Марія КУЧЕРЕНКО
Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Завжди мимоволі з приводу таких заходів згадуються іронічні рядки Ліни Костенко: “Марудне діло ювілей — всі пера вмочені в елей”. Однак вечір із нагоди 75-річчя ювіляра, що відбувся 15 квітня у бібліотеці Музею літератури, не був вельми елейним (хоча як тут без добрих слів?) — радше теплим, товариським, трохи навіть сумбурним. А він сидів скромно за столом, помітно вирізняючись на тлі парадних костюмів віншувальників простим, буденним светром. Й ані сліду врочистості, навіть, здавалося, трохи відсторонений від дійства, що відбувалося навколо нього. Коли віншували, Олег Іванович, на знак пошани, вставав із місця і приймав вітання стоячи, як справжній інтелігент, провокуючи віншувальників просити його, як учня-відмінника, сісти на місце. То було кумедно і напрочуд зворушливо.
А 17 квітня, коли актовий зал Київського університету імені Тараса Шевченка зібрав ширшу аудиторію, ювіляр подивував своєю милою безпосередністю — запізнився на власний ювілейний вечір… хвилин так… на 35… Проте нікому не прийшло в голову піти геть, зал сприйняв ту оказію з теплим гумором. Коли нарешті на сцену вийшов заблукалий в автомобільних заторах ювіляр, аудиторія зустріла його шаленими оплесками, підігрітими чеканням і глибоким переконанням: так чинять лише справжні гумористи, щирі, як найщиріше золото. “Ну, як гуморист я завжди викручусь, — сказав після “ста тисяч” вибачень захеканий винуватець свята. — Хто винен у моєму запізненні на власний ювілей? Мерія. Отож, якщо я скажу сьогодні щось розумне — зарахуйте це до мого інтелекту, якщо скажу щось зворотнє — спишіть на гумор”.
На сьогодні в доробку Олега Федоровича понад 30 книжок, із них 15 романів (а це сім грубих томів). Сам же він, як і годиться справжньому гумористу, іронізує: “Чи я багато написав? Якщо ж дивитися очима Івана Франка, який не знав телевізора та інтернету, він написав начебто 200 фоліантів, то мій доробок — це майже ніщо”. Однак тут же зазначає: “Оратор з мене ніякий — я весь час проводжу за письмовим столом”. Твори Олега Чорногуза перекладено 20 мовами світу, зокрема есперанто. Книжки виходили стотисячними накладами — хто ще із сучасних українських письменників міг таким похвалитися!
Любить він пожартувати щодо свого прізвища: “Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза, і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь, батьків їх зі стріхи не згонив і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим. Хоча свого часу моє прізвище в УРЕ написали з малої літери, ще й латинкою пояснили: “будує хатку, з родини журавлиних”. Я про те за нагоди сказав Бажану. “Я знав, що ти великий гуморист, — сказав Микола Платонович, — але не знав, що такий колючий. Не можна, щоб в УРЕ не було такого гумориста”. І справді, в наступному перевиданні я побачив своє прізвище з великої літери”.
Ні, що не кажіть, а неможливо уявити сучасну українську літературу без Олега Чорногуза… Без його дивного життєтворчого гумору, що вражає гострою здатністю до спостережливості, який вертає щось тепле, рідне, давно забуте… подібно до того, як голос птаха “з чорною ознакою”, такий милий споконвіків українській душі, вливає в тебе разом із першим весняним теплом струмінь доброти. Його романи вже давно порозбирали на крилаті фрази. Ось хоч би знаменитий епітет “аристократ з Вапнярки”, який незрідка (за місцем народження) асоціюють з ім’ям Володимира Яворівського, чи “претендент на папаху” — вислів, який давно вже функціонує поза романом. А бо й “граф Сідалковський”, насправді ж Сідалко, який на надгробному камені своєї матері вибиває вночі закінчення “ська”, соромлячись, точнісінько, як “парикмахер” Голохвастов (він же Голохвостий), чи український селянин Мартин Боруля (він же дворянин Беруля), свого українського походження. Влучнішої “метрики” годі й вигадати, як її вигадав письменник своєму персонажу-перекотиполю: “внук Мартина Борулі та син Голохвастова”.
Однак, як сказала Ліна Костенко у вірші про Гоголя: “Душа пройшла всі стадії печалі, // тепер уже сміятися пора”. Сам Бог знає, з надр якої печалі, а чи то болю, відлунює той сміх… “Ніде українці не почуваються гостями так, як в Україні, — каже з гіркотою Олег Чорногуз”.
На ювілейному вечорі в університетській залі письменники, поділяючи тривогу Олега Федоровича з приводу нинішніх загроз незалежності України, на хвилю відійшли від святковості ювілею і заговорили про наболіле: про зачистку українських організацій у Москві та тиждень солідарності з українською діаспорою Росії (Дмитро Павличко); про антиукраїнську політику нинішньої влади (Іван Драч); про те, що “були часи і страшніші, але ганебніших не було” (Петро Осадчук), — однак хоч би які болючі питання порушувалися, усі вони переломлювалися у найсвіжіших публіцистичних статтях ювіляра. “Його публіцистика — це крик враженого українського серця. Він — політик, який залишається на дорозі боротьби за українську незалежність”, — точніше й не скажеш, ніж сказав про ювіляра Дмитро Павличко.
О, як йому хочеться вірити в майбутність нації: “Хтось сьогодні говорив про моє пророцтво. Так, Україна — могутня країна. І наша доля зараз вирішується в будинках, які вікнами виходять на Атлантику, а стінами — до людей. На світ чекає продовольча криза, і наша держава в цей час має відіграти ключову роль. Не маємо права забувати, що ми господарі цього дому. Якщо забудемо — отже, ми нічого не варті, загине нація. Погляньте сьогодні на Японію, де відбулася така масштабна трагедія. Товстосуми не думають про збагачення. Там нема такого — якщо в кишені, чи то в мішку, 995 млн дол., то треба стати в один ряд із Порошенком чи Ринатом. Там мільйонери роздають безкоштовно воду, продукти, не думаючи про власний прибуток. Це нація великої честі. Ми маємо вчитися в такої нації здатності до єднання”.
Промовці сходилися на думці, що книжки і статті Олега Чорногуза треба читати тільки з олівцем чи маркером, настільки влучно, точно, сміливо письменник говорить про наболіле в нашому українському бутті. Сатиричні романи Олега Чорногуза часто сприймаються вже як романи-застереження, сповнені заклику зупинитися, отямитися за крок до прірви. Це право голосу шістдесятника, який озирає цей ганебний для України час з висоти свого великого життєвого досвіду… “У дні жорстокі і сумні, // В дні гільйотини і сокири // Зрубали голову мені // Убили усміх у сатири”, — прочитав Олег Федорович на ювілейному вечорі свій експромт, немов підбив підсумок свого життя-творчості. Маланчуківські цькування у 1970-х з “розгромними статтями” у пресі, знімання з видавничих планів, занесення до “чорних списків” за романи “Голубий апендицит” та “Хочу до моря”, смерть друга — редактора харківського журналу “Прапор” (тепер — “Березіль”), який не пережив цькування за публікацію роману “Голубий апендицит”…
Сьогодні ж усі погоджуються: Олег Чорногуз — один із найпродуктивніших письменників в Україні. Та й з часом перо майстра слова, котрий свого часу пройшов, як він каже, “найкращі життєві університети в редакції знаменитого “Перцю” (а це гори читацьких листів з усієї України), не лише не притупилося, а й стало гострішим. Здається, в Олега Федоровича невичерпний запас різних дотепних історій, аж часом дивуєшся — як так багато кумедного могло трапитися з однією людиною. Ось і на своєму ювілеї він, аби геть не заскніла українська душа в не найкращих для неї часах, так наелектризував аудиторію кумедними історіями з часів брежнєвського застою, що й годі казати. Не втримаюся, аби не представити вашій увазі хоча б одну, оповідану ювіляром: “Якось групу письменників послали в Кіровоград. Олесь Гончар поїхав “Волгою”, Корнійчук — теж “Волгою”. А “менші” письменники, як і ті, кому 72, мали їхати автобусом. “О, вони поїхали “Волгами”, — почав злоститися мій друг Іван Немирович, — а ми…” А я йому й скажи: “У Кіровограді є льотне училище. Подзвони в обком партії, хай вишлють нам учбового літака”. А він узяв та й подзвонив. Секретар обкому партії, здається, на прізвище Сиволап, відповів: “Нема проблем”. Отак ми й полетіли. Уже перед самим Кіровоградом літак випустив шасі, щоб приземлитися… Аж ні… Зненацька різко піднімається і робить коло над містом. За ним — друге коло. У літаку, звичайно, зростає напруження. Схоже, літак не може сісти. “Це ж треба, — каже Лагода, — до Берліна дійшов своїми ногами. На рейхстагу розписався, а тут так по-дурному загинути”. І ось, коли вже всі приготувалися до такого нещасливого кінця, виходить із кабіни один з пілотів. “Товариші письменники, — каже, — подзвонили з обкому, щоб я показав вам Кіровоград з висоти птічого польоту”. “А щоб ти так кальсони міняв!..” — з серцем вигукнув Лагода”.
Олег Федорович знає ціну свого слова наочно. Ось хоч би металічні копії, з його таких популярних у народі книжок “Аристократ з Вапнярки” та “Веселі поради”, а в них, як у фляжках, українська з перцем — подарунок від вдячних читачів, надісланий письменнику-гумористу з в’язниці. Писали, що там, у в’язниці, коли читаєш такі книжки, рік йде за два роки. А скільки тих вдячних листів — годі й казати! Найкращою за все життя рецензією письменник називає лист від доньки одного читача, якого вже нема в живих. Лікарі не давали надії. Він мав померти вісім років тому, вже й труну приготував. А тут попросив дружину почитати “щось смішне”. Жінка читала, сидячи біля ліжка день у день, і він почав усміхатися. І хтозна, з якого дива чоловік очуняв, вийшов з лікарні й порубав труну. Прожив ще вісім років після того. Отака сила сміхотерапії від Олега Чорногуза. Хоча він, лауреат цілої низки премій — Остапа Вишні, Івана Багряного, родини Воскобійників, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Нобельської премії за сатиру і гумор, — о, диво-дивне! — так і не став лауреатом Шевченківської премії.
Олег Чорногуз давно вже живе і працює в Кончі-Заспі, на дачі, яку побудував свого часу з немалих гонорарів. Колись ту жили лише українські письменники. Сусідами були Олесь Гончар, Андрій Малишко, однак після смерті письменників олігархи купили ці будинки у вдів. Публіка змінилася разом із часами… Олег Федорович жартує: нічого більше робити на пенсії, як поповнювати власну бібліотеку власними творами. І сам Бог знає, як на таку працю його вистачає. “Я не знаю, коли він встигає писати, та ще й так багато, — дивувався на вечорі ювіляра Юрій Мушкетик, — якщо в нього постійно товчуться друзі, знайомі. Двері ніколи не зачиняються”. А сам Олег Федорович гірко зауважує щодо плинності життя: “Враження таке, що ти промчав по землі швидкісним поїздом, один раз тільки відчинив вікно — підхопив хронічний бронхіт, і досі його одкашлюєш”.
