ЗААНГАЖОВАНІ В СПРАВЕДЛИВІСТЬ

“Вони таки справді були заангажовані, ті шістдесятники. Заангажовані в добро, в справедливість, в поняття честі й солідарності. Крізь них ніби світилася Україна, відтак не виникало сумніву, що вона є. А тепер тільки й того, що не вмерла, як співається в нашому Гімні”. (Ліна Костенко. Записки українського самашедшого).
Такі люди насправді “сіль землі”. Хоч їх розуміли, про них знали далеко не всі сучасники. Владоможці намагаються в кращому випадку їх не помічати й тепер, у часи Незалежної України, яку ці патріоти вистраждали, про яку мріяли, у якій так і залишилися “не модними” романтиками, акумулюючи навколо себе духовні здобутки, а не матеріальні. Про це свідчить, зокрема, історія з приміщенням для Музею шістдесятництва, яке їм обіцяють, та не надають уже 17 років.

Надія КИР’ЯН

Почалося все з того, що 1994 року до Києва зі США приїхала Надія Світлична одержувати Шевченківську премію, що їм присудили на двох із братом, відомим письменником, дисидентом Іваном Світличним. Під час вручення премії вона заявила, що свою частку віддає у Фонд створення Музею шістдесятництва в Києві. В Америці вона очолювала організацію “Людські права ХХ століття” (Закордонне представництво Гельсінкської спілки), працювала на радіо “Свобода”, куди надсилали багато дисидентських матеріалів, правозахисних і літературних. Таким чином у Надії Світличної утворився великий архів, який став основою майбутнього музею. “Шістдесятництво” — це своєрідний Рух Опору тодішній системі.
Осередками, де зароджувався цей рух на початку 1960-х років, були  “Клуб творчої молоді” у Києві та подібні клуби, які діяли у Львові (“Пролісок”), в Одесі та в Дніпропетровську. Їхні представники — це митці, інтелігенція, які збиралися й проводили різноманітні вечори. Всі вони були об’єднані національно-патріотичною ідеєю — і безпартійні, й ті, які щойно були або досі залишалися комсомольцями, комуністами. Влада дуже швидко це відчула й почала відштовхувати їх від себе чи й переслідувати. У цьому колі були Василь Симоненко, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Лесь Танюк, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Михайло Брайчевський та інші відомі люди — не тільки художники, письменники, а й науковці. Було багато молоді: з Інституту кібернетики, фізики, ядерної фізики, інших ВНЗ.
На думку Надії Світличної, Музей українського політв’язня (від найдавніших часів до сьогодні), який створював тоді Євген Пронюк, охоплює Рух Опору не повністю. Бо ж, наприклад, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала та багатьох інших ніхто не ув’язнював, їх утискали в інший спосіб, бо вони мали власні естетичні засади, погляди, які не подобалися владі. Це був також спротив, те, що після назвали шістдесятництвом. Із надр шістдесятництва згодом вийшли відомі дисиденти, політв’язні, які в Незалежній Україні стали народними депутатами. Це явище треба досліджувати, вивчати, популяризувати, чому й мав сприяти музей.
Щоб започаткувати Музей шістдесятництва, Надія Світлична створила ініціативну групу. Крім Надії Світличної, до неї увійшли Олексій Зарецький, Ніна Марченко, Галина Возна-Кушнір, Василь Овсієнко, Михайлина Коцюбинська, Галина Севрук. Ініціативна група одразу звернулася до влади з проханням виділити приміщення для майбутнього музею. Це було ще за президента Леоніда Кравчука. Міська влада відмовила. Ситуація не змінилася й тоді, коли президентом став Леонід Кучма. “1998 року Надія Світлична знову приїхала в Україну й попросила мене створити спочатку громадську організацію “Музей шістдесятництва” і її очолити, — розповідає шістдесятник Микола Плахотнюк. — Я сподівався, що після цього нам виділять приміщення для музею. Від створення ініціативної групи до сьогодні минуло 17, від створення громадської організації — 12 років. Незважаючи на десятки наших звернень до різних установ, приміщення досі немає.
Але були моменти, коли влада нібито нас почула. 2003 року приміщення нам пообіцяли. Сподіваючись на виконання обіцянки, Надія Світлична почала надсилати з Америки експонати, які там зібрала. 2006 року Київська міська рада ухвалила рішення дозволити Музею історії міста Києва створити філію — Музей шістдесятництва. У листопаді того ж року голова КМДА Леонід Черновецький видав розпорядження про створення цієї філії й надання Музею шістдесятництва цокольного приміщення розміром 310 м2 у будинку на вулиці Гончара, 33, який орендує Рух. На це погодилися всі до цього причетні. Але приміщення потребує капітального ремонту. Для ремонту і придбання обладнання музею у 2007 році, як повідомляли ЗМІ, виділили 1,5 млн грн. Проте 2007 рік минув — і нічого… 2008-го мене запевнили, що до кінця року Музей шістдесятництва буде відкрито. У Київському міському управлінні культури і мистецтв деякий час щочетверга проводили наради, присвячені створенню Музею шістдесятництва. Кілька разів на тих нарадах я був присутній, там ішла ділова розмова…”
Тим часом члени ініціативної групи розробили концепцію музею, структуру, тематико-експозиційний план, почали перевозити із США решту експонатів, які зібрала Надія Світлична: бібліотеку Ніни Строкатої-Караванської, українську частину бібліотеки генерала Петра Григоренка, журналістки Любові Дражевської тощо. Нині в бібліотеці музею нараховується понад 6 тисяч томів. Окрім цього, тисячі одиниць матеріалів і документів: колекція самвидаву, література, яка ходила по руках у списках: поезія, статті Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Брайчевського та ін., а також понад 600 мистецьких творів — живопис, графіка, плакати, аплікації, скульптура. Це твори Віктора Зарецького, Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Зубченко, Галини Севрук, Людмили Семикіної, Веніаміна Кушніра, Бориса Довганя, Володимира Луцака та ін., багато робіт художників-графіків, зокрема, Василя Перевальського.
З музеєм тісно співпрацює Валерій Франчук, якому імпонують мистецькі засади художників-шістдесятників, інші сучасні митці, літератори, науковці.
Серед експонатів — унікальний гербарій-зільник, який Надія Світлична склала, коли була в ув’язненні в Мордовії. Є також колекція вишивок, які крадькома вишивали жінки-в’язні (адже це було заборонено). Вишивали на матеріалі, з якого шили робочі рукавиці. В ув’язненні були майстрині художньої вишивки Ірина Сеник і Стефанія Шабатура, які створювали ескізи, за якими інші жінки вишивали. В колекції є великий графічний портрет Василя Симоненка, який створила Алла Горська до 9 днів по смерті поета. Є портрети пензля Алли Горської Івана Світличного, молодого Івана Драча із завихреним волоссям, що ніби схоже на німб. Цікаві дві книжки щоденників, що їх вели на метеостанції від АНУ деякі шістдесятники, які знаходили там роботу, коли їх позбавляли професійної діяльності. На цій метеостанції свого часу “творили погоду” В’ячеслав Чорновіл, Павло Мовчан, Людмила Шереметьєва та інші. Шістдесятники поетично, образно описували, які хмаринки пливуть по небу в Карпатах, які падають краплини дощу.
У музеї представлена величезна колекція фотографій не тільки шістдесятників, а й діячів УПА, представників української культури тощо.
На той час, коли відбулися установчі збори зі створення громадської організації “Музей шістдесятництва”, Микола Плахотнюк був членом Проводу Всеукраїнської організації політв’язнів і репресованих, яку очолював Євген Пронюк. Ця організація мала своє приміщення на Подолі. Є. Пронюк виділив там кімнату для Музею шістдесятництва, куди складали зібрані експонати. Але 24 березня 2008 року на це приміщення був здійснений рейдерський напад. Всі речі Товариства політв’язнів і репресованих звідти викинули, а речі музею того дня викинути не встигли. Їх наступного дня шістдесятники розвезли по Києву: на приватні квартири, в школи, музейні архіви, церкви тощо. Таким чином нині існує “підпільний” музей, розкиданий по всіх-усюдах.
У таких умовах ентузіасти цієї справи ще й плідно працюють. За ці роки провели понад сотню різноманітних заходів: літературні та мистецькі вечори, художні виставки, зустрічі шістдесятників зі школярами тощо. На Межигірській працювали студія народних ремесел, ізостудія, літературний гурток. Приміщення для заходів музею надають школи, гімназії, Київський будинок учителя та Центральний будинок художника, музеї Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Національний музей літератури України, Народний рух України, НТУ “КПІ” та інші патріотичні структури.
“Ми робимо дуже цікаву роботу, яка йде в руслі “Просвіти” і за суттю, й за напрямком, — розповідає Микола Плахотнюк — засновник організації, нині її почесний голова, завідувач філії. — Створили окрему організацію, щоб був ще один проукраїнський центр. Бо де є порожні місця, там виростають пам’ятники Катерині ІІ, Потьомкіну й навіть Сталіну. Але нині, коли матеріали розпорошені, працювати важко.
Нещодавно ми знову створили ініціативну групу, щоб усе-таки добитися виділення приміщення для музею. До неї увійшли Іван Драч, Лесь Танюк, Любомир Пиріг, новий голова організації Олексій Зарецький. Вони вже мали перемовини з владою, нам знову пообіцяли сприяти вирішенню питання.
Домагалися приміщення багато років. І куди б ми не писали, до кого б не зверталися: чи до мера, чи до президента — нам відповідала щоразу та сама Світлана Іванівна Зоріна, начальник управління культури і мистецтв у місті Києві.
Минулого літа група колишніх народних депутатів України звернулася до президента з цією ж проблемою. Організував цю групу Олександр Сугоняко. Нещодавно він отримав відповідь — від Світлани Іванівни. Усі відповіді — на один копил: питання вирішується, складається кошторисний план, надісланий на експертизу, як тільки, так і…”
На початку квітня цього року нова ініціативна група (І. Драч, Л. Танюк, М. Плахотнюк, О. Зарецький, Л. Пиріг) зустрілися з Л. Новохатьком, заступником голови Київської міської держадміністрації з гуманітарних питань. Він у той же день оглянув приміщення, що має бути відремонтовано під музей, зробив запит в Управління культури і мистецтв про ремонт. А через кілька днів на “круглому столі”, який провів І. Драч, публічно повідомив, що документація  ремонтно-реставраційних робіт відправлена на експертизу. Через півтора-два місяці експертиза буде завершена і після неї одразу розпочнеться ремонт.
Сподіваємося, що нарешті цей такий “не підйомний” для влади віз зрушить із місця, що Музей шістдесятництва буде відкрито до “Євро-2012”. Адже подібні музеї  в Європі є, наприклад, у Німеччині, Польщі, Угорщині, Болгарії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment