Оксентій ОНОПЕНКО,
м. Москва
Шляхетний страждає
від своїх вад,
а не від вади визнання.
Конфуцій.
Патріот бажає, щоб мета роду людського спершу була досягнута тією нацією, до якої належить він сам. Українська нація щаслива іменами праведників: святих отців Києво-Печерської Лаври і князя Ярослава Мудрого, Яна Вишатича і Нестора Літописця, Юрія Котермака-Дрогобича і Петра Могили, Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, Івана Франка і Лесі Українки, Миколи Куліша і Агатангела Кримського, Олександра Довженка і Олеся Гончара, Василя Симоненка і Василя Стуса …
Українці вживають чи не найкраще означення свого патріотизму: “щирий українець” — правдивий, нелукавий, відвертий, вірний, чистий, сердечний, привітний, гостинний. Про Україну і щирість українців в історії дуже багато яскравих свідчень. Років двадцять тому мені самому довелося почути в телевізійній передачі німецької ARD слова одного з німецьких політичних оглядачів про Україну: “Коли я приїжджаю з Москви в Київ, я почуваюся тут як в Європі”. З ним погодився його співрозмовник.
“Вони хазяйновиті і їм властива щирість. Як їхня мова, вони прості й відкриті. Іноді вони ласкаво простодушні. Ймовірно, свою щирість вони виявляють тому, що прагнуть такого ж ставлення у відповідь. Така риса цих людей характеризується гарним словом “лагідність”, за якою, здається, приховується хитрість, або хитруватість. Вони гордовиті самі по собі, але їхня гордість земна. Вони не цураються у собі чогось провінційного. І не забувають: щоб мати майбутнє, необхідно знати минуле. Для них все це зрозуміло, так само як і для інших, як тільки вони починають спілкуватися”.
Читач одразу скаже: “Це про українців написано!”. І так, і ні. Це було сказано про мешканців Саксонії.
Я люблю бувати серед людей цієї землі. Ось і влітку минулого року я жив в Оберлаузіці, що займає частину західної Сілезії і східної Саксонії між кордонами Польщі і Чехії. Тут, де беруть початок струмки Шпреє, знаходиться містечко Еберсбах. По всій Німеччині від землі Баден-Вюртемберг до землі Сілезії існує більше двадцяти містечок і селищ із такою назвою, з них — до десятка в Саксонії. Еберсбах біля Любау, в якому раніше проживало 13 тисяч, а нині проживає 8 тисяч мешканців (багато з них переїхали на роботу в західні землі), розкинувся на схилах і в долинах між чотирьох гір, покритих тисовими лісами — Хайнберх, Гутберг, Шлехтеберг та Котмар. Шпреє витікає з густого лісу на схилах Котмара. Десь тут та в розпалинах Судет, здається, ще й сьогодні живе дух легендарного Рюбецаля. А в свята над усіма будівлями містечка майорять жовто-сині історичні прапори цієї землі.
Містечко Еберсбах лежить упритул до кордону з Чехією. З чеського боку з ним межує містечко Жирков, менш заможне і тому менш охайне. Німці ходять у Жирков, щоб там посмакувати чеськими стравами, пивом, або купити цигарки, бо там усе це дешевше.
У свої приїзди в Еберсбах я мешкаю в історичному маєтку фрау Гензель і пана Гензеля, що на Георгсвальдерштрассе. Фрау Гензель більше сорока років працювала вчителькою молодших класів і вже давно на пенсії. Але залишається невтомною активісткою місцевої громади, співає в хорі й не пропускає жодної репетиції. Пан Гензель підтримує в доброму стані велике господарство. Мені подобається проводити вечори в колі цих щирих людей та їхніх сусідів. Бувало, наше спілкування, іноді з піснями, триває допізна.
Для мешканців Оберлаузіца притаманне делікатне ставлення до інших народів. Так склалося, що ці землі століттями були ареною війн: феодальних, релігійних, міждержавних. Минуле для місцевого населення — не тільки в підручниках історії, а й чинник для повсякдення. І тому пан Гензель якось сказав: “Я вважаю, що на чеській землі, до чехів я зобов’язаний звертатися чеською мовою. Я знаю, що їм це приємно і мені — теж. Така поведінка слугує запорукою добрих відносин”. Його поведінка і слова були сказані щиро.
Якось у післяполудневу пору я сидів на відкритій терасі гостинного дому, що знаходиться на горі Хайнберг. Двоповерхова будівля з рестораном та з кімнатами для проживання гостей на першому поверсі — улюблене місце для проведення тут сімейних, службових урочистостей не тільки мешканців Еберсбаха, а й усієї округи, сусідніх чехів та, навіть, поляків. Усякому прибутку, приватному чи общинному, тут сприяють усі мешканці. Тому що все йде на користь містечка — гарного, чистого, затишного. І може, ще й тому люди тут завжди привітні й охочі допомогти кожному.
Сонце вже опускалося над горою Шлехтеберг, коли до мого столу підійшов статечний чоловік старшого віку і, запитавши дозволу, підсів навпроти. Виявилося, релігійна община з сусіднього Нойгерсдорфа зібралася в ресторані, щоб провести на відпочинок свого старосту. Слово за слово, наша розмова від погоди перекинулася на тогочасну політику.
— Гляньте, — сказав він, порухом руки показавши на низькі стовпчики по кордонній межі, що пролягла схилом гори, на якому в ті дні лежали пузаті валки сіна, а під однією зі старих лип ліниво помахували хвостами четверо породистих коней — за сто років тому тут був кордон з Австрією. А нині — з Чехією. Все б нічого, якби після відкриття кордонів ми не мали клопоту з циганами.
— Я знаю, мені розповідали, — сказав я, на що зразу відреагував мій співрозмовник.
— Чому розповідали? Ви що не тутешній?
— Ні. Я з Москви.
— Ви? З Москви? Та не може цього бути! — сполошився чоловік ще й тому, що хвилинами раніше він критично охарактеризував розгул марнотратства росіян.
— Я живу нині в Москві, але сам я українець.
— О, Україна, Білорусь — країни європейські. І народи теж — європейські.
— А як Ви це визначаєте? — запитав я.
— Знаєте, з простоти спілкування. Ви — цілком вільна у судженнях людина і, водночас, ви залишаєтеся чутливим і шануєте гідність та свободу іншої людини. Я відчуваю щирість розмови і недемонстративну повагу до співрозмовника. Для європейців усе це природно.
Сонце вже сховалося за горою і я, подякувавши моєму співрозмовнику за спілкування, попрощався. Не хотілося турбувати тривалою відсутністю моїх дбайливих господарів.
Щодо Москви. В Москві я живу вже більше сорока років. У радянські роки Москва, здається, була більш європейським містом. Відчуття європейськості виникало тоді завдяки присутності тут, хоч би на екранах телебачення, представників Прибалтики, Білорусі, Молдови, України, країн т. з. соціалістичної демократії. У ті роки важко було уявити той рівень ксенофобії, що нині побутує в Москві. І то не тільки в побуті, а й у пресі, на телебаченні, навіть у державних установах (інородців, зокрема українців, на посади в державні установи не беруть, а на державну службу — й поготів).
Незважаючи на гучні міжнародні події, присутність тут представництв іноземних фірм та ознаки розкоші в рекламі, в крамницях чи на людях, Москва не стала більш європейським містом, про що, піднімаючи тости, лестячи господарям говорять гості міста, мовляв, “Как похорошел город!”. Де вже там? Нині Москва — місто марнотратства і марнослів’я. А ще сьогодні Москва стає містом східних народів: прибиральники в дворах і в торгових комплексах, на будовах, у транспорті, на вулицях загалом — вихідці звідти.
В Україні чули про останні події навколо Бібліотеки української літератури та про судові справи щодо ліквідації українських самодіяльних організацій — Федеральної національно-культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії. Судили за чесну констатацію становища українців у Російській Федерації на радіо “Свобода”, а ще — за вшанування жертв Голодомору в рамках заходів, які проводилися зокрема й з ініціативи Посольства України в РФ. Нічого протиправного. Чесно кажучи, діяльність керівних органів українців Росії заслуговує на критику швидше за бездіяльність, а не за “політичний крен” у їхніх словах чи діях. Не маючи хоч би якої матеріальної бази, газет, радіо, телебачення або фінансових можливостей, органи правління, низові громади ОУР чи ФНКАУР не мали можливостей для здійснення своїх статутних прав та обов’язків, не те що позастатутних. Тому можна було говорити про “не наступальну, не вимогливу роботу” і керівних органів ФНКАУР, і про грубе зневажання в Російській Федерації правами українців — освітніх, культурних, а відтак і про зневажання політичних прав. Особливо рельєфною та очевидною стає дискримінація українців у Російській Федерації порівняно з тим, що завжди мали і мають росіяни в Україні. У нормальній європейській країні того позивача, заяву якого розглядав аж таки сам (!!!) Верховний суд РФ, мабуть, запросили б куди слід і розумно пояснили б справжню ситуацію з реалізацією прав українців у РФ і росіян в Україні. Щоб людина усвідомила свою ксенофобську хворобу повною мірою. Не сталося. Більш того, МЗС і посольство України в РФ “засюсюкало” цю справу прямо-таки з пієтетом героя Жванецького: “Лиш би не було війни!”.
Вважаю непотрібним нагадувати весь перелік проблем українців у Російській Федерації. Усе це добре знають і там і сям. Одні плетуть інсинуації, другі сюсюкають. Це свідчить лише про низьку цивілізаційну культуру т. з. еліти, нерозуміння рушійних сил розвитку суспільства і виробничих сил, а відтак приреченості народів Росії і України на застарілі вади: “хотіли як краще, а вийшло як завжди” — низький рівень життя. Культура відстала. Згадую слова директора німецької школи з Тюрінгії фрау фон Берг у відповідь на слова канцлера ФРГ Ангели Меркель про крах у Німеччині політики полікультурності: “Я не проти того, щоб діти мігрантів вивчали свою мову. Але в країні повинна домінувати одна державна мова, тому що крепами держави слугує розум і мова суспільства”. Українці в Росії знають і розуміють цей давній постулат. На жаль, цього не розуміють росіяни в Україні, люди далеко не європейської культури. Дві діаспори — два різних світогляди. І річ тут не у протилежних курсах: “помаранчевих” — на захід, а “голубих” — на схід. Потрібно думати про те, що мільйонам людей і в Україні, і в Росії не відомі стандарти Європи — свобода слова, справедливий суд, вчасне і якісне лікування, високі соціальні стандарти. Один росіянин, що переселився разом із дружиною-німкенею в Німеччину, в чарівне місто Горліц, був уже хворий на рак. Перед госпіталізацією він просив свою дружину і дітей перевезти його тіло на батьківщину й там поховати. Однак у лікарні росіянин прожив ще тривалий час і вражений ставленням до нього персоналу і всіх людей та рівнем лікування, він попросив свою сім’ю: “Залишіть мене в землі цих добрих людей!”.
“Нигде нет столько святых, сколько на Руси”, — твердить росіянка похилого віку на радіо “Свобода”. Перепрошую росіянку за нерозуміння цієї статистики, але хотів би знати: а що, показник числа святих у Російській Федерації свідчить про особливі права всіх росіян у Росії і за її межами сущих? Таких прав не існує. На мій погляд, велике число святих у тій “Святій Русі” може свідчити лише про велике число грішників і велику потребу спокути, покаяння решти громадян тієї віртуальної “Святої Русі”. Такий закон полярності.
