Олександер ШОКАЛО
Що таке щастЯ?
“Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя”, — вістує з безвічності Вчитель Сковорода. Прагнення людини до щастя є основним змістом світоглядного орієнтиру Григорія Сковороди. За Сковородою, людина може досягти щастя через самопізнання й через працю за покликанням. Головне джерело особистого й суспільного гаразду — “споріднена праця”. Людина щаслива у своїй праці, коли не вона для праці як засобу нагромадження багатства чи визиску її сили іншими, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в індивідуальній програмі душі. Мірилом людського щастя є радість. Радість — це й результат праці, й відновлення, повернення сили, вкладеної в працю. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає природним здібностям і глибинній сутності людини. Така праця забезпечує розвиток особи й суспільства, гарантує радість суспільної творчості за всієї різнорідності індивідуальних людських здібностей та етнічних особливостей. В ідеї щастя Сковорода поєднав особисту мету людського життя й священне призначення людини, єдність яких є суттю подвижництва, здійснення національної ідеї (програми самостійного життя народу) й досягнення справедливого суспільного ладу. Зраджує спільну справу той, хто не виконує покладеного на нього священного обов’язку. Люди досягають щастя спільними силами, бо повнота щастя складається з часток людських зусиль. А руйнують цілісність людського щастя недолюди й нелюди — корисники, здирники, грошолюби, чужоїди. Люди у взаємодопомозі й любові єднаються в збірну особу народу. Недолюди й нелюди в грабіжницькому суперництві й ненависті одне до одного купчаться в паразитарні клани.
Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського народу, закоріненого в благородстві соборної праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності. Звідси сковородинський духовний тип української людини — морально зрілого творця духовно-господарських цінностей. Г. Сковорода по праву є духовним батьком української національної ідеї й національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя нації визначає самоусвідомлення нею своєї священної духовної єдності, а просвітлений дух пробудженої нації є джерелом її природного права й передумовою державного відродження України на основі національної культури.
Що таке культура?
Культура — субстанція, сутність людського життя. Покликання людини в Білому світі — створити себе у своєму духовному самотворенні, створити світ рідної культури у своїй питомій природі. Покликання культури — розвивати духовну сутність у людині й нації, забезпечувати розуміння духовних цінностей і здійснення людиною життєвої програми своєї душі. За Г. Сковородою, “культура — це друге, духовне, народження людини”. Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується, “вдруге, духовно” завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку, орієнтованій на духовний ідеал.
У цьому контексті доречна теза видатного українського економіста й державного діяча Михайла Туган-Барановського: “Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури”.
Культура як система працює завдяки вияву духовної сутності в кожній дії людини й етнічної спільноти. Сутнісною ознакою культури є моральний світогляд — ставлення людської особистості й збірної особи народу до світу та до інших людей і націй, як до самих себе.
Українська національна культура як система самоорганізації українського суспільства ґрунтується на традиційній агрокультурній основі корінного українського народу, витвореній ним на своїй питомій землі, й на місцевих традиціях і культурній творчості субетнічних груп та національних меншин, які віддавна вкоренилися в агрокультурне середовище України. Регіональне й субетнічне розмаїття української національної культури є унікальним національним культурним надбанням, що зближує її з іншими культурами.
Кожна нація надбала велику культурну спадщину у своєму історичному досвіді, який формує і підтримує національне самовизнання та самоповагу. Маючи етнічні, світоглядні, історичні та інші особливості, культура за своєю суттю зберігає і генерує спільні для всього людства духовні цінності. Саме завдяки цьому культура забезпечує порозуміння між особами й націями, незважаючи на релігійні, ідеологічні, політичні та інші відмінності.
ДуховнІ подвижники
Високе суспільне покликання в поступальному розвитку кожної нації й людства здійснюють духовні подвижники, які найповніше уособлюють національні світоглядні рухи. Духовні подвижники — це не соціальна еліта. Подвижництво — праця з любові до людей заради спільного добра, елітарність — існування за рахунок добра інших для задоволення особистих, кланових, партійних інтересів.
Не зупинятимусь на недосконалості зовнішніх способів управління етнічними процесами, а зосереджусь на внутрішній силі етнічної самоорганізації — на духовній волі людського серця, що виявляється в силі любові. Саме взаємна любов, а не терпимість (толерантність) одне до одного, визначає істинність стосунків людей і народів. А щодо сутності життя, то людина прагне щастя, незалежно від її національності.
В українському національному світогляді, зокрема в подвижницькій духовно-світоглядній практиці Г. Сковороди, провідний принцип — головним у людському житті є серце й воля любові в чистому серці.
Мірилом істинності людського життя є воля серця — духовно-пізнавального центру людського єства. У цьому суть і провідна сила питомо українського кордоцентричного світогляду, що в Григорія Сковороди розкривається у філософії мудрого серця, в Памфіла Юркевича — у філософії утаємниченого серця людини та сакральній педагогіці серця, в Миколи Гоголя — у духовній практиці християнського персоналізму, в Пантелеймона Куліша — у хутірській філософії або філософії природи, філософії серця, у Тараса Шевченка — в життєвому принципі щирого серця, в Костянтина Ушинського — у вченні про особисту волю людини, закорінену в серці.
В українців, як і в народів Сходу, провідним світоглядним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. Первинність і духовна воля серця зближують через два з половиною століття українця Григорія Сковороду (1722—1794) й турка Фетхуллаха Ґюлена (1941) — унікальних духовних подвижників, представників різних епох, національних культур і релігійних систем. А до нас їх наближує своєчасність ідей їхніх світоглядних рухів. Бо через подвижників відкриваються досягнення духовно-світоглядного досвіду народів, явлені в традиціях їхніх культур.
Фетхуллах Ґюлен як учений, філософ, теософ наділений найглибшим поглядом на життя серед усіх представників філософської й релігійної думки Туреччини. Завдяки своєму духовному подвижництву мислитель став одним із лідерів світоглядних та інтелектуальних рухів останніх століть. Гуманістичне вчення Ф. Ґюлена особливо своєчасне для подолання замкнутості систем національних культур і загроз глобалістичної нівеляції. Ґюлен розпочав свій світоглядний рух із рідного турецького суспільства, розділеного партійними догмами на лівих і правих. І за короткий час Ґюленів рух подолав ту руйнівну конфронтацію — нині понад 80 % турків одностайні у своїх спільних національних інтересах.
ДІалог культур
Для забезпечення взаєморозуміння і взаємодопомоги соціальних та етнічних груп національного суспільства необхідний діалог, де сторони поважають базисні цінності одна одної. Такий самий діалог публічної дипломатії необхідний і для взаємовигідного культурного й економічного співробітництва між країнами. Нещодавно в Донецьку відбувся “круглий стіл” “Міжнаціональна згода в контексті діалогу влади й суспільства”. Організатори: Міжнародна громадська організація Платформа “Діалог Євразії” та Регіональна філія Національного інституту стратегічних досліджень у м. Донецьк. Учасники: науковці з Києва, Донецька, Стамбула, представники місцевої влади та громадських організацій національних меншин області. У відвертому спілкуванні обговорювались проблеми регіонального, загальнонаціонального й глобального рівнів. Чому саме Україна й Туреччина ініціюють такі діалоги? Бо обидві країни розташовані на цивілізаційній грані між Сходом і Заходом та найдужче зацікавлені в убезпеченні своїх життєвих світів із традиційними основами від загроз міжцивілізаційних конфліктів та нівеляційних тенденцій глобалізації.
На глибоке переконання Ф. Ґюлена, цілісний розвиток людини й народу в сучасних умовах можливий тільки на традиційних цінностях культури. Будь-який радикальний відрив від минулого, від духовного досвіду попередніх поколінь та безоглядне захоплення модернізацією несе в собі ризик втрати культурної ідентичності. Сучасна молодь, позбавлена світоглядного орієнтиру на основі традиційних духовних цінностей, виростає взагалі без будь-яких духовних прагнень та ідеалів, а намагається досягти тільки матеріального успіху. Нинішні навчальні заклади ігнорують нематеріальні цінності культурної традиції й випускають виконавців для глобальної ринкової системи. Такі “треновані, але неосвічені” робочі кадри, в яких не сформовано внутрішнього духовного осердя й самостійного мислення, легко піддаються контролю зовні. Ф. Ґюлен стверджує, що людей позбавляють вихованості й істинних знань, аби тримати їх під контролем. Здолати гніт тиранії глобального фінансового управління й досягти соціальної справедливості та взаєморозуміння між народами можливо тільки через духовну просвіту та різнобічну освіту на основі традицій національних культур.
Головними причинами нинішньої суспільної кризи у світі стала втрата людьми ціннісних моральних та світоглядних орієнтирів духовної мети життя й самого вольового прагнення душі жити, а натомість ними заволоділа масова залежність від потреб організму вижити. До такого ганебного стану довели людей визискувачі, яким потурають самі ж люди.
“ФІльтри”
нацІонального духу
Відсторонення дезорієнтованого соціуму від моральності й духовності призводить до його денаціоналізації й остаточного занепаду. Денаціоналізація починається з обмеження соціального функціонування національної свідомості: передусім у сфері національної мови, освіти й науки, в інформаційній сфері, у сфері права й державотворення. Все це руйнує національну ідею — життєву програму нації та національний світогляд — універсальну систему ціннісних життєвих орієнтирів.
Найбільше спричинює денаціоналізацію, винародовлення, деградацію суспільства відірваність виховання й освіти як основи культури від національної духовної традиції. Своєчасне застереження Фетхуллаха Ґюлена: “Культура з’являється й розвивається в колисці характеру нації чи суспільства… Суспільства, які думають, що побравшись із культурою й цивілізацією іншої нації, вони зможуть гарантувати собі хороше майбутнє, схожі на дерева, до гілок яких поприв’язувані плоди з інших дерев, а це смішно й зовсім неправдоподібно”. Дотримуючись принципу діалогу культур, мислитель відводить провідну роль у цьому процесі національному духові: “Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу “фільтри” національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча”. Саме “фільтри” національного духу забезпечують чіткість функціонування світоглядних орієнтирів національних культур. Як проникливо визначив Микола Гоголь: “Справжня національність перебуває… в самому духові народу”.
За Ґюленом, велич нації, самостійна сила її великою мірою залежить від спільності й висоти мети всього суспільства: “…доки воно лишається роз’єднаним, не може бути й мови про якийсь позитивний результат”.
Цю істину провістив і основоположник української філософії права, глибинний педагог Памфіл Юркевич: “…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства… …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію (грецька політея), то дух народу творить державу. … Держава має моральну суть, як і людина… Певна національність дається взнаки як потужна влада… — всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право — явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю”.
Взаємність — джерело щастя людини й народу.
