Костянтин СУШКО: «СВОГО ЧАСУ ЛЮДСТВО ПОВЕРНУЛО НЕ ТУДИ…»

Своїм романом “Інспектор Хорс” Костянтин Сушко гідно продовжив не такі вже й багаті анімалістичні традиції в літературі, і не лише у вітчизняній. Тож забудьмо хуторянську підозріливість, скиньмо машкару недовіри і байдужості і щиро порадіймо, що твір запорізького письменника, лауреата премії імені Івана Франка порушив незатишну самотність “Сіроманця” Миколи Вінграновського, нагадав про “Білого Біма — Чорне вухо” Гаврила Троєпольського та навіть ризикнув наблизитися до “Вірного Руслана” Георгія Владимова і “Плахи” Чингіза Айтматова. Скажете, занадто високо підняв планку пан професор? У жодному разі, через що впевнено додаю до вкрай куцого списку ще й “Біле ікло” Джека Лондона! Мимохідь, аніскільки не посягаючи на бадьору думку про те, що талановиті твори буцімто завжди самодостатні, тихенько хочу нагадати, що уважний погляд на них і вчасне слово підтримки ніколи не були зайвими…
Віктор ЧАБАНЕНКО,
доктор філологічних наук,
професор, член НСПУ

— Костянтине Івановичу, досі побутувала думка, що, як публіцист і письменник, Ви спеціалізуєтеся на темі історії, і раптом — роман, у центрі якого собака. Чим зумовлений такий поворот?
— Ніякого повороту, просто всі, хто читав мої твори, досі не знали з чого починався журналіст, публіцист, згодом письменник Костятин Сушко. А починався він, в особі кореспондента обласної газети “Комсомолець Запоріжжя”, розлогими природознавчими, рідше — краєзнавчими, нарисами. Так тривало мало не десять літ, аж раптом мене викликали в обком партії, де заввідділу пропаганди і агітації був затятий ортодокс, який із проголошенням незалежності раптом взявся за тему гуляйпільського “батька” — наказав переходити до Дніпробуду редактором багатотиражки. Ми, амбітні обласні журналісти, перехід до багатотиражки вважали таким собі політичним засланням, тому я просив не чіпати мене, бо в “Комсомольці”, мовляв, у мене навіть є своя тема. “Ка-к-ккая тєма?” — грізно спитав обкомівець. “Історія і Природа!” — з готовністю випалив я, на що почув: “Вр-р-рєдная твоя тєма!” Отож за два дні я вже приміряв гумові чоботи на Дніпробуді. Та згодом вкотре підтвердилася приказка про “добро”, якого не буває без “худа”. На новому місці у мене з’явилося більше вільного часу, який я віддавав Хортиці. Збирав матеріал для книжки про історію заповідного острова, та більше просиджував у плавнях, у засідці, спостерігаючи через приціл фоторушниці за тваринами і птахами. І там, у вільному середовищі, де брати наші менші не помічали моєї присутності, я стільки побачив, дізнався, що не міг тримати усього в собі. Із захопленням написав цикл оповідань, героями яких стали дикі кабани, лосі, козуля, лисиці, очеретянка, сова, навіть їжак, заєць і ящірка.
— Вперше про таке чую: Костянтин Сушко і оповідання про тварин!
— А між тим, саме завдяки диким тваринам багато в чому і визначилося моє творче кредо. Я навіть отримував позитивні відгуки із популярних московських часописів (писав тоді російською мовою), але на журнальні шпальти, без протекції, проштовхатися так і не зміг. Тож і кинув бавитися художнім словом, а годував себе і свою сім’ю виключно газетним. Щоправда, 1989 року міжобласне видавництво “Промінь” (Дніпропетровськ) спромоглося видати збірку моїх оповідань про тварин “Поздняя тропа” накладом у 10 тисяч примірників.
— І про цю книжку чую вперше…
— Воно й не дивно, бо ніхто не відгукнувся на неї належним чином, хоча книжку розкупили протягом п’яти місяців.
Про що тільки не писав я до виходу тієї збірочки і кілька років потому, але ідея створити щось велике (звісно, за обсягом), у центрі чого була б вільна тварина, не полишала мене. Я переконаний: свого часу людство, у своєму розвитку, повернуло не туди, внаслідок чого воно віддаляється і віддаляється від світу живої природи, і це може призвести до загибелі цивілізації. Дізнавшись чимало про диких тварин, ми перейнялися щонайбільше поведінкою звірів і птахів, майже нічого не відаючи про їхню сутність, отож своїм “Інспектором” я спробував бодай наблизитися до тої сутності.
— Але ж Хорс із роману — не дикий, навіть не здичавілий собака…
— Звісно, але він постійно живе у середовищі, максимально наближеному до дикого, і позаяк не сидить на ланцюгу, а майже весь час у русі, то глибоко переймається тим середовищем і навіть намагається впливати на розвиток подій.
— Чи не занадто для собаки?
— Я чекав цього запитання. У людей, так би мовити, типовий підхід до розуміння наших чотириногих і пернатих сусідів по планеті. Звівши все лише до інстинктів та рефлексів, ми спримітивізували проблему, отож по-справжньому не відчуваємо і не розуміємо ні домашніх, ні диких тварин. До речі, перед тим, як відправити роман у друкарню, я давав його читати спеціалістам-кінологам, було кілька зауважень, які я врахував, загалом же сказали, що мій Хорс — із цілком реального світу.
— А також із реально існуючого заповідника, адже “Острів” із роману — це Хортиця?
— Я дав собі слово не відповідати на це запитання.
— Чому?
— Якщо відповім ствердно, то читачі шукатимуть у творі конкретних прототипів, бачитимуть лише Хортицю, що значно звужуватиме сприйняття усього, про що йдеться в романі. Адже набагато важливіше, що саме відбувалося, а не де і з чиєю участю. Я навіть державу, у якій розгортаються події, назвав Країною, Кабінет Міністрів — Салоном Міністрів, Адміністрацію Президента — Салоном Президента, і так далі.
— У романі багато дійових осіб, зокрема, знайшлося місце не лише для чиновників обласного рівня, а й столичних високопосадовців… За кожним персонажем із роману стоїть жива людина?
— І тут я б не хотів уточнювати, аби не спонукати читача шукати, хто ж ото. Кожен письменник і сюжетну лінію свого твору, і гурт дійових осіб, звісно, монтує із якихось певних життєвих обставин та із рис знайомих і відомих йому людей, але я вважаю зайвим уточнювати, “кого і з кого я писав”.
— І все ж, деякі Ваші персонажі так виразно нагадують відомих всій Україні політиків та діячів гуманітарної сфери, що…
— Вибачте, але на цьому давайте і зупинимося. Залишмо читачам, якщо комусь із них буде цікаво, шукати в житті прототипів, схожих на героїв “Інспектора Хорса”. Особисто я не надаю цьому жодного значення, бо волів би почути, як читач оцінює нетривалі історичні екскурси, що подекуди вплітаються у канву сюжету, як він сприймає елементи авторської іронії, зрештою, чи сподобався йому герой, іменем якого названа книжка!
— Професор Чабаненко високо оцінив Вашого “Хорса”.
— Я щиро вдячний Віктору Антоновичу…
— …і не заперечуєтє, що Ваш твір ставлять поряд із творами Чингіза Айтматова, Миколи Вінграновського, Джека Лондона?
— Я не можу заперечувати, коли хтось висловлює свою точку зору, до того ж переконаний, що шановний професор аж ніяк не проводить пряму паралель між моїм “Хорсом” і творами названих класиків літератури (необхідних підстав для цього бракує), а лише говорить про тематичну спорідненість із ними.
— Чи є інші відгуки на Ваш роман…
— У нашому сучасному суспільстві легше написати кількатомну епопею, аніж дочекатися відгуку на неї. Надто, коли автор мешкає не в столиці. Ще наприкінці минулого року я розіслав свого “Хорса” за п’ятнадцятьма адресами вельми авторитетним постатям у сучасній українській літературі й літературній критиці, відгукнулися двоє. Один сповістив листівкою про отримання книжки і обіцяв прочитати, другий про те ж саме повідомив по телефону. Отак стримано, проте я щиро вдячний обом, адже вони хоч відгукнулися, тоді як решта мовчить.
— Чому ж немає відгуків на Ваш твір?
— Дуже часто використовується тактика замовчування. Раніше, коли я ні на що не претендував, то про таке лише чув, не дуже тому вірив, а став “дозволяти собі дещо”, сповна пережив усе особисто. Суспільно-політичний та економічний розвиток нашої країни вправно гальмує корупція, що до сфери “красного письменства” не має прямого стосунку, з огляду на відсутність тут шалених мільйонів і мільярдів, зате невтримний витік кисню із вітчизняної літературної атмосфери успішно забезпечується войовничою заздрісністю, безсоромним підлабузництвом, цинічною байдужістю, дешевою амбіційністю, незворушністю і всеосяжністю усталених авторитетів.
— Хотіли б додати: саме тими чинниками, які відсутні у середовищі диких тварин?
— Не відмовлюся. Як би парадоксально це не звучало, все ж зауважу, що у спілкуванні між собою дикі тварини виказують більше шляхетності, ніж це спостерігається у творчому середовищі занехаяного суспільства. Якось під час зустрічі з читачами один молодий хлопець запитав: “А чи не принижуєте ви людей, показуючи своїх чотириногих героїв такими послідовними і благородними?” Довелося зауважити, що особисто я нікого не принижую, деякі люди ганьблять самі себе. Причому, ганьблять себе владною та матеріальною захланністю, жагою усіляких нагород, титулів і звань. У випадках з “інженерами людських душ” це мерзенно.

Спілкувався
Микола ПАЩЕНКО,
м. Запоріжжя

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment