СТАРОДАВНЄ МІСТО, ДЕ ТВОЄ ОБЛИЧЧЯ?

Про топонімію Чернігова

Лариса МАСЕНКО,
Світлана НЕМИРОВСЬКА

Чи не найвиразнішим зовнішнім свідченням того, що ми досі перебуваємо в стані “пострадянського народу в чіпких обіймах пострадянської влади”, за влучним висловом Оксани Пахльовської, є збереження в Україні колишньої совєтської топонімії та об’єктів монументальної пропаганди. Здавалося б, заміна пам’яток тоталітарної доби на знакові назви, пов’язані з українською історією і культурою, було найлегшим завданням із-поміж усіх, що постали перед країною 1991 року. Така заміна не потребує ані значного часу, ані великих коштів. Деколонізацію топонімії Львова і демонтаж пам’ятника Леніну було проведено швидко й оперативно. Відроджені історичні та нові назви, надані вулицям Львова, органічно вписали його міський простір в український культурний контекст — і регіональний, і загальнодержавний.
На відміну від західних, середовища багатьох інших українських міст рясніють совєтськими “мітками”. Для прикладу наведемо історію перейменувань вулиць Чернігова, що відбувались упродовж останніх двадцяти років.
Згідно з офіційним переліком вулиць Чернігова, затвердженим рішенням міської ради 15 червня 2009 року, в місті нараховується 548 вулиць, проспектів і провулків, абсолютна більшість яких носять назви совєтського періоду. Із них за роки незалежності перейменовано аж (!) 27.
2001 року за рішенням міської ради було повернуто історичні назви вулицям Магістратська (замість вул. Куйбишева), П’ятницька (замість Урицького), Мстиславська (замість Фрунзе) і Преображенська (замість К. Маркса). Тоді ж вул. Леніна перейменували на пр. Миру, вул. Свердлова — на вул. П. Полуботка, пр. Жовтневої революції — на пр. Перемоги.
2002 року історичні назви повернули ще двом вулицям — К. Лібкнехта стала Святомиколаївською, а Пролетарська — вулицею Князя Чорного. Проте решту перейменувань цього року можна розглядати як намагання додати до маси збережених радянських назв ще кілька нових. Не зрозуміло, для чого було міняти такі назви вулиць, як Східночеська, Незалежності, Українська, Яблунева, Шевченка і Гагаріна на (відповідно) вул. О. Молодчого, Востришева, Черняховського, Федорова, Григоренка, Першого Травня?
Очевидно, на той час справу перейменування вулиць Чернігова взяли у свої руки ветерани Великої Вітчизняної війни, оскільки майже всі з перелічених вище нових назв призначені увіковічнити діячів партизанського руху, Героїв Радянського Союзу, хоча їхні імена відомі лише найстаршому поколінню чернігівців. До того ж необхідно врахувати, що партизанський рух на цих територіях, на відміну від УПА, був організований совєтськими спецслужбами і містить чимало утаємничених сторінок, які ще потребують вивчення.
Особливо одіозним є ще одне перейменування 2002 року — вулиці Заводської на вулицю Балицького. Виникає запитання — якого Балицького вирішили “пом’янути” в Чернігові? Адже нині всій Україні відоме ім’я Всеволода Балицького — одного з найбільших катів українського народу, голову ГПУ з 1926 року, організатора розстрілів української інтелігенції і голодомору селян (див. Доповідну записку Балицького Сталіну від 23 грудня 1932 р. у праці Романа Куцика “Народна війна” (К., 2011).
Після проведення спеціальних розшуків ми з’ясували, що в назві чернігівської вулиці було вшановано іншого Балицького — Григорія, партизана, Героя Радянського Союзу. Проте запитання лишається, — який стосунок до міста має цей нікому не відомий Гр. Балицький, прізвищем якого конче треба було називати чернігівську вулицю, адже, згідно з УРЕ, він є уродженцем не Чернігівщини, а Кіровоградщини. І ще одне запитання — чому прізвищем однофамільця (а може, й родича) сталінського поплічника треба було замінити невинну Заводську, лишаючи при цьому в недоторканності такі топонімічні “перли”, як: вул. 50 років СРСР, вул. 50 років ВЛКСМ, вул. 18-го Партз’їзду, вул. 1-го Травня, вул. Паризької Комуни, вул. Червоногвардійська, Жовтнева, Комінтерна, Комсомольська, Колгоспна тощо. Отже, на двадцятому році державної незалежності чернігівець на запитання, на якій вулиці він мешкає, відповідає: “на вулиці п’ятдесяти років сересеру” або “п’ятдесяти років веелкаесему”. І чи питає молодь, яка навчалась уже в незалежній Україні, “а що таке веелкаесем” або “якої це партії був вісімнадцятий з’їзд і чим він так відзначився, що його назву носить наша вулиця”?
Треба сказати, що 2006 року в місті було зроблено спробу впровадити кілька назв, похідних від прізвищ видатних українських діячів. Тоді в Чернігові з’явилися вул. І. Багряного, С. Єфремова, В. Липинського, І. Шрага і С. Русової. Але цікаво, що й вони замінили назви, більшість яких мала цілком нейтральне значення — відповідно вул. Березовську, Комарова, Сонячну, Будівельну,      9-го Січня. Слід звернути увагу на нерішучість і млявість, з якою впроваджувалися зміни в міське назовництво. Адже ці кілька імен світлих постатей української історії тонуть в масі меморіальних совєтських назв Чернігова, які свого часу виступали засобом топонімічної уніфікації у загальносовєтському масштабі. Це назви вулиць Антонова-Овсієнка, Ворошилова, Калініна, Кірова, Крупської, Рози Люксембург, Павлика Морозова, Орджонікідзе, Подвойського, Клари Цеткін тощо.
Не були замінені й безграмотні, суржикові форми найменувань вулиць, як-то: Сиренєва, Розсвітна, Землянична, Рябінова, Овражна, Кузнечна, Музикальна.
Слід зазначити, що чернігівські громадські організації й партійні осередки патріотичного спрямування намагаються вплинути на місцеву владу, вимагаючи впорядкування топонімічного простору міста. Так, 2008 року міська організація Української народної партії запропонувала комісії Чернігівської міської ради з упорядкування найменувань вулиць перейменувати вулиці 50 років ВЛКСМ, Павлика Морозова та Каштанову на Героїв Крут, В’ячеслава Чорновола та Івана Мазепи.
2009 року ця ж організація наполягала на перейменуванні вул. 50 років СРСР на вул. Гетьмана Мазепи. Проте восьмеро з дев’яти присутніх на засіданні членів комісії проголосували проти присудження вулиці імені “зрадника” Мазепи. Однак дивуватися не доводиться, якщо згадати, що і в столиці нещодавно на догоду Московському Патріарху Кірілові частину вул. І. Мазепи було перейменовано на Лаврську, а київський мер Л. Черновецький не дозволив замінити назву вул. Урицького на вул. Митрополита Липківського.
Отже, боротьба за українську топонімію триває. А тим часом змертвілі назви чернігівських вулиць позбавляють міський простір мовних знаків історико-культурної неповторності й органічної національної приналежності, прив’язуючи його до колишньої уніфікованої комуністичної казарми.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment