Юрій Щербак. «ЧАС СМЕРТОХРИСТІВ»

Фраґмент з роману

Закінчення.
Початок у ч. 13, 14 за 2011 р.

6.
Зліва від Гайдука мерехтіли індикатори пульта управління. Він намацав ледве підсвічену кнопку приладу GPS і глянув на екран, намагаючись зрозуміти маршрут їхньої втечі. Замість того, щоб їхати до Балтимора і вискочити на 95е шосе, що вело до НьюЙорка, лімузин, пробившись через “белтвей”, забитий старими смердючими китайськими автівками, що використовували суміш спирту й олії й тяглися зі швидкістю до 20 миль на годину, посувався на північний захід у напрямку Пітсбурга. Гайдук спочатку було подумав, що через Клівленд вони поїдуть до Детройта, знищеного війною і повстаннями, щоб підводним тунелем, прокладеним під річкою Детройт, дістатися до Канади, до чистенького, наче з іншої — щасливої планети — мирного містечка Віндзор. Чомусь був переконаний, що тунель не постраждав під час війни, бо міст через Детройт був знищений бразильською крилатою ракетою три роки тому й досі не був відновлений. Інформація про тунель була засекречена.
Однак через дві години повільного просування на північний захід вони різко збочили праворуч, на північний схід: карта їх гіпотетичного маршруту, що виникла на екрані, свідчила: не виключено, що вони можуть доїхати до Гантінгтона, “взяти” 81е шосе і дістатися до Сиракюз, а далі — Канада була поряд.
Але це була лише гіпотеза.
Їхали сільськими, розбитими путівцями, на яких навіть їхній комфортабельний лімузин, що рухався з допомогою суперсучасних водноводневих двигунів, вистрибував на вибоїнах шосе і хитався. Затемнене скло лімузина не давало уявлення про світ, що їх оточував, — бо через броньовані шибки смарагдові весняні поля Пенсільванії, червоні фермерські будиночки й зерносховища, подібні до батарей протиракетної оборони, білі протестантські церкви, підчепурені до Easter — свята Воскресіння Христового, яке відзначили нещодавно — 11 квітня, — все це було позбавлене барв — тільки тіні, як під час сонячного затемнення.
Божена, яка слова не вимовила від початку поїздки, лягла на переднє сидіння спиною до Гайдука й заснула. У темряві Гайдук так і не побачив її обличчя, помітивши тільки, що вона запнула голову хусткою, як це роблять мусульманки. Поїздка до Києва з цією похмурою істотою, яка відрізнялася від комунікативних американок своєю мовчазністю і непривітністю, видалася Гайдуку ще однією ознакою — не найстрашнішою, щоправда, але малоприємною, — тої катастрофи, що сталася з ним. Катастрофи, передчуття якої переслідувало його останнім часом. Щось зламалося в налагодженому механізмі Бюро та ВІРУ.
Він тихо дістав із мінібару кришталевий графин, який засвітився, як маленька різдвяна ялинка, налив у склянку темну рідину, спробував. Це був бурбон “Джім Бім” — один із найкращих ґатунків американського віскі. Не знайшовши льоду, випив одним ковтком цю обпалюючу душу рідину.
Тихий голос (водія чи того, хто відповідав за його безпеку) долинув згори:
— Сер, якщо хочете лід, відкрийте, будь ласка, дверцята холодильника, нижче мінібару. Там є содова і сендвічі з шинкою і сиром. Беріть не вагаючись…
— Все в порядку, — бадьоро відповів Гайдук, хоча розпач поволі охоплював його.
Не впадай в паніку, розвіднику, наказав собі Гайдук. Дрон міг спопелити тебе, але ти залишився серед живих. Що сталося? Чому? Хто твій ворог? Ворогів багато, але хто головний? Смертельний?
…Бюро Гайдука, цілком легальна, солідна установа, розміщувалося в одному з найпрестижніших місць Вашингтона — на Дюпонсеркл, там, де Коннектикутавеню, зливаючись із Массачузетсавеню, своїм вістрям — наче добре загострений олівець — упиралася в Дюпонсеркл. Будинок № 1369, пофарбований у яскравожовтий колір, через що отримав назву “chicken”, своєю архітектурою нагадував київськокупецькі будинки з керамічними прикрасами, і був дуже зручний: при ньому був просторий підземний гараж, що дуже влаштувало клієнтів Гайдука: незважаючи на престижність, Дюпонсеркл був одним із найкошмарніших місць для автомобілістів Вашингтона — справжній тромб у серці американської столиці.
Гайдук любив це місце, бо в будьяку спеку в центрі площі можна завжди було відчути прохолоду: фонтан, побудований на честь невідомого нікому контрадмірала Дюпона, освіжав повітря, а дерева створювали затишок і давали блаженну тінь. Фонтан нічим не нагадував військовоморську професію Дюпона — бо його підпирали оголені мармурові хлопці й дівчата кінця ХІХ століття — хіба що тільки вода, що щедро лилася згори на зжовклі статуї, символізувала океанську потугу Америки. Саме тут, на лавочці біля фонтана Гайдук познайомився з Ліндою Кенворсі.
Зітхнувши, Гайдук перевів думки з ліричного в інше, більш суворе річище: в Бюро з ним працювало п’ять співробітників: він, його перший заступник і давній друг Віктор Безпалий, підполковник ВІРУ, Костянтин Слісаренко, експерт, доктор фізикоматематичних і технічних наук, який нібито не належав до жодної розвідувальної структури України, — бо був винятково неорганізованою, забудькуватою людиною з ознаками геніальності, коли він просихав від чергового запою; і ще двоє американців — Карл Томсон, технічний експерт, флегматичний знавець найновіших систем зброї Конфедерації та симпатична товстушка Ніколь Коен — перекладачка, секретарка, технічний менеджер і організатор веселих “барбекю”, коли в задушевній атмосфері доброї пиятики можна було довідатися у партнерів багато цікавого й домовитися про взаємопрофітну оборудку. Гайдук підозрював, що всі хлопці з його офісу переспали з Ніколь, але дивився на це поблажливо.
Діяльність Гайдукової фірми велася відповідно до закону Конфедерації “Про національну безпеку”, частини третьої — “Захист чутливих і подвійного призначення технологій”. Він розподілив причини свого провалу (а що це був принизливий провал, у тому Гайдук не мав сумніву) на кілька категорій: економічна — якась (яка?) компанія втрачала зиск і ринки збуту (що їх забезпечували партнери Гайдука в Японії, Сінгапурі чи Африці) або особистіснагрошова — хтось (хто?) не дорахувався грошей на офшорному рахунку, як було обіцяно (або сплатили сповна, але жадібність схопила когось (кого?) за горло; політична — Гайдук і його контора почали заважати комусь (кому?) в азартній політичній грі, коли перекроювалася мапа світу, коли поволі набирала оберти нова, четверта глобальна війна і ставки життя і смерті держав були як ніколи високі. І остання причина — особистіснозаздрісна: якась (яка?) істота на високому рівні (якому? — політичному, військовому, розвідувальному?) — вирішила перерізати йому горло задля… Задля чого? Щоб зайняти його місце? — яке зрештою, не було в загальнодержавній ієрархії надто престижним, а навпаки — вимагало спеціальних знань, спритності, відмови від багатьох принад нормального життя і вважалося в розвідувальному співтоваристві одним із найнебезпечніших. Кожен необережний крок тут міг стати смертельним.
Гайдук почав послідовно перебирати можливі варіанти подальшого розвитку подій. Повідомлення про присвоєння йому звання генерала, яке за інших обставин, можливо, й потішило б його самолюбство, жодним чином не покращило його настрій, а обіцянка нового призначення навпаки — посилила депресію, проти якої були безсилі ковтки “Джіма Біма”.
Кулеметні черги, що пролунали з турелі стрільця, встановленої ззаду лімузина, пробудили його від чорних думок. Зі звуку пострілів Гайдук здогадався, що це був найновіший зенітний комплекс, який зі скаженим гуркотом віялом вистрілював невеличкі самонавідні міни, які могли знищити в радіусі 10 миль будьяку літаючу ціль.
Божена схопилася злякано, але не сказала ні слова, лише приречено прикрила руками голову — наївний жест беззахисної дитини під час стрілянини.
— Сер, мем, — пролунав голос згори, — не хвилюйтеся. Нам здалося, що хтось нас атакує. Але все “ОК”.
— Це вони на мене полюють, — ледь чутно сказала Божена й перехрестилася. Гайдук відзначив, що хрестилася вона справа наліво. Він ніяк не прокоментував її слова, знаючи, хто насправді був головною мішенню в лімузині. Божена також мовчала, тільки похитувалася на своєму сидінні у такт руху автомобіля, ніби молилася.
Через півгодини після стрілянини вони зупинилися.
— Зупинка на двадцять хвилин. Туалет у кінці ангару. Кава на столі під стіною. Ми на військовій базі “Менсфілд”, у надійному укритті. Нам ніщо не загрожує. Прошу виходити.
Хтось відчинив важкі броньовані двері і Гайдук, а за ним Божена вийшли з лімузина, розминаючи ноги. В ангарі на повну силу сяяло освітлення, бо надворі вже темніло. Двоє здорованів у чорній формі спецназу — один темношкірий у чорних рукавичках, — мабуть водій, другий — білий — привітно всміхалися до втікачів. Це був їхній супровід. Літаків в ангарі не було, лише кілька розвідувальних “черепах”, що своєю формою нагадували літаючі тарілки, біля яких вовтузилися команди обслуговування. Стрілець, що так хвацько відстрілювався (від кого? від дрона?) сидів на даху лімузина, звісивши ноги в турельний отвір. Механік у сірому комбінезоні, прикрашеному емблемою національної гвардії штату НьюЙорк, допомагав поповнювати боєзапас зенітної установки.
На широкому столі попід стіною ангара, де валялися ремонтні інструменти, засмальцьовані технічні інструкції з кресленнями і схемами, брудні ганчірки та запасні блоки електроніки до “черепах”, звільнили місце, вистелили паперовими серветками і поставили велику скляну колбу з кавою, молоко, банки “чайнаколи” та огидне американське печиво, нашпиговане шматками шоколаду, як дешева ковбаса салом. Ковтнувши каву, яка здалася йому не такою вже й поганою, Гайдук підійшов до ноутбука, що стояв, відкритий, на столі й працював у автоматичному режимі. Клацнув клавішами, поглянув світові новини. Все буденне і знайоме до нудоти:
— Союз держав Чорної Орди (СДОР) проголосив намір провести у грудні в Батийграді представницьку міжнародну конференцію, на якій будуть висунуті історичні мирні ініціативи.
— Колумбія на знак протесту проти ворожої політики Венесуели вийшла з оборонного альянсу Південної Америки і має намір приєднатися до співдружності Піднебесної Імперії.
Новини Вашингтона:
— Президент Конфедерації Ендрю Ван Лі у зв’язку з загостренням міжнародної ситуації вранці вилетів до Західного узбережжя, округ Санта Барбара, космічна база Ванденберг, із метою перевірки стану бойової готовності системи ПРО…
Кримінальна хроніка.
І одразу ж серед мерехтливого і нескінченного списку злочинів і злочинців, погляд Гайдука магнітно зачепився за повідомлення поліції округу Колумбія:
— Сьогодні о першій годині пополудні у квартирі на Спрінгфілд знайшли труп українського бізнесмена Віктора Безпалого…
Як у страшному сні автоматично натиснув кнопку ТVзображення: побачив, як коронери вивозять на візку зі знайомого під’їзду труп у чорному пластиковому мішку, побачив маску жаху на обличчі Ніни — дружини Безпалого, його переляканих дітей — Мар’яну і Джорджа — це тривало лише одну мить — і на екрані з’явилася ляльковата репортерка з риб’ячими очима, яка явно зчитувала текст з електронного суфлера:
— Вбитий Без…Без…палій, — із наголосом на останньому складі (репортерка ледве подолала незнайоме прізвище), — можливо, був причетний до торгівлі зброєю. Поліція підозрює у вбивстві містера Гайдука — керівника українськоамериканської компанії. Містер Гайдук — в екрані статично завис його офіційний фотопортрет, взятий із сайта Бюро — чорне волосся з першими ознаками сивини на скронях, коротка зачіска, темні, глибоко посаджені очі, сплющений боксерський ніс, міцно стиснуті губи і важкий, підозріливий погляд: типовий італійський мафіозі, — подумав Гайдук. — Або давньоримський центуріон.
— Містер Гайдук, — продовжувала всезнаюча репортерка, — зник сьогодні зі свого помешкання на КаналРоуд. Сусіди бачили, як він від’їжджав на таксі, що належить пакистанській компанії, яку підозрюють у зв’язках з екстремістським мусульманським рухом “АльКарім”…
Ось куди мене занесло, подумав Гайдук. Може, і справді податися до Ісламабаду?
Репортерка торохкотіла, не зупиняючись:
— Поліції стало відомо, що між Гайдуком і вбитим існував давній конфлікт. У компанії панувала атмосфера ворожнечі і взаємних звинувачень…
Білявий хлопець, що їх супроводжував, делікатно торкнувся його плеча.
— Треба їхати. Не звертайте на це уваги. Ми захистимо вас. Це справа Вогняної Сари та її людей.
Гайдук повільно, як після тяжкого нокдауну, посувався у напрямку лімузина. Відчув нудотну слабкість. Тільки б не почати блювати. Знав: це — всеохоплюючий страх. Якщо його не подолати, загинеш.
Він глянув на Божену: ні чорні великі окуляри, ні чорна, як у шиїтів хустка, що затуляла половину обличчя, не могли приховати того сумного факту, що племінниця Марти Джеферсон була жорстоко побита: на спухлому носі — біла скотчева наліпка з марльовими валиками для фіксації ніжних кісток, ізпід окулярів виповзали синці, на нижній губі — тріщина, намащена маззю, на шиї — сині странгуляційні смуги.
Незважаючи на те, що Божена була вдягнена в довгий балахон із темносірої джинсової тканини, який дуже скидався на тюремне вбрання і приховував усі особливості її фігури і рухів, неважко було помітити, що дівчина ледве пересувається, постаречому повільно сідаючи до лімузина.
Гайдук запропонував їй сісти ззаду, але вона відмовилася.
Автомобіль рушив у напрямку канадського кордону, який вони мали перетнути в районі Огденсберга, десь посередині між Кінгстоном і Оттавою.

Щойно у видавництві “Ярославів Вал” роман Юрія Щербака вийшов окремою книжкою. Запитуйте в книгарнях!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment