ЗАРАДИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНОСТІ

img_6396Анатолій ЗАГНІТКО,
професор Донецького національного університету
Ірина КУДРЕЙКО,
аспірант
м. Донецьк

У сучасній Україні з’явилася тенденція переосмислювати багато усталених речей, надавати їм іншого виміру. До таких належить і прагнення багатьох переглянути засадничо-правничі принципи мовного будівництва, статусу української мови та ін. Підтвердженням цього може бути проект закону України “Про мови в Україні”, який підготували народні депутати Олександр Єфремов, Петро Симоненко і Сергій Гриневецький і зареєстрували у Верховній Раді України 7 вересня 2010 року. Він стосується багатьох сфер життя українського суспільства, своїми засадничими принципами втручається у сферу державної політики і тим самим посягає на основи конституційного ладу держави. Законопроект не пройшов повз увагу громадськості й науковців. Найґрунтовнішу експертизу зробили професор, доктор філологічних наук Володимир Панченко та професор, доктор юридичних наук, один із авторів Декларації про державний суверенітет Володимир Василенко; вона становить основу ухвали Вченої ради Національного університету “Києво-Могилянська академія” щодо законопроекту “Про мови в Україні” (див.: “Український тиждень”. — № 40. — 2010 р., “Слово Просвіти”, ч. 16, 2011 р.).
Свого часу Мартін Ґайдеґґер сформулював сакраментальну тезу про мову як оселю духу. Мова — найсуттєвіша і визначальна частина особистості, нації, народу. Вона постає вирішальним та основним чинником ідентифікації особистості. Українська мова — це дух народу, його совість, чинник його поступу. Між мовою і суспільством існує взаємозв’язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, а й загибель мови призводить до зникнення суспільства, яке не вберегло свою мову. Перестаючи бути засобом спілкування, мислення, мова гине. Утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя України, розширення її функціонального навантаження в різних виявах громадянського суспільства — одне з основних завдань сьогодення. Поступово воно почало набувати чітких меж і виявів, попри гальмування цього процесу певними силами.
На сучасному етапі розвитку незалежної України державною, згідно зі ст. 10 Конституції України, є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. Ця мова є складником конституційного ладу України, словом — її державність гарантує цілісність Української держави, нейтралізацію відцентрових тенденцій. Відповідно до розділу ХІІІ Основного Закону, зміни статусу державної мови чи надання іншим мовам статусу, вищого за той, який їм наданий розділом І Конституції, передбачають, своєю чергою, внесення змін до Конституції України. Розділ І належить до тих розділів Конституції, внесення змін до яких має розглядатися на всеукраїнському референдумі після проходження відповідної процедури у Верховній Раді. Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року №10рп/99 містить положення, відповідно до якого дається визначення державної мови. Вона ототожнюється з офіційною мовою, і на цьому зроблено особливий акцент.
У розділі ІІ законопроекту “Про мови в Україні”, винесеного 7 вересня 2010 року на розгляд Верховної Ради, російській мові надається статус офіційної. Відповідно до згаданого рішення Конституційного Суду, це означає, що їй надається статус державної. Вирішальною в цьому питанні є частина 3 ст. 8 законопроекту, у якій зазначається, що “заходи, спрямовані на використання регіональних мов, або мов меншин”, можуть застосовуватися за умови, якщо кількість носіїв регіональної мови, що проживають на території її поширення, становить 10 % і більше чисельності її населення”. Визначена кількість носіїв регіональної мови — 10 % і більше — є довільною (такого критерію немає в міжнародних правових актах) і покликана забезпечити статус, рівнозначний статусу державної мови, лише для російської, оскільки “носіями регіональної мови”, згідно з частиною 5 ст. 8, слід вважати не тих, для кого вона є рідною, а тих, хто її “переважно вживає”. Щоправда, останнє досить важко встановити, бо в жодному з переписів населення цього питання не було, а здійснення опитування в сучасних умовах не передбачено, та й таке опитування не завжди зорієнтоване на поліпшення мовної ситуації. Не думаю, що в розбудові будьякої з національних мов (іспанської, французької та ін., не кажучи про іврит у сучасному Ізраїлі) керувалися принципом опитування — визначальним поставало створення власної держави, в основі якої — мова, її дух, її носії.
З огляду на цілу низку причин в Україні сформувався прошарок людей українського походження, які не тільки послуговуються російською мовою в усіх сферах суспільного життя, а й вважають російську мову рідною. Цьому сприяв колишній дозвіл не вивчати в школі українську мову, домінування в низці регіонів російськомовного викладання у вищій школі, використання російської мови в структурі комуністичнопартійного й адміністративногосподарського, управлінського апарату, що успадковано було й в Українській державі. Не можна сказати, що усі ці керівники різних рівнів збайдужіли до свого рідного, національного, але традиція суттєво формувала їхні стереотипи — не поставати іншим ізпоміж своїх. На сьогодні ці російськомовні українці становлять неоднорідну масу. Одні з них прихильно ставляться до української мови і готові повернутися в її лоно, хоча й відчувають дискомфорт, бо не володіють вільно українською мовою. Інші збайдужіли до мовних проблем під тиском соціальнодискомфортних обставин і не задумуються над цим питанням. Ще інші сприймають усе українське агресивно й мотивують це тим, що самі перебувають в іншому мовному полі, не відчуваючи ніяких потреб повертатися в українське. Ця група постає найактивнішою у пропаганді власних ідей і вимірів мовного співжиття, проповідуючи тезу двомовності і в окремих регіонах, і в усій Україні загалом. Сповідування ними тези двомовності передбачає збереження нинішнього статусу активного функціонування російської мови й пасивно локальний вжиток української як вияв етнографізму чи данини культурі української нації. Двомовність, яку так підтримують деякі мешканці України, не сприяє розвитку української мови як мови повного територіального поширення. Більше того, будьяке розширення українського інколи трактується як зазіхання на те, що “історично склалося”. Це в сусідній Росії і президент, і прем’єрміністр не соромляться на повний голос заявляти, що вони російські націоналісти, а в Україні — борони, Боже! Тим часом держава неможлива без патріотизму, без усвідомлення мовнотериторіальної цілісності, яку забезпечить саме українська мова.
У ст. 7 законопроекту “Російська мова в Україні. Українськоросійська двомовність” про українськоросійську двомовність сказано як про “важливе надбання Українського народу”. Водночас не завважено драматичних обставин ХVІІ—ХХ ст., коли носії української мови зазнавали жорстоких репресій і за царату, і за радянської імперії, які, власне, і зумовили такий розвій двомовності. Не питаючи народу, його робили двомовним, бо іншого способу отримання освіти, кар’єрного зростання просто не було. У цій статті також наголошується: “Російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України”. Так, справді, в Україні є відсоток мовців, які вважають рідною російську мову, але він становить 29,6 % всього населення України. За даними Всеукраїнського перепису 2001 року, це аж ніяк не більшість громадян України. Щодо кількості тих, хто “повсякденно користується” російською, то перепис не зафіксував таких даних, оскільки питання про мову, яку громадянин “переважно вживає”, не ставилося.
Ст. 21 законопроекту “Мовна освіта” цілковито руйнує освітню практику, що усталилася в Україні після прийняття 1989 року “Закону про мови в Українській РСР”. Запровадження принципу вільного вибору мови навчання провокує конфліктність на мовній основі, серйозно ускладнює організацію навчального процесу, потребує бюджетних коштів для збільшення числа педагогічних кадрів і матеріальної бази і, що найгірше, надає українській мові статусу вторинної. Більше того, не окресленою постає теза про достатню кількість студентів для навчання цією мовою. Очевидно, йдеться про навчання російською мовою, а не мовами національних меншин, на захист мов яких і спрямована Європейська Хартія.
1. Ст. 21 сучасного законопроекту “Мовна освіта” повертає нас у недалеке минуле: 1958 рік, коли було видано “Закон про укріплення зв’язку школи з життям”, що надав батькам право обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон набув гіпертрофованого вияву саме в Україні, де було запропоновано добровільне вивчення або невивчення рідної мови. Хоча інші предмети були обов’язковими. Так і школи переводилися в статус російськомовних — для цього необхідно було кілька заяв батьків. Порівняймо, якщо в 1960—1961 навчальному році на території Донецької області функціонувало 877 шкіл з українською мовою навчання з кількістю учнів — 124,5 тис., що дорівнювало 20,4 % загальної кількості учнів, то в 1978—1979 навчальному році функціонувало лише 204 школи, у яких кількість учнів становила 34,6 тис., а це 5,7 % загальної кількості учнів. Наприкінці 1980х років школи з українською мовою навчання були тільки в сільській місцевості.
Робота, проведена з розширення сфер застосування української мови як державної в багатонаціональному регіоні після прийняття 1989 року “Закону про мови УРСР” дає змогу простежити досягнення позитивних результатів, зокрема в освітній системі. Наведемо останні результати: за даними управління освіти Донецької області, в 2008—2009 навчальному році на території області працювало 1106 навчальних закладів середньої освіти із загальною кількістю учнів 344191. З українською мовою навчання — 741 навчальний заклад (67 %), де навчалося 138 802 учні (40,3 % загальної кількості учнів Донецької області). У 2009—2010 навчальному році на території області працюють 1099 навчальних закладів середньої освіти із загальною кількістю учнів — 340 667 осіб. З українською мовою навчання — 750 навчальних закладів (68,2 %), у яких навчається 147 570 осіб (43,3 % загальної кількості дітей шкільного віку, що на 3 відсоткові пункти більше, аніж у 2008—2009 навчальних роках). Використання мов в освіті — це надійний показник реального суспільного статусу мов та їхніх перспектив у майбутньому.
Варто наголосити, що українська мова серед українськомовного і російськомовного населення з часом стає престижнішою. У суспільній свідомості поступово підвищується показник її комунікативних якостей і естетичної цінності, спинився процес зниження “лояльності” щодо української мови — посилюється мовнонаціональна свідомість українців, а також представників інших етносів.
Цікаво, наскільки зміцняться позиції української мови, якщо, згідно із законопроектом, “в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечуватиметься вивчення державної і російської мов”. Чи обсяг вивчення російської мови визначатиметься місцевими радами, відповідно до законодавства про освіту і з урахуванням поширеності цієї мови “на відповідній території”, тим більше, що “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури” (ст. 7 законопроекту)? Тут варто було б авторам законопроекту, хоча б побіжно, подивитися на загальнослов’янську карту і звернути увагу на питання — як позначився перехід на рідну мову в інформаційносиловому вимірі словенців (словенська мова — Республіка Словенія), словаків (словацька мова — Республіка Словаччина) та ін. Адже сучасний світ, освоєння його просторів неможливе без знання інших мов. Тому говорити про те, що українська мова не може повноцінно забезпечити інформаційнонаукові потреби, зовсім некоректно. Не коректно також поділяти українців за якимись ознаками і говорити про “чистих українців”, “напівукраїнців” чи “недоукраїнців”. Українець той, хто любить свою Вітчизну. І є державна мова для повнокровного життя, а отже, треба знати її.
Надання російській мові в Україні статусу офіційної на практиці означатиме запровадження ще однієї державної мови. А це зумовить значне звуження сфер функціонування української мови, заміну її в багатьох сферах комунікації російською. Це означатиме узаконення на державному рівні тотальної русифікації. Усе це не відповідає ідеям становлення й розвитку Української держави. Саме тому не можна приймати державні документи, які зруйнують те позитивне, що закладене у Законі про мови.
Громадськість України обстоює права української мови і право народу на власний статус у вимірі світової цивілізації.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment