центральному соборі святої обителі — Успенському знімають риштовання — місцева братія (Московського Патріархату) готується до прийому. У тих стінах, вціліла частина з яких ще пам’ятає щедроти і державну мудрість українського гетьмана Мазепи. Того Мазепи, якого сторіччями кляло-проклинало з усіх амвонів імперії московське попівство.

Микола ЦИМБАЛЮК

Перлина християнського сакрального мистецтва часів Київської Русі, зведена в 1073—1078 рр., неодноразово піднімалася з попелу і руїн: 1230 р. церква “розсілася начетверо” внаслідок землетрусу; 1240 р. зруйнувала татаро-монгольська навала; 1470 р. її відбудовував князь Семен Олелькович; 1516 — оновлював князь Костянтин Острозький; у кінці XVII — початку XVIII ст. суттєво добудував і оздобив гетьман Іван Мазепа; 1722—1729 рр., після спустошливої пожежі перебудована до нинішніх розмірів зі збереженням барокового оформлення ззовні; 1999—2000 — відбудована вже в незалежній Україні після того, як 1941 р. більшовики замінували й висадили її в повітря. Сам інтер’єр собору, з часів трагічної поразки Мазепи під Полтавою, зазнавав змін і доповнень — чужинецьких. Але випекти пам’ять народу, спотворити, нав’язати йому своє художнє світобачення Петербургові до кінця так і не вдалося.
Зовнішній вигляд собору в поєднанні з внутрішнім оздобленням витворили цільний ансамбль, у якому чітко вирізняються риси стилю часів мазепинських — козацького Бароко. Цей стиль, наскільки було можливо, прагнули зберегти нинішні реставратори, художники-монументалісти. Всупереч глухому опору з боку нинішнього монастирського намісника — Павла.
До речі, його позиція — не стільки його, як Синоду Російської Православної Церкви, яка не змінилася від XVII століття. Він із самого початку не був згодний із художньою концепцією українського Бароко.
У свій час бароковий стиль захопив усю Європу. Започаткований Мікеланджело, він розвивався й удосконалювався багатьма видатними художниками, архітекторами, музикантами, літераторами. Кожен із них додавав щось своє, поєднуючи його з національними традиціями і філософією життя народу. Недарма той період називають золотим віком мистецтва. Українські митці сподобили мову й дух цього стилю, бо виявився він найчутливішим камертоном української душі. Творіння їхніх рук — картини й ікони, церкви й собори, музичні твори й вірші дихають поетичністю, святковістю, відчувається тонкий смак до яскравих барв, уловлюється відтінок легкої задуми з ледь відчутним присмаком суму. І тут же — розчуленість і сентиментальність, легко-глибокий філософський підтекст. До того ж треба сказати, що в українській традиції завжди була присутня декоративність як домінуюча властивість народного художнього бачення. Якнайширше втілилося це в церковному будівництві.
Звісно, це суперечило (як і понині) московському світогляду з його нетерпимістю, царепреклонінням, войовничістю, аскетизмом, мучеництвом. Тому не дивно, що після чергової “реконструкції” 1774—1774 тиньк з безцінними настінними розписами майже весь було оббито й заново перемальовано ікони і сцени з життя церкви. Слава Богу, що перед знищенням, викликаного з Петербурга академіка Ф. Солнцева напоумили зафіксувати старовинні розписи. Він ретельно все змалював на чотирьох планшетах: розташування, детальні розміри, навіть кольорові плями. Фахівцям Інституту “Укрзахідпроектреставрація” оті невеличкі рисуночки послужили основою для відтворення інтер’єру собору. Так що його богословська конструкція, вважають знавці, відтворена мистецтвознавцями вірно.
Але для київських і львівських художників-монументалістів малюночків Солнцева було замало. У пригоді стали дивом вцілілі надвірні розписи Троїцької надбрамної церкви, виконані у тому ж стилі українського Бароко. Розробляючи тематичні композиції, розшифровуючи євангельські сюжети вони орієнтувалися на них, заразом перелопачуючи гори старовинних фоліантів, прикрашених книжковою графікою. А далі була справа майстерності, професіоналізму. Розробка проекту почалася 2001 року, і лише через шість років приступили до остаточної реалізації задумів.
На той час уже встигли зробити перший, Преображенський іконостас — 21 ікона. Зроблено його за всіма правилами, з використанням липового дерева, віртуозного різьблення, позолотою деталей. Підрядником була фірма “Акант”, що спеціалізується на подібних роботах і має для цього достатньо напрацьованого досвіду. Ікони написані киянами — заслуженим художником України Оленою Владимировою та народним — Володимиром Прядкою. Для роботи над рештою святих ликів залучалися не лише фахівці з Києва, а й із Новояворівська (Львівщина), Полтави тощо. Треба відзначити, що всього в Успенському соборі шість іконостасів, до яких написано майже 200 ікон.
Усередині розпис виконують кілька бригад художників. Купол розписували сини талановитих художників — Андрій Гончар, Максим Стороженко й Олексій Григоров. Північне середохрестя — Олена Владимирова і Володимир Прядка. Південне — родинна династія Дмитренків: подружжя Любомир і Тетяна та двоє їхніх синів. Західне — Андрій Гончар. Арки з медальйонами розписував Володимир Черненко.
Андріївський приділ розписує монастирська Троїцька артіль (тобто підпорядковані безпосередньо владиці Павлу), яка до цього працювала в Аннозачатієвській церкві.
Сила-силенна роботи ще попереду. Художники тільки-но почали розписувати хори. Непочатий край у східній частині, по той бік іконостаса, де в апсидах розташовуються жертовник, дияконник. Ця частина найбільше збереглася. На стінах і досі можна бачити роботи XVIII ст. Василя Верещагіна, виконані у властивому йому візантійському, точніше московсько-казанському стилі.
На жаль, не все відтворюване в Успенському соборі сприймається однозначно фахівцями. На їхню думку, наприклад, гармонія відтвореного внутрішнього оздоблення собору суттєво буде порушена оздобленням нижнього ярусу стовпів. На вимогу того ж таки настоятеля Павла — який, звичайно, не є глибоким знавцем культової архітектури та іконопису — нижня частина стовпів не розписуватиметься, а оздоблюватиметься каменем — мармуром. Це, безумовно, відхід від першоджерела, від внутрішнього вигляду, який собор мав у XVII—XVIII ст. На стовпах були портрети першосвятителів: апостолів, пророків і їх послідовників. Саме вони були стовпами церкви у філософському сенсі, вони були в основі християнського релігійного світобачення. За цими канонами й було розроблено проект. Однак архієпископу Павлу забаглося іншого. І він примусив відмовитися від цього елементу.
Настоятель запевняє, що натомість на не розписаному нижньому ярусі й закладеному каменем будуть ікони в кіотах. Богослови (не Московського Патріархату) все одно вважають, що так воно матиме вигляд завислості, база відірвана, основа відсутня. Але крім того, що таке волюнтаристське, позбавлене щирого піклування про відтворення церковної перлини рішення шкодить богословській ідеології, порушує правильність трактування символів, воно є прозоро-прагматичним. Напевно, ставити столи для торгівлі (а їх тут передбачається не один-два) церковним крамом, застуючи святих — не зовсім зручно. Хоча це не біблійні часи, коли Ісус виганяв їх із храму, однак краще про людське око, щоб святих за спиною у них там не було.
Передвівтарний простір щедро купатиметься у світлі — в стінах чимало вбудованої підсвітки. З центральної бані звисає велике багатосвічкове панікадило. Такі ж, але дещо менші за розміром є справа і зліва від головного. Раніше у соборі їх не було. Низько опущені вони дещо закриватимуть лики святих.
До руйнування у старому соборі стояв саркофаг одного із найвизначніших українських державних мужів, просвітителя, послідовного захисника християнства і добродійника Костянтина Острозького. На надгробку було викарбувано епітафію: “Костянтин Іванович Острозький воєвода Троцький, гетьман Великого Князівства Литовського, після багатьох перемог подоланий смертю, тут похований 1533 року від Р. Х., мав 70 років від народження. Перемог ним здобуто 63.
Здобувши над Москвою і татарами шістдесят три перемоги, кров’ю забарвлені — Рось, Дніпро, Ольшанка, прибрав і заснував багато замків, багато монастирів, багато святих церков, які в князівстві острозькім і в столичному місті В. К. Вільні вимурував”.
Досі невідомо, чи повернеться саркофаг у первісному вигляді (за часів Катерини епітафію переписали) у свою вічну обитель під купол Успіння Богородиці. Це було б історично, морально і по-християнському справедливо.
Так само, як справедливо було б шанувати пам’ять діячів — подвижників і мучеників українського національного відродження. Не лише нам, нащадкам, а й чужинцям. Не забуваючи про многотерпеливого і талановитого творця неповторної краси, матеріального й духовного багатства не лише Успенського собору, а й незалежної держави — України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment