Поезія — це аромат: то поринаєш у солодкий квітковий світ, то насолоджуєшся бадьорою ранковою феєрією, то відчуваєш різку симфонію запахів. У поезії Олексія Довгого кожен вдало підібраний компонент розкривається у простому й водночас стійкому поєднанні.
Життєвий принцип поета: безсмертна тільки простота, все інше — тимчасове. Тому його збірки, зокрема “Дихання вічності”, “З криниці слова”, “Зелений літопис” радують читачів простим і мудрим словом. Його книги видають сьогодні не лише в Україні, а й у Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії. Багато поезій Олексія Довгого покладено на музику, вони стали народними піснями. Їх виконують професійні й аматорські колективи.
Перейшовши рубіж 80-ліття, письменник радіє життю, має невичерпний запас енергії та завзяття.
Поезія Олексія Довгого має цілющий ефект: повертає нас до витоків, до батьківської хати, до дитячої безпосередності. Пригадується босоноге дитинство й родинний затишок: “Ми з батьком плавали в човні. / Злітали гуси. Билась риба / І захід весь палав в огні, / Мов кавуна гаряча скиба. / Стеливсь туман над синню плес, / І тихо осідав на плечі. / А батько був такий увесь, / Як цей погожий, теплий вечір”.
У цю весняну погожу днину Олексій ДОВГИЙ розповідає читачам “Слова Просвіти” про важливість єдності поколінь, про коротку віршовану форму в літературі, про Любов і Слово, про штучність і природність у таїнстві творення поезії тощо.
“Я щовесни народжуюсь на світ
І починаю жити, як дитина
І кличе мене батькова хатина
на синь, на роси, на вишневий цвіт…”
— Олекcію Прокоповичу, що у Вашому житті значить Слово?
— Усе своє життя я причетний до такої високої духовної категорії як слово. У слові живу і словом живу. Від усього, що відбувається навколо, намагаюся відсторонюватися, бо все тимчасове. У політику ніколи не ліз і не хотів лізти. Жодних посад ніколи не обіймав, бо головне для мене — не керівництво, а творчість. Якщо Бог доторкнувся перстом до голови, то треба вже Богу служить.
Життя у мене було важке, але склалося так, що я щасливий. Почав писати пізно, мені потім довелося самотужки опановувати філологію. Моя перша книжка побачила світ 1965 року. Письменником-початківцем ніколи не був, почав зразу писати книжки. Точно не скажу, скільки створив за життя.
Мені дуже пощастило, бо працював у Держліті, а це було видавництво, що видавало класику минулих століть і сучасну класику, де серед авторів були Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Малишко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник та інші. Я зростав завдяки тому, що потрапив у високе коло інтелектуальних людей, яскравих талантів.
— Ви вважаєте, що в літературі має бути єдність поколінь?
— Літератори мають зростати й виховуватися у високому літературному оточенні. А зараз, на жаль, молодші письменники самі по собі, старші теж — самі по собі. Це вічний конфлікт між поколіннями — батьки і діти. Але такого в літературі бути не може. У духовності взагалі такого бути не може. Відомі випадки, коли старші допомагали молодшим: Михайло Коцюбинський — Леся Українка, Михайло Стельмах — Тамара Коломієць.
Я все своє життя допомагаю молодим. До мене ходять студенти, я їх виводжу в люди. Із Марією Матіос познайомився, коли вона була ще старшокласницею. Я зберігаю її першу збірку, де вона написала: “Олексію Довгому — хрещеному батьку літератури”. Таких книжок зі словами подяки в мене ціла бібліотека.
Усі вихваляються, що зараз серед молодших письменників дуже багато класиків. Вони самі собі сотворили кумирів. Тепер бачу, як молодші ставляться до старших: не було нормального вечора на відзначення 120-річчя від дня народження Павла Тичини, його влаштувала директор музею П. Тичини у Києві Тетяна Сосновська. Треба, щоб спадкоємність поколінь не переривалася ніколи, бо це впливає на творчість.
Свого часу я працював у “Музичній Україні”. Складав програму для видавництва і побачив, що багато письменників минулого записували українські народні пісні. Я видав серію “Українські народні пісні у записах письменників”. І коли дійшов до сучасних письменників, виявилося, що ніхто нічого не записує, нікого не цікавить народна творчість.
— Як Ви вважаєте, стиль сучасних письменників відрізняється від стилю класиків?
— Коли ми читаємо класику, наприклад, Коцюбинського, то бачимо в конкретних деталях не тільки сюжет твору, а й те, як люди жили, як думали, як спілкувалися між собою. Письменник вносить елементи побуту, історичності. У сучасних літераторів цих деталей немає — лише сюжет.
— Знову про наболіле: українська мова. Саме письменнику належить розвивати і плекати її…
— Яка багатюща мова в Михайла Стельмаха, у Григора Тютюнника! У наших класиків старшого покоління мова народна, а зараз яка? Тільки тому, хто читає сучасні твори, не знаючи глибокої внутрішньої структури української мови, вони можуть подобатися — слова українські, а внутрішнього мовного єства немає.
В українських ВНЗ на філологічних факультетах викладають українську мову, а в коридорах студенти й викладачі розмовляють суржиком. А яка ситуація у школах? Вчителі зараз у такому фінансовому стані, що їм не до того, щоб читати сучасну українську літературу.
У “Музичній Україні” я працював із літературознавцем і фольклористом Олексієм Деєм. Коли нещодавно поїхав на святкування його 90-ліття в село Синявка Чернігівської області, був приємно здивований. Я побачив, що там глибоко живе українська мова, побачив діток, які співали українські пісні. Ці діти вселили віру в те, що генетично мова і культура не загине. Треба лише спонукати до цього молодь.
Зараз виходять збірки молодих літераторів-початківців. Скоро вийде збірник наймолодших поетів Чернігівщини. І мене радує те, що діти на рівні підсвідомості зберігають мовні, мовностилістичні традиції, будують природні фрази. Деякі критикують ці збірники малих поетів, але я тільки за те, бо в них зберігається джерело української мови.
Інколи переглядаю твори, які надсилають діти до Малої академії наук. Що цікаво, діти з Харківщини й Луганщини пишуть такі патріотичні, проукраїнські вірші.
— Говорячи про жанр мініатюри в літературі, пригадую Миколу Сядристого — автора надтонких робіт — мікромініатюр. Він говорив, що творить між порухами серця. Тому його роботи — філігранні. У Ваших творах така ж насиченість, образність. Наскільки складно працювати у жанрі мініатюри?
— Коли поет може написати короткий вірш дуже гарно, талановито, то він зможе й більший твір написати талановито. Коротка форма — це основа. Своєю творчістю я показав нашим сучасникам і майбутнім літераторам, що коротка форма чогось варта.
Коротка форма — форма й римованих віршів, і прозових. Моя збірка “Дихання вічності” — це римована форма, а нещодавно вийшла книжка “Келих троянд” — це поезія у прозі. Не так просто написати короткий вірш прозою, щоб його прочитали. Скоро вийде збірка “Вечірній зорепад”, де будуть і римовані, і прозові твори.
Коли пишеш короткий вірш, де всього два десятки слів, то кожне треба нанизувати, як разок намиста. Буває таке, що кілька років шукаєш підходящого слова. Колись, на початку моєї творчості, Микола Бажан, пишучи про мене, сказав: “Дуже приємно, що працюєте в галузі короткої форми. Найважчого жанру в літературі”.
Колись платили гонорар за рядки, тоді серед письменників почалося строчкогонство. Але я й тоді працював тільки в жанрі короткої форми, не гнався за гонораром.
До простоти треба дійти. Я іноді читаю мініатюри в нашій періодиці, де немає жанру, є тільки форма. Для мініатюри потрібна така зернинка, навколо якої живе весь текст — ця жінка свята і свята ця мелодія рук.
Я теж відбираю мініатюри в інших поетів інших народів: якщо побачу цікаві, то обов’язково їх перекладаю українською мовою.
— “Нема сильніш од землетрусу, як потрясать серця людей”, — говорив Павло Тичина. Як Ви вважаєте, література хвилює серця сучасників чи ледь-ледь доторкується до них?
— Я пережив такий час, коли за книжками було паломництво, за ними стояли величезні черги. Зараз люди відійшли від літератури, й від поезії зокрема. Тепер відплив, почекайте — буде приплив. Це все — тимчасове явище. Я з самого малку знав, що мелодія слова — найвище, що може бути у світі, у духовності людини.
— Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
— У дитинстві дуже любив машини. І зараз люблю. А став поетом. Ніколи людина не може виписатися у літератори, лише якщо вона цього хоче. Поезію не творять і не пишуть — поезію, як силу, віддають! Треба, щоб усе було дуже природно, щоб не письменник хотів, а вища сила хотіла ним писати. Мої книжки начебто не я написав, наче хтось творив моєю рукою.
Серед штучного нічого не буває істинного. Істини не буває штучної. Істина живе там, де є жива природа.
— Як Ви вважаєте, ера романтиків відійшла, настала ера прагматиків?
— На жаль, сьогодні люди відходять від природи: цивілізація, комп’ютеризація.
Я бував дуже часто на квартирі у П. Тичини. Пам’ятаю, що в його кімнаті на столі на непофарбованій дерев’яній дошці лежав аркуш паперу й непофарбований олівець. Він писав непофарбованим олівцем. Я тільки через деякий час зрозумів чому — душа поета може передаватися тільки через руку. Тепер же пишуть за допомогою комп’ютера. Уже посередництво з ним — штучне явище. Я абсолютно переконаний, що душа ніколи не може передаватися через комп’ютер, тому категорично за ним не працюю. Моя душа тече через кінчик пера, а не через клавіатуру й монітор. Поезія — душа. І не напише / Її життя комп’ютерно нове / В сотвореному роботами вірші / Поезія ніколи не живе.
— Багато Ваших віршів можна використовувати як зізнання в коханні. Ось, наприклад: “Спасибі, що ти завжди в мене є, і ще за те, що завжди в мене будеш”. Тільки серце, що любить, може творити таку чуттєву поезію…
— Я людина, яка зараз не модна, — однолюб. У мене є одна жінка, яку я люблю. Іншої не треба. Тому до нашого золотого весілля з Марією Іванівною Білою видав поетичну збірку “Троянди для дружини”.
Коли “розбазарено” основне почуття, потім важко зібратися. Особливо поету. Органічність повинна бути у всьому. Пишеш про любов — треба її відчувати, про природу — там треба жити й писати, коли про хліб — треба жити там, де його печуть.
Щоб написати щось своє, треба глибоко знати, що було написано до тебе. Знати хоча б елементарні речі. Є книжки, які можна читати, які можна й не читати, але є й такі, яких не можна не читати. “Нове життя” Данте Аліг’єрі” — унікальна річ, що стала еталоном інтимної лірики. Сонети Франческо Петрарки не перевершені досі ніким, істинне кохання.
У видавництві “Дніпро” ми з Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем, Борисом Теном заснували серію “Перлини світової лірики”. З оригіналу перекладали найкращі здобутки світової поезії. Ми запланували його на багато літ, але, на жаль, це видання припинилося.
Коли любиш, не варто зациклюватися на дрібницях. Часом молоді люди, що люблять одне одного, розлучаються через незначний випадок. Потім думають одне про одного все життя, живучи з іншими. Треба любити серцем — багато чого прощати.
Спілкувалася Наталія АНТОНЮК
