За підтримки Польського Інституту в Києві та на запрошення журналу “Всесвіт” відбувся показ фільму “Утікач” польського режисера Марека Павловського (Marek Tomasz Pawlowski). “Утікач” (“Uciekinier”) — це історія трагічного повсякдення; стрічка розповідає про чотирьох утікачів, переодягнутих у форму вояків СС, які намагалися втекти 20 червня 1942 року з концентраційного табору “Аушвіц-Біркенау” в машині заступника командувача табору.
Вітчизняні українські телеканали, безперечно, мали б звернути увагу на цей фільм, який здобув численні нагороди у світі (всього фільм отримав 13 премій). “Утікач” втілює ідею дивовижної жаги життя. Жаги пізнання себе в часі. Людина, пройшовши тортури нацистського терору, провівши роки у паноптикумі, змогла пронести в собі нереалізований заряд молодості. “Я не знав, коли саме в мене була молодість. Лише коли я втік, коли закінчилась війна, я зрозумів, що моя молодість уже минула”, — зазначає головний герой. Людина, яка була “утікачем” від тортур, від нацистського терору і деспотії своїх, польських “рідних Червоних”, перетворюється на “утікача” до всієї планети.
Сьогодні Казімєж Пєховський — людина, яка не боїться свого минулого. Марек Павловський зізнався, що було досить важко втримати головного героя в об’єктиві камери: Казімєж весь час був у русі. Жахи минулого “документують” час без прикрас. Тільки втеча може бути рятівною. Вільний — це той, хто може сміятися і радіти життю. Пропонуємо для читачів “Слова Просвіти” інтерв’ю з польським режисером Мареком Павловським.
Ганна ТРЕГУБ,
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
— Пане Мареку, розкажіть про роботу над фільмом “Утікач”, який Ви привезли на показ до Києва. Яка історія появи цієї стрічки?
— “Утікач” — це фільм, який постав із моєї співпраці з істориками з Музею Освенцима. І саме від них я довідався про те, що є такий собі Казімєж Пєховський, який все ще живий, один із членів найвідомішої втечі з концтабору “Аушвіц-Біркенау”. Про факт втечі відомо вже давно, проте не в деталях. Та й більшість польських істориків говорили про те, що четвірка втікачів вже не живе на білому світі. Сам Пєховський тривалий час переживав так звану “травму Освенцима” і довго не міг приїхати, аби ще раз відвідати табір. Одного разу він навіть намагався зробити це, приїхав до Аушвіца разом із дружиною, але йому стало дуже погано, і дружина швидко вивела його поза табірну браму. Поява Пєховського в таборі викликала шок у істориків, так, наче в таборі з’явився привид минулого, бо всі ж думали, що він давно помер. І саме тоді я дізнався від знайомих телефон пана Казімєжа та вирішив зустрітися з ним, аби переконати, що потрібно розповісти про його втечу з концентраційного табору, бо це унікальний і важливий історичний факт.
Розповідями про такі факти молодому поколінню легше донести, дати зрозуміти те, чим був Аушвіц. Сухий фактаж у цьому випадку не спрацьовує, він лишає глядачів байдужими до того, що в тому таборі загинула величезна кількість людей і що літній чоловік просто ходить, показує місця, де його били та принижували. Це не є та форма мовлення, якою кіно має говорити до глядачів. Я дійшов того висновку, що про це історичне явище треба розказати живо, надати трохи сенсаційних фактів. Проте ця інформація має містити емоційне навантаження.
Виявилося, що після того, як Казімєж Пєховський утік із Освенцима, його життя за комуністичного режиму було ще трагічнішим, бо тодішня влада засудила його на 10 років ув’язнення. Зважте — два роки концтабору, 10 років в’язниці, до яких засудили свої ж поляки. Після звільнення з тюрми він починає реалізувати свої мрії. Мене саме цей сюжет зацікавив.
Незалежно від того, де географічно демонструється ця стрічка, — у США, Німеччині, у скандинавських країнах чи в Україні — всіх вражає те, що 80-літня людина змогла самореалізуватися, попри страшне минуле. Це змушує багатьох переглянути власне ставлення до щоденних проблем, надає позитивного стимулу та надію. Не важливо, де живуть люди, але всі вони потребують надії кожного дня в наш дуже нелегкий час.
— Історія Казімєжа Пєховського, відтворена в “Утікачі”, — це своєрідна оповідь про втрачену молодість і людський порив до свободи, опір людини тоталітарним режимам. Як він поставився до Вашої ідеї зробити документальний фільм, де б ішлося про його особистий досвід?
— Коли я запропонував Казімєжу Пєховському зняти фільм про його втечу з Освенцима, він не вважав, що ця подія аж надто важлива. Втеча, та й тільки. І я вважав, що розповіді про саму втечу замало. Та коли я познайомився з цим чоловіком ближче, то зрозумів його бажання бути вільним, ув’язнення спіткало його увесь час. Ані полякам, ані українцям не треба цього особливо пояснювати — серед нас ще є ті люди, які пам’ятають досвід несвободи. Зачинені кордони, відсутність паспортів, аби виїхати за кордон, призводили до того, що більшість з нас могли мандрувати так, як показано у фільмі “Утікач” — рухаючи пальцем по мапі. Можливо, глядачеві із Західної Європи цей момент може видатися гротесковим і смішним, але це реальність наших географічних теренів.
До того ж, мій головний герой показує, що кожен може пережити третю молодість і після 70 років, віднайти новий сенс свого життя. Немає такого моменту в житті людини, який є втраченим назавжди. Це одна з найголовніших ідей цього фільму.
У цій історії немає штучності — все, що є на екрані, взято з життя Казімєжа Пєховського.
Казімєж Пєховський — дивовижна людина. У 91 рік він читає без окулярів і дуже самостійний. Інші мої свідки, які трохи молодші за Пєховського, перебувають нині в такому стані, що можуть говорити і давати інтерв’ю лише сидячи. Люди того віку та з тієї генерації вже, на жаль, здебільшого не є здоровими фізично, а подекуди й психічно. На цьому тлі Казімєж Пєховський вирізняється. Рік тому, коли йому вже було 90, він із дружиною вибрався до Перу, та помандрував до високогірного міста Мачу-Пікчу. Я б дуже хотів, щоб доля подарувала мені такі можливості у такому віці, як цьому чоловікові.
З четвірки втікачів двоє — Ястер і Бендера — загинули трагічно. Пощастило вижити єдиному Казімєжу Пєховському.
— Концтабір Аушвіц, одну зі сторінок історії якого Ви розкриваєте у фільмі “Утікач”, у свідомості пересічного українця мало асоціюється з історією його власного народу. Можливо, під час роботи над “Утікачем” Вам стала відомою інформація про долю українців, що там перебували?
— Звичайно, в Аушвіці перебували й українці. Зокрема варто наголосити, що ініціатором тієї втечі, яку я показую у фільмі “Утікач”, був українець, якого звали Євген Бендера, який мешкав на території тодішньої Польщі. До концентраційного табору його, очевидно, привезли так само, як і більшість польських в’язнів, просто схопивши на вулиці.
Я напевне не знаю, чи був він членом УПА, але доведеним фактом лишається, що до Освенцима з України було вислано багато так званих “бандерівців”. Це були ті з українців, які активно намагалися втілювати в життя ідею про незалежну Україну, що німецькому нацистському керівництвові дуже неподобалося. Дуже багато з тих українців, що пережили Аушвіц, після війни виїхали на Захід, до країн Європи або США, бо дуже добре розуміли, що зі звинуваченням у причетності до націоналістичного руху їм спокійно в країнах соцтабору жити не дадуть.
Є ще один цікавий епізод з історії концтабору “Освенцим-Біркенау”, у якому фігурують українці. 1943 року, коли ситуація на Східному фронті радикально змінилася, більшість німецьких солдатів із табірної варти було вислано на фронт. Замість них з’явився підрозділ українських солдатів, так званих власовців, які мали пильнувати концтабір. Одного дня український наглядач, вартуючи відділ жінок під час роботи, побачив у тій групі свою матір. Він пережив шок і почав пояснювати своєму німецькому керівникові… Що сталася якась помилка, бо в таборі серед в’язнів є його матір, а того не може бути, бо ж він співпрацює з німцями. У результаті німці ліквідували і матір, і сина. Свідком цього був інший українець, так про це дізналася решта, і стало зрозуміло, що німці у будь-який момент так само, як того чоловіка та його матір, можуть вбити їх. Близько 19 членів українського загону забрали зброю та почали тікати з Освенцима. Коли німці побачили, що українці тікають, почали за ними гнатися, і в певний момент між ними почався бій. Німці застрелили близько 14 осіб, а решту взяли в полон і потім повісили. Отакою є ця важка і складна історія.
Аушвіц приховує в собі багато ще не відомих історичних фактів. То така собі копальня, до якої людина входить і відкриває міріади незнаного.
Під час презентації “Утікача” в Києві я довго думав, як розказати аудиторії про цей епізод. Зрозуміло, що не всім подобається, коли кажуть, що представники його народу були вартівниками нацистського концтабору. Така інформація дратує. Але глядачі не здивувалися, сприйняли те, про що я говорив, без жодного протесту, бо історія — це минуле, а майбутнє лежить перед нами відкрите. Маємо творити в нім щонайкращі відносини між нашими народами, аби спільно відкривати наше пройдешнє.
— Принагідно хочемо Вас запитати, чому, все ж таки, величезну увагу Ви приділяєте у своїй творчості темі Освенцима-Біркенау? Чи є на те якась особлива причина?
— Про досвід європейських концтаборів, зокрема про Освенцим, потрібно пам’ятати. Це символ перестороги для всіх європейців, який показує, до чого призводить ненависть та неповага. Рік тому в березні я перебував із показом фільму “Утікач” у Белфасті. Це був показ такого самого формату, що й той, який цього разу відбувся в Києві в Могилянці. Мені відомо, що під час демонстрації фільму були присутні інкогніто кілька членів ІРА. Після того до мене звернулася Фундація супроти ненависті, що працює з молодими ірландцями, які виховувалися в дусі нетолерантності, ненависті. В основному йдеться про дітей членів ІРА. Це величезна проблема для сучасного Белфаста, бо тільки будь-де починає жевріти конфлікт, ця молодь намагається його розпалити, не розуміючи наслідків своїх дій. Згадана фундація збирає представників такої молоді, розказує і дає їм зрозуміти, чим є ненависть і до чого вона призводить. Один із представників фундації попросив мене показати фільм “Утікач”, аби кожний із його підопічних міг його подивитися, а потім зібрав їх разом, і привіз до Аушвіца.
Не важливо, ким є людина — ірландцем, українцем, поляком, англійцем чи американцем. Для всіх нас Аушвіц є символом, який показує, що станеться, якщо ми втратимо здоровий глузд, коли європеєць не поважає європейця. Думки про те, що котрийсь із народів є найважливішим, і він один має право будувати свою і чужу долю так, як йому заманеться, без врахування думки інших народів.
Я за те, щоб у відкритій Європі було збережено традицію кожного народу, його мову та звичаї. Бо інакше наша реальність змакдоналізується.
Нинішні поляки краще знають і розуміють німців, ніж українців, бо з першими мають більше контактів. Україна лишається чимось незрозумілим і незнаним. У Польші не можемо зрозуміти, якими ж ви є зараз — більше проросійськими, чи все-таки проєвропейськими. Проте на вулицях Києва я бачу людей, що мислять і поводяться цілком сучасно. Тому мені шкода, що немає активної польсько-української культурної співпраці.
— Якою, на Ваш погляд, є роль кіно, зокрема документалістики сьогодні? Якими вони повинні бути, що розкривати глядачеві?
— Кіно, передовсім, має спонукати глядача побачити якийсь момент дійсності трохи інакше. Особливо це стосується документалістики, яка фіксує і відкриває глядацькій аудиторії певні моменти навколишньої реальності. Часи змінюються, то принаймні маємо змогу подивитися, як насправді люди жили раніше. У своїх стрічках я намагаюся реалізувати понадчасові ідеї, таке минуле, з якого можна було б взяти щось для майбутнього.
