ЛЮДИНА З ЛЕГЕНДИ

Олексій РОВЕНКО,
краєзнавець,
Івано-Франківська обл.

У тривалій боротьбі українського народу за свободу формувалися героїчні традиції, пам’ять про які повинна назавжди залишитись з нами, стати часткою нашої історичної пам’яті. Чільне місце серед борців за вільне майбутнє України займає постать Костянтина Петера.
…У його жилах текла німецька і козацька кров. Кароока козачка із старовинного роду з Черкащини Дарія Плакида зачарувала ветлікаря з Німеччини, прадіда Костянтина Петера, що приїхав на Поділля на запрошення дідуся і, втоплений в очах юної козачки, навіки поріднився з Україною. Від батька Костянтинові передалося почуття порядку, від матері — запальна козацька вдача.
Народився Костянтин Кирилович Петер 1893 року в с. Пилипи-Бюрівські на Вінниччині. Навчившись читати, допізна засиджувався в батьковій бібліотеці, де разом із німецькими книжками йому припав до душі Шевченків “Кобзар”. Саме із “Кобзаря” дізнався К. Петер про славну минувшину України, про історію народу. Здобувши освіту, вступив до Вінницької духовної семінарії, а згодом до Київської учительської семінарії. Знайомство із Симоном Петлюрою ще більше сформувало в юного Петера патріотичні почуття і любов до рідної землі.
Закінчивши навчання в Києві, Петер працює два роки народним учителем в с. Дзигівка Жмеринського району, що на Вінниччині. Під час Першої світової війни був мобілізований до царської армії де в чині поручника воює на території України.
Після проголошення УНР переходить на бік Української армії під командуванням Симона Петлюри. Деякий час перебуває у штабі Головного Отамана, а пізніше воює в чині сотника. Боронить українську державність у боях і з більшовиками, з денікінцями. В бою під Вапняркою 1919 року був поранений.
Перебуваючи у шпиталі, здружився із січовим стрільцем із села Ляцьке (тепер с. Липівка Тисменицького району Івано-Франківської області) Миколою Луцьким. Доля розпорядилася так, що наддніпрянець і галичанин відтоді стануть побратимами і ділитимуть радість перемог та гіркоту поразок у визвольних змаганнях за волю і незалежність України.
21 листопада 1920 року здесятковані тифом і виснажливими боями частини української армії змушені були залишити межі Великої України і перейти на територію Польщі. У складі військової делегації під керівництвом Симона Петлюри (разом з Войнаровським, Решетилом, Паляницею, Петрусем, Соколгорським) Петер їде до Варшави для обговорення умов розміщення військ УНР на польській території. У Варшаві більшість членів делегації були інтерновані. Петер теж був підступно інтернований і відправлений до концентраційного табору в Тернополі.
А в рідному селі Пилипи більшовики розстріляли його батька Кирила Петера. З Тернопільської тюрми Петеру вдається відправити листа Миколі Луцькому, який був уже на свободі. Миколі Луцькому й офіцерові Січових стрільців Романові Сушку вдається налагодити контакти з митрополитом Андреєм Шептицьким, який допоміг Петеру звільнитись. Митрополит Шептицький зумів переконати польський уряд в тому, що Петер, будучи сотником армії УНР, практично ніколи не воював проти Польщі.
Після звільнення Петер за допомоги сина відомого українського письменника Василя Стефаника — Семена влаштовується на роботу на нафтові промисли у Биткові, що під Надвірною. Саме Микола Луцький і познайомив Петера із Семеном Васильовичем Стефаником. Але польська поліція і тут не дала спокою Петеру, тому довелося йому перевестися на роботу в лісництво.
У цей період Костянтин Петер іде в с. Грабовець до друга Миколи Луцького, який був зятем Анни Голинської. Знайомство з родичкою Миколи Луцького — сестрою дружини Михайлиною Голинською переросло в кохання і закінчилося одруженням. З 1926 року Костянтин Петер оселяється з дружиною на хуторі Копачівка під с. Грабовець, що на Богородчанщині. Там Петер навчає дітей у школі, веде культурно-просвітницьку роботу серед населення, є активним учасником читальні “Просвіта”, веде заняття з хором читальні.
Оселившись на хуторі, побудував власну хату, посадив сад, який став окрасою округи. За саджанцями їздив “по всіх світах”, не обминув і знаного в ті часи садівника Терпеляка із с. Залукви Галицького району. Плекав сад, як рідну дитину, але не вберіг: сад був зруйнований у радянські часи.
Тим часом у Галичині посилюється підпільна робота проти польської займанщини, активно діє Українська Військова Організація (УВО), очолювана полковником Євгеном Коновальцем. Костянтин Петер стає до її лав. Польська влада постійно стежить за ним, він повинен щомісяця зголошуватися в поліції. Не маючи польського підданства, йому постійно загрожує вислання за Збруч. Що там на нього чекало, знали всі, знав і Костянтин Петер. Життя стає нестерпним: його звільняють з роботи. Щоб зняти з себе підозру, Петер виїжджає на роботу в Познань, але невдовзі повертається в Грабовець і до початку Другої світової війни перебуває на нелегальному становищі як член ОУН.
Настав 1939 рік, Галичину приєднано до УРСР. Петером одразу зацікавилося НКВС. Йому загрожує арешт, тортури і смерть. Але голова Грабовецької сільради Микола Землянський в критичну хвилину рятує його від арешту. І знову нелегальне життя та підпільна праця…
Під час німецької окупації за наказом проводу ОУН Петер починає працювати в поліції під командою Глушка, входить в довіру до німців, адже він з німецької родини, і стає начальником поліції в Богородчанах, а потім у Тисмениці, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). Початок сорокових років — новий етап визвольної боротьби українського народу. Іде формування Української Повстанської Армії. Працюючи в поліції, Петер дістає і підпільно переправляє в УПА шифровані зведення, копії важливих документів, зброю, боєприпаси, амуніцію, ліки.
Але провокатор доносить на Петера і його 1942 року було заарештовано. З Тисмениці повезли в Станіслав, а потім до Львова. Починаються нескінченні допити, тортури. Перебуваючи у безпам’ятстві, Петер підписує висновок гестапівського слідчого — в результаті суд і “Розстріл”. Але люди допомагають. На зібрані кошти колеги найняли впливового адвоката “фольксдойча” Бемка, який погодився захищати підсудного. На щастя, в комісії суду був старий австрійський офіцер, який у Першу світову війну воював в Україні в тих місцях, що й Петер, і симпатизував воякам УНР. Ознайомившись із документами підсудного, він запитав у Петера, чи не має він документів, які б підтверджували, що він боровся з більшовиками. Такі документи Петер мав — і вони були представлені. Судове слідство пішло у протилежному напрямі. Допомогло і свідчення начальника польової жандармерії, теж австріяка, про те, що зброю Петер здав йому. Суд виправдовує Петера, його звільняють, але за умови, що він повинен піти служити в дивізію СС “Галичина”.
Згодився — і першого ж дня Петер переправляється у чорний ліс у сотню “Шума”, що входила до куреня “Благого”. Це сталося 1943 року. Повстанці нарекли його “Соколом”. Із цього часу десять років Петер воюватиме проти фашистів і більшовицьких “визволителів” у лавах УПА.
Восени 1943 року в с. Старий Угринів на Калущині проводом ОУН організовано вишкіл розвідників Служби безпеки УПА. На вишкіл прибули підпільники з Львівщини, Волині, Житомирщини. З Волині прибув невеликий відділ української поліції, який після конфлікту з німецькою управою, перейшов зі зброєю в підпілля. Одним із викладачів був сотник “Сокіл”.
Після вишколу сотника “Сокола” за розпорядженням Головного штабу призначено начальником військової розвідки 4-ї Воєнної Округи “Говерла”. До кінця 1944 року сотник “Сокіл” приділяє багато уваги створенню військової розвідки в Станіславській, Коломийській та Чернівецькій округах. Були організовані відділи розвідки при сотнях УПА, а також розвідувальна мережа на теренах Карпатського краю.
Із перших днів 1945 року більшовики стягнули на Прикарпаття великі сили військ НКВС. Проводили обшуки, арешти, розстріли. Поранених, які раніше перебували в селах під опікою селян, довелося забрати в ліс, що ускладнювало пересування відділів УПА. І тут у нагоді ставала розвідка, яка збирала відомості про пересування ворога, його кількість і передавала дані у відділи УПА. Переборюючи всі труднощі повстанського життя, сотник “Сокіл” організовував зустрічі з розвідниками в різних районах Карпатського краю. При цьому з великою увагою ставився до потреб розвідників, але був дуже вимогливим до них.
1947 року з Петером зустрічається його син Зіновій (“Тиміш”). Та не довго воювали батько з сином: у грудні 1949 року Зіновій Петер “Тиміш” гине в кривавому бою поблизу села Максимець, що на Надвірнянщині.
Усе менше ставало воїнів-повстанців. Десь біля Дзвиняча, виконуючи чергове завдання, загинуть бойові побратими Петера — брати Костюки, окружний розвідки “Шрам”, член Крайового Проводу “Роберт”, “Митар”, “Марко”, повстанський пост “Боєслав”, командир 4-ї ВО “Говерла” “Грім”, командири УПА: “Скуба”, “Різун”, “Козак”. Повстанці зазнали відчутних ударів добірних військ НКВС. Майже всі родини повстанців зазнали репресій. Не минула лиха доля і сім’ю Петерів: дружина Михайлина і дочка Ліда, що була вже одружена з Василем Гриньківим, опинилися в Караганді. Тільки через двадцять один рік дочка з зятем повернуться, а дружина 1962 року навічно спочине в казахстанській землі.
…Повстанці починають зневірюватися, а дехто запитував у майора “Сокола”, чи їхня боротьба не помилкова. “Сокіл” відповідав: “Той, хто взявся вибороти волю для України, падати духом не має права… Боротьба вимагає жертв. Ми виборемо, обов’язково виборемо волю. Хоч синам, як не собі…”.
Боротьба була програна, але не марна. Більшовики ще з 1950 року через своїх агентів почали інтенсивно розшукувати майора “Сокола”. Та в ті грізні для УПА і підпільників часи сільське населення, незважаючи на репресії, допомагало повстанцям. Енкаведисти лютували, шукаючи Петера, але він був невловимий: несподівано з’являвся то під Богородчанами, то під Свалявою, то під Надвірною і знову зникав у Чорному лісі.
Добрі люди не лишали майора “Сокола”. Взимку 1952 року йому допомагала Марія Квасняк із с. Грабовець, яка зробила в своїй хаті схованку для Петера. Допомагали йому і селяни Гандзюк і Голинський. А Михайло Ковтун за допомогу Петеру був засуджений на 25 років тюрми.
У важку зиму 1952 року писав майор “Сокіл” листа до родини на заслання: “Мої дорогі! Коли дійде цей лист до вас — не знаю, але все-таки з далеких та рідних сторін здоровлю Вас словами: Христос Родився!..
Перегорніть листочки, перегляньте минуле наше життя і, коли засяє зірка, згадайте нашу родину в рідному гнізді. В Святий вечір залишіть два місця для нас…
Духом я буду з Вами. Бо кому оповім свою печаль і свій біль. Простіть і не нарікайте на мене. Пам’ятайте, що я духом з Вами. Цілую Вас щиро Ваш К…”.
Надходили Великодні Свята 1953 року. Майор “Сокіл”, втративши всіх близьких йому людей, переходить до села, де виросли його діти, де жили люди, яких він любив і яким вірив. Та на присілку неподалік його оселі на нього чекали енкаведисти. Оточили, думали взяти живим. Кричали: “Петер, сдайся! Сохраним тебе жизнь!”. Піднявшись на весь зріст, майор “Сокіл” пішов на ворога, стріляючи з автомата… Останню кулю приберіг для себе.
Його тіло відвезли у Богородчани, а потім таємно закопали. І ніхто не знає, де його могила…
Минули роки… Збулися мрії багатьох патріотів-українців. Україна стала незалежною державою.
29 вересня 2001 року в Грабовецькому сільському музеї відкрито окремий розділ, присвячений борцю за волю України Костянтину Петеру. Того ж дня на місці, де була садиба Петера, було освячено і закладено сад за участі фірми “Стецівська” Снятинського району, Прикарпатського військово-спортивного ліцею, місцевих священиків, місцевої громади, Братства УПА і Богородчанської райдержадміністрації.
Влітку 2003 року за допомогою Богородчанської РДА збудовано каплицю, упорядковано сад і під’їзну дорогу, а відомий скульптор із Прикарпаття В. Вільшук — лауреат Шевченківської премії — виготовив із граніту пам’ятний знак.
14 жовтня 2003 року на свято Покрови на місці оселі славної пам’яті майора УПА Костянтина Петера в “Саду пам’яті” відбулося освячення каплиці і пам’ятного знаку.
Помилилися вороги, думаючи, що, знищивши родину Петерів, оселю, сад, знищать пам’ять про ті далекі героїчні дні.
А молодий сад шумітиме одвічну пісню добра і любові.
Ветеран УПА Володимир Терлецький, повстанський поет (пізніше прикарпатський поет і диригент), склав про свого побратима вірш з посвятою “Світлій пам’яті командира розвідки УПА Карпатського краю Костянтина Петера (сотника “Сокола”)”.

Схиляєм голови
над символічною
могилою цією,
Бо вороги злодійськи
прах твій замели,
Щоб сліду не було
над пам’яттю твоєю.
Йшла боротьба…
Важкі часи були.

Та вистояв і в леті не спинився
Наш славний Сокіл —
мужній командир
Прийняв геройську смерть
і не скорився —
І дух твій ввись злетів
у безкінечний вир.

Нехай тобі шумлять
скорботливо смереки
І заколисують
у тихім вічнім сні.
Летять, курличуть
в небесах лелеки…
І сняться рідні й друзі бойові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment