ЗАЛИШИТИСЯ ВІЛЬНИМ…

6 квітня Національний музей Тараса Шевченка  в рамках проекту “Територія слова” провів вечір  пам’яті Віктора Зарецького.
Цей вечір залишив по собі відчуття світлої ностальгії за тією духовною справжністю, яка назавше відійшла разом із цілим поколінням — безборонним у своїй щирості, сповненим потужного творчого потенціалу, нагромадженого за тривалий час духовного підпілля. Разом із тими, які в умовах ідеологічної задухи суспільні інтереси ставили понад особистим, які, безоглядно перекраюючи власні долі, впливали на життя нації, на її духовне становлення, — як, зрештою, і належить справжній національній еліті. Те покоління, пробуджене “великим дзвоном” ХХ з’їзду, заздалегідь назвали ренесансним. Однак невдовзі у тій назві абсорбувалася вся гіркота втрачених ілюзій разом із усвідомленням власної приреченості — якщо не фізичної, то духовної.

Марія КУЧЕРЕНКО

Із кожним роком дедалі коротшим стає список друзів, знайомих, художниківколег, які могли б сказати своє слово про світлої пам’яті митця Віктора Зарецького. Мов яка чорна сила вириває з нього імена тих, хто уособлює українську справжність, тих, які назавше залишили в українському бутті свій глибокий слід. Так, 7 січня цього року пішла у Вічність Михайлина Коцюбинська — відомий літературознавець, філолог, активна учасниця руху шістдесятників, жінка, глибоко переконана в азбучній істині: “…внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння”. Її єднали з мистецькою родиною Віктора Зарецького та Алли Горської найсвітліші помисли та найтепліші почуття, а жахливе вбивство подруги залишило в душі незагойну рану до кінця життя.
Проте, хвала Богові, у залі музею ще можна було бачити митців старшого покоління, які так чи інакше своє життя пов’язували з цією мистецькою родиною; вони були щиро раді зустрічі один з одним. На вечорі пам’яті з теплим словом про Віктора Зарецького виступили художник Іван Григор’єв, архітектор Степан Сліпець, громадські діячі — Олесь Сергієнко, Любомир Пиріг, один із перших мистецтвознавцівбіографів Віктора Зарецького Олеся Авраменко.
Олексій Зарецький, науковецьфілолог, один із засновників Центру українськопольських студій, відкрив вечір пам’яті презентацією книжки про батька. Її щедро ілюстровано творами художника, які становлять окрему, вельми яскраву сторінку в історії українського живопису. “Пошуки коріння” — здається, місткішої назви книжки, яка являла б духовну домінанту Віктора Зарецького, годі й знайти. У ній з численних статей, нарисів — з усього того розмаїття голосів — постає трагічна доля людини, митця, за влучним виразом Євгена Сверстюка, поставленого “обличчям до порожнечі”. Неможливість творчої самореалізації, самовиявлення, офіційне неприйняття, атмосфера цілодобового кадебістського стеження, систематичне залякування… А понад усім цим — моторошне, “з багатьма невідомими”, вбивство дружини Алли Горської, котре так підло перекваліфікували як родинний конфлікт. Ні, вона була не просто дружиною — вона була другом, колегою, однодумцем, людиною, яка заповнювала увесь духовний простір, витісняючи своєю світлою енергією розпач і зневіру. До кінця життя Віктор Зарецький так і не впорався із цією втратою… Та трагедія пролягла глибоким тектонічним розломом через усю його долю.  Він довго хворів після смерті дружини,  він вчився жити  б е з    н е ї — піднімати на ноги сина, шукати у творчості своїх шляхів, свого спілкування, проте ця наука життя потребувала надто великих, надлюдських зусиль. Спершу й зовсім безуспішних. “Психологічно батько ніби розпадався на частини, — розповідає Олексій Зарецький у своїх спогадах про смерть матері. — Він повторював: “Мені прикололи до пальта калину, я її з’їв, Алла жива”. Батько прийшов до відносної норми лише через кілька місяців. Спокійно говорити на цю тему він не міг до самої своєї смерті в 1990 році”.
І все ж Віктор Зарецький не жив, як біблійний Йов на попелищі — його працьовитість була подиву гідна. Він ледь не цілодобово священнодіяв над полотнами, багато експериментуючи, наполегливо шукаючи шляхів художнього самовираження. Здавалося, йому була вже зовсім байдужою офіційна думка, і так перебував у стані цілковитого відторгнення. Сам Бог знає, на що тоді жив, бо на замовлення майже не писав. Як надто щедра людина, роздаровував свої картини друзям, знайомим. Проте деякі з них після загадкової смерті Алли Горської боялися брати їх навіть у подарунок.
Усі, хто знав цей дивовижний творчий тандем Віктора Зарецького та Алли Горської, відзначали, що це були різні за темпераментом, проте рідні за світосприйняттям люди. Алла була вічним двигуном, який приводив у рух усе навколо неї, Віктор Зарецький відзначався спокійним характером, поміркованістю — згадували на вечорі пам’яті знайомі, друзі. Проте вистояти перед Аллою було неможливо. Захопившись монументалізмом, вона швидко зламала спротив чоловіка, який марно намагався довести: його ніша в мистецтві — живопис. Здавалося, її запал, її несамовита, бунтівна енергія могли знайти свій вияв тільки в монументалізмі. Попри надзвичайно довгий, трудомісткий шлях створення монументального шедевра (отримання замовлення через оформлення безлічі документів, ходіння по різних інстанціях, пробивання матеріалів, створення мистецької бригади однодумців, будівництво надійного риштування…), Горська не відступала ні на крок від свого задуму, бо завше бачила кінцевий результат, і та вимріяна картина робила її натхненнонесамовитою. Віктор Зарецький у своїх спогадах розповідав, що позаяк Григорій Синиця накульгував, Алла — жінка, тож йому доводилося під час створення панно “Птах” самотужки винести на рівень третього поверху 3 тонни цементу. Навіть усім відомий акт вандалізму — знищення ректором університету Швецем вітражу із зображенням Шевченка й Україниматері, яке для всієї творчої групи — Віктора Зарецького, Панаса Заливахи, Людмили Семикіної — стало жахливим випробуванням на міцність, — не зломило духу Алли Горської, не згасило її захоплення монументалізмом.
Віктор Зарецький за життя дружини завше був у гущі громадського життя. Якийсь час, після Леся Танюка, очолював Клуб творчої молоді. Був одним із підписантів, тепер уже історичного, листа 139ти (1968 р.). Та згодом полишив правозахисну діяльність і решту життя присвятив винятково живопису, позаяк не на жарт переймався, що за вільнодумство буде позбавлений розкоші цілком належати мистецтву. Тож приміряв на себе роль дивакуватого художника, “якому закони не писані”. Саме такий “творчий статус” дав митцю змогу з головою зануритися в нонконформізм, аби передати часом у вельми чудернацьких образах, зокрема через ляльковий світ, своє зашифроване сприйняття радянського способу життя.
Він пройшов нелегкий шлях шукання себе в мистецтві — від національної семантики до орнаментальної символіки, від карнавальної естетики до епатажності. Проте чи не найцікавішими є так звані климтівські твори. Через них Вікторові Зарецькому часом закидали вторинність, ніби на хвилю забувши: декоративність, тяжіння до символічної орнаментики, соковитої яскравості кольорів, отого дивовижного свята душі завжди було властиве українській душі, задивленій у красу світу. “Мистецтво повинно бути святом душі і воно повинно втішати, — підбив підсумок своїх творчих пошуків Віктор Зарецький. — Собори, вітражі, розписи, ікони, блиск золотих оправ, коштовна мозаїка — все це створює враження світла. Душа перебуває в аурі прекрасного. У соборі вінчали, хрестили, відпускали гріхи, відправляли похорони. Все це перетворювалося в Соборі у певне таїнство. Був якийсь елемент казки. Як без цього жити? А нині народжується дитина, її загорнули в ковдру і принесли з лікарні. І все. Вінчання замінюють сірим ритуалом у загсі. Померла людина — засунули труну в автобус, повезли на цвинтар і закопали. А де втамувати смуток, де виплакати горе?”
…Він так і не зумів за решту свого життя виплакати свого горя. В жодному зі створених його дивовижною уявою світів не спочила його самотня душа (чи не тому він так наполегливо шукав шляхів до них?). Так, ніби не стало йому снаги розчинити своє невиплакане горе в яскравих барвах світу, скільки б не переливав їх у свої дивовижні картини. Його епікурейство завжди гірчило…
Коли наприкінці 1980х повіяло вільним вітром, конформізм Віктора Зарецького всерйоз зацікавив зарубіжних знавців мистецтва. Приїхали і на аукціон Крісті відібрали кілька картин. Роботи митця почали активно скуповувати картинні галереї та приватні колекціонери. Так за кордон було вивезено близько тисячі робіт. Проте світове визнання не принесло надто великої популярності в Україні. До того ж створена разом із другою дружиною, художницею Майєю Григор’євою мистецька студія, в якій наприкінці навчалося близько 200 осіб, 1985 року “прикрили”. Це була неабияка поразка його життя.
Усе життя будучи невиїзним, Віктор Зарецький, нарешті, отримав право виїзду за кордон, проте хвороба стала перешкодою до цього. Перша персональна виставка митця відбулася тільки 1989 року, коли вже руйнувалася тоталітарна система. А за рік Віктора Зарецького не стало. Друга виставка, представлена 1992 року в Національному музеї, мала приголомшливий успіх…
День пам’яті Віктора Зарецького був не так вечором спогадів, як дієвою розмовою — як зберегти те, що ще можна зберегти? Хвилюючим був виступ художниці, голови Донецької обласної організації Союзу Українок Людмили Огнєвої. Пані Людмила ось уже не перший рік бореться за збереження мозаїчних панно, виконаних творчою групою шістдесятників — Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галиною Зубченко, Борисом Плаксієм — в Донецьку та Маріуполі, добивається внесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток — об’єктів культурної спадщини. Людмила Огнєва організувала лист української інтелігенції до президента, де, зокрема, говорилося: комерційні структури нищать шедеври національної культури; сплюндровано панно “ЖінкаПтах”; не розконсервовано замуроване панно “Дерево життя”; під загрозою знищення опинився мозаїчний комплекс “Школа”. “Знаючи, як “врятували” у Донецьку 2002 року мозаїку “ЖінкаПтах”, передбачити долю мозаїчного комплексу “Школа” не складно”, — обурюється пані Людмила. Так, безперечно, боротьба за збереження пам’ятних мозаїчних панно, які є культурним надбанням України, за правління “донецьких” — не що інше, як битва з вітряками. Але як без таких донкіхотів?
На вечорі пам’яті було презентовано й інформаційний портал оnline музею Віктора Зарецького, створений Олександром Буцаном. Для створення музею використано один із найавторитетніших у світі формат raisonne. Це одночасно монографія і музей із вичерпним переліком творів митця. Твори класифіковано за періодами творчості, напрямами, технікою та ін. Raisonne викладений кількома мовами, насамперед англійською, аби до нього мав доступ цілий світ. Досі у raisonne традиційно представляли першорядних класиків. Пропонований проект, звісно, буде розширюватися, його представлять іменами митців, які зробили свій внесок не тільки в українську, а й у світову культуру. І перший з них — Віктор Зарецький — митець неординарного таланту, який, попри всі перипетії долі, залишився вільним митцем і вільною людиною.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment