“Любить Бог українця, але не признається”, — писав глибоко іронічний поет Василь Слапчук. Схоже, на те… Нас втирали в мапу світу. Нас стирали з мапи світу. Нас вирізали з неї, немов паперову витинанку. Сьогодні нашу історію вже переписує сповнений сліпого прагнення помсти українофоб, для якого українці — “элемент ландшафта”, а українська мова — “галицийский диалект”. А ми скаржимося, ниємо — і терпимо. Яким же резонансним став у тій атмосфері депресивного очікування виклик автора “Чорного Ворона”: “Надто святе для мене ім’я Тараса Шевченка, надто дорогі мені мої герої-холодноярівці, щоб я зрадив їх і відмовився від вшанування їхньої пам’яті. Я цю премію не візьму, поки міністром буде Табачник”. Нині вся Україна, діаспора збирають альтернативну Народну премію, яка має піти на екранізацію однойменного блокбастера. А сам письменник збирає семитисячні аудиторії. Тож хочеться повірити вслід за Анатолієм Кримом, що “…все-таки наступного року все буде набагато веселіше, цікавіше. Позаяк “Чорний Ворон” підняв планку премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну”. Виявляється, письменник може так багато…
— Мені дуже цікава Ваша думка про нинішню мапу України. Якщо не помиляюся, ви солідарні з Юрієм Андруховичем щодо так званої філософії розпачу — образно кажучи, ампутувати пошкоджену частину тіла від здорового організму, щоб зупинити поширення гангрени. Переклавши з медичної мови на політичну, це означає — відбатувати русифікований Схід, відмовитися від Криму… Чи не так?
— Двадцять років тому, коли я був прес-секретарем Української республіканської партії, я казав: якщо ми мріємо про етнічну державу, то вона можлива в межах Наддніпрянщини, Галичини, Волині, Слобожанщини… Якщо ж ми будуватимемо політичну націю, то й через двадцять років говоритимемо про загрози нашому суверенітету, мові, про окупований культурний та інформаційний простір. Ну ось, так воно і сталося. Та якщо українці готові боротися за Україну від Сяну до Дону, то я першим стаю у їхні лави. Адже безнастанна боротьба — це вже спосіб нашого існування.
— А чи не здається Вам, що cьогодні Схід дієздатніший до опору, ніж більш патріотичний Захід? Таке враження, що з відчуттям голоду приходить ясність мислення. Яскравим аргументом цього для мене є зустрічі Ліни Костенко з читачами. Як зворушливо, дивовижно емоційно сприймав Ліну Костенко Харків — вотчина Добкіна й Кернеса, і в якому невигідному світлі постав Львів. А з яким завзяттям східняки відстоюють право своїх дітей на навчання українською мовою, коли Табачник намагається закрити українські школи… Можливо, не треба поспішати з такими радикальними заходами як “ампутація”, а вдатися до “консервативного лікування”?
— Я ніколи нікого не закликав до переподілу кордонів. Тут можна не хвилюватися, бо й Росія ніколи не прийме від України такого дарунку. Для них, як Ви знаєте, Росія там, де російська мова. І зросійщені території — це значно ефективніші плацдарми для московської експансії, ніж їхні законні землі. Що ж до кращого прийому Ліни Костенко в Харкові, аніж у Львові, то не треба тут нічого перебільшувати. У Львові виник прикрий інцидент, зовсім не пов’язаний зі ставленням галичан до великої поетеси. Вони її люблять і чекають завжди. І не лише у Львові, а й у Івано-Франківську, Снятині, Коломиї чи будь-якому селі. Я сам щойно повернувся з тих країв і знаю, з яким пієтетом там ставляться до Ліни Василівни. Тож не треба тут протиставляти Харків Львову чи Тернопіль Донецьку. Мусимо радіти, що Донбас теж прокидається, і постійно нагадувати, що цей край дав цілу когорту видатних українських націоналістів — Миколу Руденка, Івана Дзюбу, Івана та Надію Світличних, Олексу Тихого… Всіх тут не перелічиш.
— Ви якось на зустрічі з читачами говорили, що східний інформаційний простір окупований. Нині, коли особливо на промисловому Сході життя стало надзвичайно важким і реальність трощить інформаційний простір у людській свідомості, чи не час письменникам, національно свідомій інтелігенції взятися за створення свого інформаційного простору. І однією з його ланок мала б стати перекладацька справа. Хай би на Сході прочитали “Чорного Ворона” російською, аби потім, через певний час, з інтересом подивитися блокбастер за цим твором українською.
— Не східний, а весь наш інформаційний простір окупований. Наївним видається і твердження, що письменники чи свідома інтелігенція можуть створити здоровий інформаційний простір. Це насамперед функція ЗМІ, але що тут вдієш, коли всі телеканали і найбільш тиражовані газети та журнали належать олігархам, для яких наша культура чужа й непотрібна. Перекладна література — це мізерний сегмент у величезному культурному просторі, аби мати серйозний вплив на суспільну свідомість. Кіно — так, це потужний чинник впливу, але, по-перше, воно у нас занепало через абсолютну зневагу держави та економічне свавілля ментальних чужинців, а по-друге, навіть те, що зрідка з’являється, не пробивається ні на телеекрани, ні до кінотеатрів. Сказано ж — цей простір, ця сфера належать людям, для яких Україна — лише територія їхнього безкарного споживацького розгулу. Більш ніж дивними видаються мені їхні запевнення, що “я люблю Украіну, патаму что здєсь раділся і нікуда большє нє сабіраюсь”. А куди ж і чого тобі збиратися, голубчику, якщо тебе більше ніде не приймуть з такою “любов’ю”?
Щодо перекладу “Чорного Ворона” для “русскоязичних” українців, то я вже мав такі пропозиції, але поки що в роздумах. Найбільше боюся того, щоб моя перекладна книжка не стала інструментом тієї ж таки русифікації.
— Чому всі спроби російських перекладачів Ваших попередніх романів не увінчалися успіхом? Чи не тому, що московські видавці від самого початку великою мірою хотіли реалізувати наклади в Україні, а не в Російській Федерації?
— Думаю, тут спрацював політичний момент. Адже вельми потужні московські видавництва двічі купували у мене права на видання “Ключа” та “Крові кажана”, виплачували гонорар у твердій валюті не лише мені, а й перекладачеві. А потім, зазнаючи збитків, книжок не видавали. Ще 1990 року в Москві виходив том мого вибраного, повість “Стороною дощик іде” переклали російською одразу три перекладачі, і всі три переклади побачили світ. Тому теперішнє ставлення московських видавців до моєї скромної особи пов’язане не лише з чисто літературними смаками.
— Вам закидали ксенофобію в романі “Чорний Ворон”. А депутат від Латвії Олександр Мирський пообіцяв розібратися в Європарламенті з тими, хто в Шевченківському комітеті голосував за Ваш роман. Що кажуть Красовицький, Мирський, Фельдман тепер, коли масово збираються кошти на блокбастер, після численних виступів письменників, видавців, культурної інтелігенції на Вашу підтримку?
— Ці люди мають свої конкретні завдання і ніколи не заспокояться, поки надходитиме команда “фас”. Усе українське, глибоко національне їх непокоїть до глибини печінки. Але Чорний Ворон за них сильніший.
— Яку роль свого часу відіграла Ганна Герман у справі “примирення”? Яке Ваше ставлення до такої акції?
— Я був приємно вражений, коли Ганна Герман стала на мій захист. Сподівався, своє авторитетне слово публічно скажуть насамперед наші академічні інститути — історії, літератури, мовознавства, але не дочекався. Тому я вдячний пані Ганні за принципову позицію. Підозрюю, що зміщення її з посади заступника голови АП пов’язане з її відвертістю. Нещодавно пані Ганна заявила у розмові з Миколою Княжицьким на ТВ, що вона у цій владі намагається відстоювати інтереси тієї половини українців, котрі не голосували за президента. Комусь це, схоже, теж не дуже подобається. Виявляється, такі люди в Адміністрації Президента не потрібні.
— Чомусь поняття ксенофобії тепер має дуже вузьке значення — як негатив, спрямований тільки на євреїв. Гадаю, брати Капранови розставили у цьому питанні смислові акценти, нагадавши мирським та іже з ним Лермонтова як завойовника кавказьких народів і Толстого з його випадами проти татар. Переконливий аргумент, чи не так?
— Ксенофобія в Україні культивується владою на державному рівні, адже посаду міністра освіти й науки обіймає відвертий ксенофоб Табачник. Владні україноненависники кажуть нам в обличчя, що тут, на нашій землі, можна ображати лише українців і більше нікого. Впевнений, така політика обійдеться владі дуже дорого.
— Анатолій Крим у своїй статті в “Літературній Україні” “Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературою” згадує: прочитавши Ваш роман ще в рукописі, дискутував щодо деякого “пом’якшення” в єврейському питанні. Як Ви оцінюєте цю статтю, чи не вважаєте, що її автор змінив ставлення до “гострих кутів” роману?
— Анатолій Крим — письменник-профі, і він знає, що закони твору диктує автор. Тому й не наполягав, щоб я там щось причісував. Я йому вдячний за підтримку, яку він проголосив на всю Україну. Деякі відомі євреї також захищали мене в телефонних розмовах, а от висловитися публічно не наважилися. Ну, я розумію їхню солідарність. Дякую і за те, що вони не приєдналися до міжнародних авантюристів.
— Після всім відомої історії з Шевченківською премією за ідеєю Юрія Андруховича почався збір коштів на Народну премію. Тепер з Вашої ініціативи ті гроші мають бути “перепрофільовані” на екранізацію “Чорного Ворона”. Як просувається справа зі збором коштів?
— Що ж до Народної премії, то на неї вже зібрано більшу суму, ніж дає держава. 17 квітня під час вшанування героїв у Холодному Яру мені мають вручити цю премію, і ці перші кошти будуть спрямовані на створення сценарію фільму, благодійний фонд “Холодноярська Республіка” та деякі важливі організаційні питання. Головні ж акції з акумулювання бюджету фільму розпочнуться трохи згодом, коли остаточно визначимося з режисером фільму. Сподіваюся, йтиметься не стільки про спонсорські кошти, скільки про інвестиції, які повернуться на подальший розвиток українського кіно. Разом із тим я дуже вдячний людям, які надсилають гроші на фільм з усіх куточків України і світу. Скажу лишень, що перший внесок надійшов з Алчевська, а нещодавно професор економіки з Новосибірська надіслав 8000 тисяч рублів. Готова до цієї акції і наша діаспора.
— Було сказано, що фільм має бути високобюджетним. Що це за цифра?
— Для початку потрібно щонайменше 20 мільйонів гривень, але весь бюджет великою мірою залежатиме ще й від того, хто буде режисером. Якщо ним стане зарубіжний митець, то це будуть інші масштаби. Зараз ведуться перемовини на цю тему.
— Хто надає допомогу в організації збору коштів (Микола Кульчинський, Ліга українських меценатів)?
— Так, Оргкомітет працює, але до проекту долучається багато приватних осіб та організацій. Зокрема дуже результативною мені видається допомога громадської організації “Холодноярська ініціатива”. Головні акції з фінансування цього проекту розпочнуться тоді, коли буде сформована творча група, задіяна на створення стрічки. Адже люди активніше дають гроші під відомі імена.
— Чи зупинили Ви вже свій погляд на режисері майбутнього блокбастера? Це Єжи Гофман чи все ж таки український режисер? Чому б, до прикладу, не Олег Бійма? Згадаймо, як тонко він передав час, національний колорит у серіалі “Злочин з багатьма невідомими” за І. Франком, або яким чаром сильних почуттів він заворожує у своїм “Острові любові”.
— Я шаную Олега Бійму, але один наш проект за романом “Ключ” уже зірвався. Що ж до остаточного вибору, то не забігатиму наперед. Ми готові покластися на українського режисера, та наразі ніхто з вітчизняних митців не довів, що він готовий узятися за таку роботу. Бодай на рівні творчого горіння, я вже не кажу про тверезі професійні абміції.
— Яка Ваша, як заступника голови НСПУ із творчих питань, думка про створення АУП нині, з відстані часу? Чи не вважаєте тепер, що той акт лишень сприяв розколу? Чи не була то весняна вегетація замість принципової реорганізації старої Спілки?
— АУП ніколи не вступала в протистояння з НСПУ. Є багато письменників, які входять до обох цих організацій, але вони ніколи не ініціювали жодних розколів. Це творчі люди, і їм немає коли займатися інтригами.
— Що чекає на Спілку в майбутньому? Невже замок на її дверях, яким лякав Україну Яворівський, не умовний, а цілком реальний?
— Замок на дверях Спілки тимчасово привертав увагу громадськості до наших проблем із владою. Так, це не найкращий метод протесту, але що вдієш — нас і зараз трусить міліція, всоте перевіряють бухгалтерські папери тощо. Чому? Бо новий господар Криму подивився неситим оком на наші Будинки творчості в Ялті та Коктебелі й сказав, що вижене звідси Бандерівців і віддасть майно “кримскім пісатєлям”. Мабуть, таким “пісатєлєм” він вважає насамперед себе. Так що Спілку в майбутньому чекає те, що і всю Україну — постійна боротьба за місце під сонцем. Шкода тільки, що до цих ворогів часом приєднуються і свої воріженьки.
Спілкувалася
Марія КУЧЕРЕНКО
P. S. Коли вже верстався номер газети, відбулася довгождана подія: Василь Шкляр отримав альтернативну Народну премію — 255 тисяч гривень. Урочисте вручення премії з гордим формулюванням “За повернення українській нації історичної пам’яті” відбулося в Холодному Яру біля пам’ятника на місці бою отамана Василя Чучупака, в присутності тисяч людей.
З усієї України, та й не тільки України, надходили кошти на Народну нагороду письменнику, який відмовився отримати Шевченківську премію за часів антиукраїнської діяльності Дмитра Табачника. Як уже говорилося, кошти з ініціативи В. Шкляра будуть спрямовані на створення блокбастера за романом “Чорний Ворон”, який, можливо, стане початком серії фільмів з історії українського національно-визвольного руху.
