БІЛИЙ ЦВІТ НА ЧЕРВОНОМУ ПОЛІ

bukrin-21418 днів і ночей — із 22 червня 1941-го до травня 1945-го — тривала кровопролитна війна нашого народу проти німецько-фашистських загарбників. Із них аж 32 — Букринська операція, завдяки якій війська Першого Українського фронту звільнили столицю України — Київ. Один лиш кадр великої документальної стрічки національного болю. Зупинімо його на мить…

Микола ТАБОРИТ

1943 року, 5 грудня, тоді військовий кореспондент Олександр Довженко занотовує у щоденнику: “Розпочну краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів… А напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів…”.
Через сімнадцять років по тому, вже після смерті кінорежисера, фільм “Повість полум’яних літ” з’явився на екранах України. За його сценарієм стрічку відзняла Ю. Солнцева. Частину епізодів вона знімала не лише на Чернігівщині, а й на Київщині, у с. Ходорів. У тому селі, в якому не міг він не бути — в епіцентрі Букринського плацдарму.
Сьогодні цю місцину називають Придніпровською Швейцарією. Якщо глянути на мапу невеликого масштабу, то можна побачити великий, кілометрів 13 завширшки і 6 вглиб, мис. Він випинається у бік Дніпра, утворюючи крутий вигин. А зблизька — це прямовисно-крутий правий берег (заввишки до 30-50 м), зрідка прорізаний глибокими яругами. Тепер ці кручі майже суціль укриті лісом — здебільшого дубовим, рідше — акацією. А тоді, восени 43-го, вони були майже голі.
На цих пануючих висотах і проходила глибоко ешелонована лінія гітлерівської оборони — “Східний вал”. Згідно з планом “Вотмана”, німецьке командування звело особливо неприступні укріпрайони північніше і південніше Києва. Ставка Верховного Головнокомандування в особі Сталіна обрала це місце для форсування Дніпра. Вона погодилася з планом військової операції зі звільнення Києва, розробленого штабом Воронезького (згодом — І-го Українського) фронту на чолі з генералом армії М. Ватутіним. Інший план командувача військами Центрального фронту Костянтина Рокоссовського, який передбачав оточення військового угруповання і ліквідацію його ще на підступах до Києва, Москва відхилила.
Стрімко просуваючись на захід і дійшовши водного рубежу, частини 40-ї армії та 3-ї гвардійської танкової 21 вересня в кількох місцях форсували Дніпро в районі Букринського плацдарму (навпроти сіл Григорівка, Трахтемирів, Великий Букрин, Ходорів, Щучинка). Зав’язалися кровопролитні бої біля села Зарубинці (нині під водою Канівського водосховища). За кілька днів підійшла й 27-а армія. Висаджений перед цим штурмовий десант у тилу ворога майже весь було знищено. “Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню, — згадував учасник тих подій, відомий кінорежисер Григорій Чухрай. — Досі мені довелося ковтнути немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого — падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих у небі парашутів товаришів, — такого іще не пробував…”. У тій м’ясорубці смерть чигала тисячі відчайдухів ще в небі.
Але справжнє пекло було на землі. У ті дні люди з Лівобережжя — Бориспільщини, Чернігівщини, Переяславщини, Золотоноші за десятки кілометрів спостерігали на заході величезну, на весь обрій криваво-червону заграву. Припавши до землі, слухали безперервний гул. Як свідчили потім нечисленні учасники тих боїв, що вижили, такого кровопролиття, як на Букринському плацдармі, не було з початку війни. Ні під Ленінградом, ні під Москвою, ні під Сталінградом.
Найвразливіші ділянки для проходження танків — на правому фланзі Ходорів, на лівому — Бучак були перекриті відбірними військами ворога — танковими дивізіями СС “Райх” і “Вікінг”. Всього ж тут було зосереджено 10 німецьких дивізій, половина з них — танкові. Тобто понад сто тисяч особового складу і півтори тисячі броньованих чудовиськ. Кожен метр лінії фронту (всього вона була за 50 км, але головна — 13) — це до сотні солдатів і суцільна броньована стіна. Врахуймо головне, що ворог окопався на пануючих висотах, пристрілявши кожну заглибинку-горбик, кожен кущик.
Віктор Астаф’єв, відомий російський письменник-фронтовик, був серед тих, хто форсував Дніпро в районі Бучак—Ходорів—Щучинка. Він згадував, що “коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному (правому — Авт.) виходили не більше 5-6 тисяч”. Опір ворога був шаленим. Як писав у своїх військових мемуарах один із німецьких солдатів, учасник тих боїв, сидячи у надійному укритті, совєтських солдатів вони розстрілювали як у тиру, ледве встигаючи міняти кулеметні патронні стрічки. Їх авіація і артилерія беззупинно накривала шквалом вогню і металу наступаючих. Бійці переправлялися через дніпрову бистрину на всьому, що трималося на воді. Вода у Дніпрі з джерельно-чистої і прозорої стала солоною і темно-червоного кольору. Навіть у криницях, як стверджували уже в наш час старенькі бабусі кількох правобережних сіл, вода була так само рудою від крові і солоною. Це не вигадка, не дешевий літературний прийом, не перебільшення. “Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами”, — напише Астаф’єв.
У кінці вересня, перед початком Дніпровської операції німці виселили з території Букринського плацдарму, а це понад десятка сіл, все цивільне населення. Вони відправили його за кілометрів десять-п’ятнадцять углиб тилу. Не думаю, що з гуманних мотивів, швидше — власної безпеки. Через кілька днів після закінчення боїв, коли війська оволоділи Києвом з іншого плацдарму — Лютізького і фронт перекотився через Букринський, населення почало повертатися.
“Спускаючись з боку села Грушева до Ходорова, — розповідала Ганна Федорівна Крижаненко, — ми побачили жахіття. Все поле — справа і зліва від дороги (це площа 5 на 1,5 км — Авт.) було встелене трупами, один проз одного. Вони лежали долілиць, уткнувшись обличчям у землю. Майже всі були одягнуті в домашнє — білі свитки і штаненята, хтось у вишиті сорочечки. За плечима торбинки. Без зброї. І скрізь задавнені висохлі калюжі темної крові. Німецьких трупів майже не видко. Тільки багато було розбитих танків з хрестами”. Таке ж криваве місиво було довкруж усіх сіл Букринського мису. Ходорів не виняток.
Загиблих воїнів до самих заморозків звозили і зносили селяни, військові похоронні команди. Кого змогли, поховали в братських могилах сіл. Але переважну більшість закопували там же, недалечко, в полях, ярках, на кручах. Загиблих була сила-силенна. Стільки, що за якийсь місяць усіх не змогли прибрати і їх засипало снігом. Наступного року, як розтанув сніг, трупи знову почали збирати по полях. У Ходорові в братській могилі покояться понад дві тисячі останків бійців. У Балико-Щучинці, де споруджено на давньоруському городищі Чучин меморіальний комплекс Букринського плацдарму, поховано понад три тисячі. Одиниці із ста. Так само по інших селах: Букринах, Великому і Малому, Григорівці, Бучаках, Монастирку, Ромашках, Дударях, Пшеничниках, Ведмедівці, Піях, Уляниках…
І досі, через шістдесят вісім років по тому, місцеві мешканці, активісти ВГО “Закінчимо війну” щороку то там, то там знаходять і перезахоронюють останки загиблих. Імена більшості із них — невідомі. Всього за офіційними даними в битві за Дніпро загинуло 417 тисяч осіб. На Букринському плацдармі — понад чверть мільйона. Насправді, за твердженнями дослідників, ця цифра значно більша. “Три чверті з тих, що брали участь у боях на плацдармі, — розказала завідувачка відділом Музею Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Надія Смолярчук, — були “чорною” піхотою”. Тобто вчорашні цивільні, здебільшого — не обліковані.
Річ у тім, що 1942 року з наказу Йосипа Сталіна були ліквідовані іменні медальйони. У разі смерті воїна загиблого можна було ідентифікувати і повідомити рідних. І тільки в 1944-му ці жетони повернули. Тоді, коли воєнні дії перекотились Україною і наближалися вже до західних кордонів. А на полях залишилися лежати безіменними сотні тисяч не лише українців. Але переважно їх.
Вступивши на територію України, Совєтська армія була обезкровлена в оборонних боях 1941—1943 рр. Зрозуміло, вона потребувала свіжих сил, поповнення. Його набирали на звільнених територіях. За два роки німецької окупації підросло молоде покоління, багато було тих, що повтікали з полону. Але як відомо, усіх, хто опинився не з власної вини під німецькою окупацією, Москва вважала зрадниками. А зрадники мусили змивати власною кров’ю свою вину. Тоді ж мобілізаційні функції, крім військкоматів, було передано в руки військових частин. Доукомплектація відбувалася по ходу просування військ. Щодо дбайливості ведення обліку новобранців не переймались. Навчати молодих бійців азам воєнної науки не було ні часу, ні можливості. Головне, що вимагалося від командирів, від молодших до старших, — виконання бойових завдань. Будь-якою ціною.
Особливо безпощадно ставилися до цього напередодні чийогось дня народження, приміром, “вождя народів” Йосипа Сталіна, “вождя світового пролєтаріату” Лєніна. Або якогось совєтського свята. До речі, взяття Києва було приурочено до дня Вєлікой Октябрьской революції. Наступаючим військам не вистачало зброї, боєприпасів, харчів, навіть обмундирування. Але були людські ресурси, і впевненість, що “війна все спише”.
До них і належали десятки, сотні тисяч не навчених, не одягнутих, не озброєних новобранців. Їх гнали як худобу на забій. Зате політруки безнастанно влаштовували мітинги, закликаючи охриплими голосами нещадно бити ворога. І це було правда! Вони хвилями, одна за одною, йшли у стрімкі води Дніпра. Ті, хто здолав його, живою лавою неслись на розпечену лаву сталі й свинцю. З каменем чи дрюком у руці, а то й просто притиснувши торбинку з домашніми сухарями, з якою вирядила матінка у дорогу. Без зброї — її ще треба було здобути в бою. Ціною власного життя. І тільки вперед, бо позаду — кулеметно-автоматні цівки “своїх”, так званих, “загранотрядовців”.
Ось чому, пояснюють дослідники Другої світової, родини забраних до армії, отримували короткі повідомлення: “Пропав безвісти”. Рідко яка з українських (і не лише наших) родин може втішитися, що знає про поховання своїх рідних, близьких. Пропалих безвісти і понині — мільйони. У тої ж Ганни Федорівни загинув безвісти її брат. У моєї матері, Ганни Іванівни, яка теж пройшла дорогами війни, — її брат. Їх не знайти у жодній Книзі пам’яті. Вони залишились — у людській.
І коли чуєш з-за стін кривавого Кремля заяви “брата” Путіна і путанів, що, мовляв, Рассєя виграла б війну й без України, мені здається, що земля не лише на Букринському плацдармі — по всій Україні — від Карпат до Донбасу, від Білорусі до Чорного моря дибки стає.
І я молюсь: “Господи, почуй молитву мою. Нашу”…
Існує народне повір’я: дуб виростає на тій землі, яку густо полито людською кров’ю. На цих Придніпровських кручах, від села Балико-Щучинка до Канева, завдовжки півсотні кілометрів, нині уперто вгризаються чіпким корінням у каменеподібну солону глину шістдесятирічні дубки. Решта ж деревних порід, окрім зайди-акації, не витримує і умирає.
Так само, як мовчки вмирали тут восени 1943-го іменні та безіменні. А було їх як білого цвіту на червоному полі…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment